Достовірність реалістичного образу
Сидорик М.
У змаганні прозових творів української літератури, висунутих на здобуття Шевченківської премії цього року, переміг роман Ірини Вільде «Сестри Річинські». Переміг, хоч немов наперекір новочасним літературним модам написаний у «старих» реалістичних традиціях.
Факт знаменний і цілком закономірний. Він засвідчив, що в художньому дослідженні глибин людського життя можна йти вже випробуваним шляхом і здобувати визначні творчі перемоги. І хто зна, чи пошук нових способів зображення привів би до творчого успіху автора «Сестер Річинських», якщо зважити, що це по суті історичний роман. Адже відповідний жанр, відповідний історичний матеріал вимагав, мабуть, і відповідної форми.
Після прочитання «Сестер Річинських» мимоволі напрошуються порівняння, аналогії цього твору з тими монументальними епопеями, що дають нам можливість пізнати, зримо уявити життя цілого суспільства в усій багатогранності і складності, — наприклад, з «Сім’єю Тібо» Мартена дю Гара, «Сагою про Форсайтів» Джона Голсуорсі, а в російській літературі — з «Ходінням по муках» Олексія Толстого.
Так, новий твір української літератури справді відзначається багатством свого ідейно-художнього змісту. З’явилася справжня епопея, в реалістичних повнокровних образах якої перед нами постає історична доля західноукраїнської землі між двома світовими війнами. Постає зримо, відчутно, в усій своїй складності і достовірності, художній переконливості. Письменниця зуміла охопити і з’єднати в цільне художнє полотно багато планів, представити нам суспільне життя Галичини 20—30-х років наче в геологічному розрізі. Ми побачили в складному переплетінні і взаємозв’язку долі різних людей різних суспільних верств — робітників, селян, інтелігенції, духівництва, дрібних буржуа, маклерів, польських і полонізованих урядовців, соціал-демократів і лібералів, декласованих елементів.
При всебічному дослідженні ідіейно-художнього змісту «Сестер Річинських», певне ж, буде точно визначено, якою мірою цей соціально-психологічний роман є водночас романом історичним, буде вивчено його своєрідну композиційну побудову — співвідношення великої кількості планів, драматичних колізій з ліричними, дійових сцен з описовими, насиченими багатим пізнавальним матеріалом із самобутнього галичанського побуту. А яке тут поле для досліджень мовних багатств, яка безліч соковитих, запашних українських слів, синонімів, народних висловів, порівнянь, афоризмів! Предметом окремого спостереження може бути пізнавальна цінність роману як твору, що дає нам уявлення про економіку, культуру, природні багатства, соціальний устрій, різні політичні акції, правові норми, освіту, медичне обслуговування й чимало іншого, характерного для життя Галичини між першою і другою світовими війнами.
Велику поживу дає твір і для роздумів над його естетикою. Адже твір Ірини Вільде в порівнянні з тими ж згаданими епопеями Мартена дю Гара і Джона Голсуорсі має свої відмінності. То класичні твори критичного реалізму, а «Сестри Річинські» написані за новим методом — методом соціалістичного реалізму. Що ж нового, не відомого досі здобула письменниця, користуючись цим методом, в творенні соціально-психологічної епопеї? Бо ж зображує вона життя суспільства не на зламі епох, не в період революційних переворотів, як це бачимо в «Ходінні по муках» О. Толстого, а в зовсім інших умовах суспільного розвитку, коли не стільки внутрішні, як зовнішні соціальні сили визначали майбутнє західноукраїнських земель.
Однак всі ці думки висловлені нами побіжно. Вони, можливо, здадуться й не зовсім точно сформульованими, а подекуди й спірними. В цій статті нам хотілося б поглянути на роман «Сестри Річинські» лише в одному, вужчому, але істотному аспекті: бодай у загальному плані поміркувати над тим, з яких джерел виникли художні образи цього роману-епопеї, що потім набули такої достовірності, залишилися в нашій уяві живими людьми, з плоті і крові, з гарячим биттям живого серця і мислі.
* * *
Котрого ж із героїв роману можна виділити як головного, котрому письменниця приділяє більше уваги? Мабуть, марною справою буде шукати відповіді на це запитання. Як на наш погляд, то справді важко визначити, хто з дієвих осіб, яких представила нам Ірина Вільде, є першорядним, а хто перебуває на других ролях. Усі вони, так би мовити, існують на рівних правах. Всі вони для неї живі люди з своїм характером, своїм духовним світом, своєю долею. А як ми до них поставимося — чи з симпатією, чи з антипатією, — то вже залежить від того, як вони самі себе покажуть перед нами.
