«Як передати, осене, твою істоту?» (Осінь як поетичний міф у ліриці Оксани Лятуринської)
Ніна Анісімова
Творчість О. Лятуринської, самобутньої поетеси в колі митців Празької школи, не вичерпується волюнтаристичною лірикою, позначеною впливом естетики чину. У поетичних збірках «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941) вияскравлюється пейзажно-особистісна лірика натурфілософського спрямування, у якій найповніше проявилася творча індивідаульність авторки, її схильність до витонченої споглядальності картин рідного довкілля, оригінальне філософування й особлива інтимність та ліризм. На цьому аспекті творчості поетеси наголошували як критики з діаспори (А.Стебельська, Н.Пазуняк, Т.Горохович, М.Оглоблин-Глобенко), так і в Україні (М.Ільницький, Е.Соловей, Т.Салига).
У циклі «Волинська майоліка» змодельований творчою уявою О. Лятуринської міф «золотого віку» — княжої ранньохристиянської доби як першообразу державності України — розкрилюється двома провідними мотивами: по-перше, оспівуванням гармонійних стосунків людини з пантеїстичною природою; по-друге, відчуттям втрати батьківщини, що неминуче породжує настрої туги, самотності, безнадії. Природа Волині в авторки мальовнича й національно-виразна, наділена людською душею. Вона не лише тло дії й душевних порухів — «це активний компонент, що дихає життям».
Якщо в поезії на тему бойового лицарства ліричним героєм виступає здебільшого воїн, захисник отчого краю, то у «волинському» циклі з’являється образ жінки-патріотки, яку доля розлучила з рідною землею. Внутрішній світ ліричної героїні розкривається через оригінальну інтерпретацію авторкою пір року, улюбленою з яких є осінь.
Поети змальовують цю пору року переважно із сумовитими відтінками, асоціюючи її зі схилом людського віку, згасанням та умиранням. О. Лятуринська відходить від такого традиційного мотиву й натомість малює осінь по-іншому. Естетичною основою інтерпретації цього образу-архетипу стає міфологічне мислення: авторка представляє цю пору року в інших суб’єктивних рисах, творить свій поетичний міф. «Міф, хоч би в якій формі він передавався, завжди є поезією, — наголошував Й. Гейзинга. — У поетичній формі образними засобами він розповідає про речі, котрі постають такими, ніби відбулися насправді». У міфі Лятуринської короткочасний спалах яскравих осінніх барв пов’язаний з болючими й водночас щасливими спогадами ліричної героїні про батьківщину, із згадкою про рідну Волинь — щасливу й неповторну казку дитинства та юності («Так пам’ятаю нашу осінь», «Недавно ще стояли копи», «Дивіться: осені пейзажі», «Десь весни, літо. В мене — осінь»). Таким чином, особиста доля авторки, яка у юному віці змушена була покинути Україну і зазнати поневірянь на емігрантських дорогах, стає основою для моделювання поетичного міфу, бо, як твердить О. Забужко, слід визнати, що «поетична трансформація власного життя в художньо-цілісний національний міф чи не найповніше відповідає справді-таки вічній, бо сутністій, смисло-життєвій людській потребі в абсолютній повноті самореалізації».
«Як передати, осене, твою істоту?» — запитує поетеса і схоплює її як «лет, і пристрасть, і стремління», — це все, що невидиме, а таке істотне. Все-бо живе своїм життям, хоч природа і вплітається у буття людини в діалектичній єдності протилежностей — чи то чорним вороном, чи ясністю сонця, — але вона в цьому поетичному світі в постійному русі і в зміні: «Чому дні соняшні не стали? Лише заглянули в вікно // на незакінчений вінок // і подались кудись у далеч». У цих рядках звучить щемкий біль розлуки з рідною землею, завуальований антропоморфізованим метафоричним висловом і образом-символом «незакінчений вінок», що сприймається як втілення нереалізованої долі на батьківщині.
Художнім феноменом поезії О. Лятуринської з осінніми мотивами є синтез живописних та словесних виражальних засобів. Як відомо, авторка була талановитим скульптором, художником, різьбярем, тож поєднання різних мистецтв у її поезії цілком зрозуміле. Поетичний міф осені формується в неї через Слово, Колір і Звук — це живопис, який звучить.
Осіння природа відчутна у «волинському» циклі майже фізично, злиття з її духом важить для поетеси насамперед. Музика, надзвичайна чутливість до звуку є шляхом до гармонії в душі ліричної героїні, символом якої виступає еротика: «З стежок почую сміх перлистий, // в корчах знайду разок намиста, // і келихи джерел надпиті, // і дзеркало озер розбите». Звукова гама тут виступає як таємнича «музика сфер» (Блок), що досягається асоціативністю образів, поставлених в один ряд («сміх перлистий» — «разок намиста»; «келихи джерел» «дзеркало озер»).
Вірші О. Лятуринської на «осінню» тематику відзначаються особливою вишуканістю, грайливістю і мелодійністю. У них нема описовості, зате багато грайливої музики слів, ліризму, щедротності спостережень, що обумовлюють відчуття образу. Зорові образи мають для Лятуринської свій звук, смак, а образи звукові — розцвіченість. Приміром, органічний сплав різних сенсорних відчуттів (смакових, дотикових, зорових) з талановитою звуковою інструментовкою у вірші «Недавно ще стояли копи» має на меті передати почуття туги від розлуки з рідною землею. Метафоричний образ «виночерпія», що «склянки тернового зачерпить, гіркого боднями відчопить», створює високий ступінь синестезії.