Однак усе це не означає, що Ірина Вільде відвела собі в тому дійстві, яке представляє нам, роль стороннього, байдужого спостерігача, такого собі абстрактного гуманіста, який уявляє життя людське подібним до човника в розбурханому морі суспільних стихій. Ні. Роман «Сестри Річинські» позначений внутрішньою оптимістичною тенденцією, вірою в людину. І ця віра не проголошується прямолінійно, в якихось авторських деклараціях чи мудрих сентенціях з уст героїв, як це частенько стрічаємо в сучасних творах, а народжується з того життя, яке змальовує письменниця і яке втілене в таких реальних, у таких достовірних образах, що, здається, то не витвір художницької фантазії, а сама дійсність відкрилася нам, читачам.
Але звернімося до образів роману, хай вони самі за себе говорять.
Організуючим стрижнем твору є зображення сім’ї католицького попа Аркадія Річинського, батька п’яти сестер — Катерини, Софії (Зоні), Ольги, Нелі і Слави. Довкола цього стрижня й групуються всі плани роману, всі його персонажі.
Вже сам вибір отакого стрижня сприяв тому, щоб охопити найрізноманітніші сторони суспільного життя 20—30-х років на західноукраїнських землях і привести багатопланове повіствування до стрункої композиції, яка б давала можливість висвітлити кожний план і таким чином створити зриму, об’ємну картину тогочасної дійсності. Адже за своїм соціальним становищем католицький піп на Галичині, як, зрештою, і всюди церковник, спілкувався з представниками найрізноманітніших суспільних верств: простим народом, якому прагнув бути душпастирем, інтелігенцією, до якої себе причисляв, з різного роду ділками, бо шукав будь-яких способів збагатитися і, отже, забезпечити майбутнє своїх дітей, з діячами буржуазних політичних партій (адже всі вони шукали підтримки релігії), з представниками влади, яка не раз мінялася на віку попа, але завжди і незмінно опиралася на церкву і релігію.
Отже, успіх роману мав починатися з успіху письменниці в творенні образу Аркадія Річинського. Потрібно було віднайти ключові позиції в змалюванні цього персонажа, показати, з одного боку, колоритну постать галичанського церковника, певний людський характер, а з другого — підкреслити типові риси католицького духовенства на Галичині.
І ось він з’явився на перших сторінках роману: високий рудий богослов, з вузьким обличчям, риси якого були наче з каменя карбовані, з розумними очима і стриманими манерами. Його одруження на вихованці лісничих Ладиків Олені представляло Річинського як людину рішучих дій, але з виразними пристосовницькими нахилами. А згодом, коли у селі знову затаборився австрійський штаб і перед пфарером Річинським постала альтернатива — або він вкаже на «зрадника», або сам поплатиться життям за колишні приятельські стосунки з російським полковником.
Варто ближче придивитися до першої новели з життя пароха Річинського, в якій по суті майже всебічно, яскраво і переконливо вимальовується цей образ роману. В ній розкривається не лише певний людський характер: думки наші сягнули далеко за його межі — до широких розмислів над соціальною і психологічною природою людської підлості.
Прийшли російські війська — духовний отець попиває чай з полковником; повернулися австрійці, і він в Смиренній покорі схиляє голову перед німецьким оберстом фон Рідке. Від нього вимагають вказати на «зрадника», і він спочатку пише прізвище бродяги без роду і племені, бо ж хто зна, як життя повернеться далі і чи не повернуться російські війська. Для заспокоєння ж совісті натренований мозок теолога має напоготові «переконливий» аргумент: «Яка різниця тому індивідуумові, вмре він завтра чи на двадцять років пізніше? І що суспільство втратить з його смертю? Навпаки, виграє тим, що позбудеться дармоїда, розповсюдника вошей і пошесних хвороб». Але такий «зрадник» не влаштовує фон Рідке. І досить було дати кілька хвилин пану отцю на роздумування в коморі з гратами на віконці, як той у смертельному жаху написав рапорт на селянина Тлька Савицького, «зрада» якого виявилася хіба в тому, що п’яний цілувався з російськими солдатами. І послужливий мозок боягуза знову приглушує докори сумління логікою «незаперечного» аргументу:
«Страшно, дуже страшно прирікати на смерть невинну людину, але, господи великий, куди страшніше вмирати самому!»; «Життя для того — це низка тяжких, грубих, тупих обов’язків, а... я створений для життя, а не для смерті. Кожна людина приходить на світ з своєю долею. Мені суджено життя, як же я можу іти проти вироку долі?»; «Нещасний у цьому випадку — тільки знаряддя в руках вищої волі»; «Заслуга католицької церкви саме в тому, що вона дає догмам філософське тлумачення, знімаючи з них тим самим статичність і підкоряючії практичним вимогам життя».
Новела ця займає всього кілька сторінок, але як багато вже в ній самій знайшла поворотів письменниця, щоб ми не тільки зрозуміли, а й наче фізично відчули усю відворотність подібної філософії.
Для розкриття соціального змісту образу Аркадія Річинського багато важить і така щасливо знайдена письменницею в конкретному дієвому вираженні важлива тема, як жагуче прагнення сільського пароха, батька п’яти дочок, будь-що збагатитися, бо ж «коли Аркадій закривав очі перед своїми гарненькими, здоровими, нарядженими, як лялечки, дочками, щоб уявити собі їх уже дорослими, то дуже часто, замість образу мадонни з дитям на руках, ввижалася йому стара діва, яку він возить з балу на бал і ніде «продати» не може». Треба було для кожної придбати добрий посаг, бо інакше де ж візьмуться для всіх забезпечені чоловіки? Можна було б «повипихати» дочок за богословів, але власний досвід підказував парохові, що не так уже й бажана для любимих дочечок доля «імосці». Як бачимо, отець парох тверезо оцінював життя і жив законами свого суспільства. Вони й зумовлювали природу і психологію всіх його подальших дій, його численних бізнесів.
Першу ділову ставку Річинський зробив на санаторій, «Українську Мацесту», яку мріяв побудувати на вишнянських мінеральних джерелах під виглядом кооперативу за рахунок селян. Але цей план зазнав фіаско при першій же розмові з громадою — не допомогли парохові ні його красномовство, ні спокусливі обіцянки, ні загравання на національних почуттях. «Голоту» цікавило, хто ж буде користуватися тим санаторієм. На це нібито наївне запитання Мартинчука Річинський не знайшовся що відповісти.
Безсила лють до «голоти» і їх поводирів, таких, як Мартинчук, Загайчук та інші, накопичувалася в парохові і шукала виходу. Згодом Річинський, прагнучи великого бізнесу, переїхав у містечко. Тепер за кожну можливість вкладати в свій сейф новий набуток він мусив освячувати колонізаторські акції польської шляхти проти свого народу. А ці акції ставали щоразу жорстокішими. І це, зрозуміло, ще більше поглиблювало ту прірву, яка відділяла його від свого народу, ще більше загострювало класову непримиренність народних і його інтересів. Аж поки не дійшло до критичної точки, коли на віче в селі Калиниці, на його заклик до угоди з польським урядом, бо ж, мовляв, одного словянського племені вони, хтось із натовпу вигукнув:
— Крути гітару своїй попаді під периною!
І спалах обурення такою зневагою священницького сану спричинився до того, що з отцем каноніком стався удар, від якого він так і не оправився.
Але найдраматичнішим фіналом цього, власне, тільки пролога до епопеї було те, що сейф Аркадія Річинського виявився порожнім — цінні папери, в які він вкладав свій капітал, обернулися на звичайні папірці, бо їх засновники збанкрутували. Отже, Річинський став жертвою тих самих суспільних законів, які він освячував, як богом дані людям, його кохані дочки, що тільки вступали в життя, опинилися біля розбитих ночов, по суті, без будь-яких засобів до існування.
Ця драматична ситуація прийшла на сторінки роману з реальної дійсності. Вона стала тією основою, на якій розвивалися образи дочок каноніка Річинського, чиї життєві долі почали розгортатися в наступних розділах твору відповідно до характеру, схильностей, життєвих обставин.
Тим часом образ отця Річинського не зник з сторінок роману. Й після смерті він, як тінь, з’являється біля кожної з своїх дочок, біля дружини. Його думки, його судження присутні при суперечках, розмовах, конфліктах. Такий художній прийом надзвичайно збагатив роман. І сам образ Річинського набув ще більшої рельєфності, а разом з тим це дозволило глибше розкрити інші образи роману, яскравіше освітити ту життєву боротьбу, яка розгортається далі в романі.
Крім того, цей прийом композиційно ще більш зміцнив твір, сприяв більшій викінченості його форми.
Розглянемо образи сестер Річинських — Катерини, Софії (Зоні), Ольги, Нелі, Слави. Людські індивідуальності, характери на диво різні і в той же час у чомусь схожі. В який же світ людського життя, людських взаємин, драм, суперечності, радостей і страждань, прикростей і надій ведуть нас їхні долі? Які сторони суспільного життя Галичини відкривають нам?
Катерина — старша сестра.
«Перше місце у своєму серці віддавав найстаршій, Катерині, хоч зі всіх дочок вона була найменш вродлива. Власне кажучи, Катерина була обличчям зовсім подібна до Аркадія. Різниця полягала в тому, що ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадію як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали. Якби не жіноча постать, то можна було б прийняти її за чоловіка в дамському вбранні. До того ж буйне руде волосся, яке в Аркадія гармоніювало з рожевого шкірою, при Катерининому анемічному обличчі втрачало весь блиск своєї відносної краси.
Зате Катерина, як жодна з її гарненьких сестричок, мала проникливий розум і небуденну здібність швидко орієнтуватись у кожній ситуації».