У циклі «Волинська майоліка» є вірші, які, здається, написані не поеткою, а маляром-пейзажистом. Осінь постає начеб на живописному полотні — у різноманітті яскравих кольорів, без напівтонів і цим нагадує українську вишивку.
З усієї колірної гами найчастіше поетеса використовує золотий і синій. Експресія барв української державної символіки належно детермінована художньою ідеєю та творчим задумом авторки: передати почуття і переживання патріота рідної землі. Створюється враження, що Лятуринську особливо приваблює багатофункціональність цих кольорів, їх особлива наповненість.
Важливою в художньому світі авторки є семантика кольору. Так, розгортаючи «з почуттям побожним, урочистим» «неторкані полотна» осінніх краєвидів, Лятуринська персоніфікує осінь, використанням кольористики інтегрує емотивні ознаки, властиві цій порі року: «В твоїх очах і синь, і смуток сохне. А в серці, де гориш, — кармін і охра. На шиї в тебе трохи злота сяє». Як бачимо, авторка «розшифровує» семантику кольорів, що символізують певні емоційні стани: «синь» — смуток, «кармін, охра» — горіння серця, «злото» — щедрість душі. У цей яскравий пейзаж різким дисонансом вривається мотив туги, самотності, спричинений розлукою з рідною землею, — відтак «осінь» набуває інших емоційних ознак, переходить в інші психологічні стани.
Назва «осінь» стає в поетки метафорою відповідних емоційних станів. Виникає своєрідний психологічний паралелізм: «криваво-золотая» осінь — і понесені вітрами «по безвістях-дорогах» «розбиті крила на камінні» — це антропоморфізовані метафоричні образи тяжкої емігрантської долі, яку Лятуринській довелося спізнати сповна.
Словесно-живописний характер мислення О. Лятуринської сконденсований у промовистих метафорах контрастного наповнення; це, завважує літературознавець, «спричинилось до відчутного розширення функціональних особливостей метафор, народжених у результаті синтезу словесно-музично-малярського світосприймання». Приміром, художня сповідь ліричної героїні, глибоко й щиро передана за допомогою осіннього пейзажу, будується за принципом антитетичності: на початку вірша «згадка чарівна» про рідну Волинь матеріалізується яскравим спалахом природи, у кінці ж — усвідомлення героїнею своєї відірваності від батьківщини посилюється появою вже інших кольорів, що несуть різко протилежне емоційне навантаження («На полотні моїм — все більший холод // білої осені в безбарвнім колі»).
У «волинському» циклі за буйною кольористичною розкішшю та музичною поліфонією починає гостро звучати мотив втрати батьківщини як рокована екзистенційна даність, як фатум долі, від якої не втечеш. Біль утрати посилюється порівнянням долі вигнанців з осіннім листям. Словесне уявлення «осіннє листя» закріплене в міфологічній уяві за ситуацією «опадання» (вмирання) почуття:
Поглянеш на поріг: скудовчені каштани, їх лист лапатий впав і ліг, то знов летить, то раптом стане.
Лірична героїня гірко констатує, що в її житті багато «відчинених дверей» у «далекий світ шляхів незнаних», та головний шлях — в Україну — для неї втрачений назавжди. Тож невипадково свою долю вона порівнює з «дитячим змієм», «зграєю ластівок», що збезвістилися у небі.
Почуття рокованості, що, за вдалим спостереженням Ю. Шевельова, пронизує увесь художній часопростір поезії Лятуринської, алюзійно прочитується у всьому «волинському» циклі, а у вірші «Десь весни, літо. В мене — осінь» виходить із підтекстових глибин і стає основним. Поетеса вдається до містичного зображення влади осені (в даному випадку вона виступає як «розлучниця») над долею людини, персоніфікуючи її в образі незнайомця:
Крадеться хтось під вікна босий, За руку взяв, веде, шепоче:
хтось листям жовтим шелестить, «Глянь, листовиння як тріпоче!
іти з собою просить, кличе. Дивися, як зів’яв твій квіт!»
Боюся глянути в обличчя.
Це — Доля ліричної героїні, яка була до неї не вельми прихильною, позбавивши щастя жити на батьківщині.
З’являється образ мандрівця-подорожнього по чужих емігрантських дорогах примарного корабля, який то наближається, то віддаляється, як мрія, як спогад. Власні дні в розлуці з батьківщиною видаються героїні «чудерними грифами в грі несамовитій». Образ «берега» в Лятуринської пов’язаний з надією, це той «рятівний промінець» (Т. Салига), що завжди прозирає в поезії авторки. Тому найбільша мрія для героїні — побачити в далечі «берег мрійної землі». В інтерпретації поетеси міфологеми корабля і дороги перетворюються на символ особливого світу, в якому віднайдуться втрачена земля, щастя і кохання.
Пейзажно-особистісна лірика О. Лятуринської що складає цикл «Волинська майоліка», породжує відчуття причетності до таїни довкілля, повертає «заблуканій» людині сенс її існування в єдності зі світом, наближає до розуміння вічності. Слово поетеси, несуєтне й розважливе, несе в собі чуття глибокого патріотизму, що потужним струменем проймає лірику, рятуючи душу ліричної героїні від рокованості долі.
Л-ра: Слово і час. – 1999. – № 11. – С. 46-48.
Твори
Критика