Цю лаконічну, але досить вичерпну портретно-психологічну характеристику своєї героїні письменниця дає на перших же сторінках роману. Вже в цій характеристиці бачимо тонке письменницьке відчуття людського характеру. І це відчуття не зникає протягом всієї розповіді, у нас не виникає жодних сумнівів в достовірності всіх вчинків Катерини, вони зумовлені психологією своєрідного характеру, який несе в собі риси свого суспільного середовища.
Ірина Вільде знаходить тут нове виявлення життєвої драматичної колізії, характерної для тогочасної Галичини, де доля жінки залежала не стільки від її особистості, як від майнового стану, соціального становища, національної приналежності.
І знову-таки в розкритті характеру Катерини письменниця йде найбільш трудним, але ж і найефективнішим шляхом — шляхом зображення самої дії, а не констатації, опису того, що вже сталося. Це й зумовлює інтерес до розповіді. Нам невідомо, як визначиться поведінка Катерини в тій чи іншій ситуації, але коли задумуємось потім над її вчинком, бачимо, що інакше вона зробити не могла. Звідси й напруженість інтриги твору, негаснучий інтерес до його сюжету. (Якраз те, чого бракує окремим нашим творам, де все наперед відомо, де інтерес до розповіді згасає при першому знайомстві).
Після збанкрутіння Катерина опинилася, мабуть, у найважчому становищі. Як людина розумна, вона тверезо зважила, що їй покладатися нема на кого, треба негайно впіймати в свої сильці доктора Теофіла Безбородька, зігравши на його користолюбстві. Інакше її чекає незавидна доля бідної старої діви. Катерина заради свого особистого благополуччя буквально грабує матір, безжалісно торгує честю своєї молодшої сестри. І не шукає навіть виправдань своїм діям, як це робив її батько. Вона позбавлена таких «сантиментів», як жалість, каяття, докори сумління. Вона живе в жорстокому світі, де панує принцип «людина людині вовк».
Та чи прийшло до Катерини оте відчуття внутрішнього задоволення, повноти життя, яке приходить до людини, коли вона досягає своєї мети?
Здавалося б, чого ж іще бажати? Теофіл Безбородько — її чоловік, вона має свій добре впорядкований дім, її величають «пані докторова». Однак увесь цей здобуток чомусь не приніс тої жаданої радості, повноти життя, на яке сподівалася, заради чого вчинила стільки підлоти. Зовнішня повага ї приязнь злиняли в Теофіла, як тільки той дізнався, що з некрасивою жінкою взяв собі на додаток ще й борги і певні моральні зобов’язання якось допомагати збанкрутілим жінчиним родичам. Почалися родинні чвари, гризота, безпросвітна душевна порожнеча охопила її. На любов Безбородька Катерина ніколи й не сподівалася. Лишалася єдина надія — материнство. Але що чекає в майбутньому оту невинну істоту, яку вона носить під серцем і має привести в оцей страшний, жорстокий світ?
Прямих роздумів Катерини в цьому плані ми не знайдемо в романі. Письменниця залишається вірною собі, вона приводить рас саме до такого розуміння образу Катерини, ніде не вдаючись до авторських пояснень, підказок, а вводячи нас у задушливе, безрадісне, безбарвне буття, аби відчули його атмосферу й у цих відчуттях відкрився нам його істинний зміст.
Зі світом Катерини Річинської тісно пов’язаний у романі світ таких людей, як лікар Теофіл Безбородько — характерний для Галичини того часу тип інтелігента, виходця з міщанського середовища, який зі шкіри пнувся, аби уникнути уготованої йому батьком долі провінціального кравця і будь-що зійти на вищий щабель галичанської ієрархічної драбини, де українець, як правило, був змушений займати нижчі щаблі. Гімназійну, потім медичну освіту Безбородько здобував всіма правдами і неправдами: різні підробітки, товаришування з багатими студентами, запопадливість перед професорами і таки демосфенівська впертість в оволодінні медичними премудростями і, нарешті, дипломом лікаря. І все те не в ім’я високої мети — бути корисним людям своїми знаннями, а лише для забезпечення особистого благополуччя, для задоволення своїх плотських потреб, для того, щоб не бути на останніх ролях у «вищому» світі провінційного містечка. Тобто така ж по суті, як і у Катерини Річинської, духовна порожнеча, безглузде існування, таке ж, не освітлене будь-якими ідеалами, міщанське баговиння.
Ще одним персонажем, що стоїть поруч з Катериною, Безбородьком і особливо найвродливішою із сестер Річинських Нелею, є маклер Рафаїл Суліман. У світовій літературі, в тім числі й українській, стрінемо чимало різновидностей подібного типу людей, які володіють, сказати б, своєрідним талантом ловити золоту рибку в мутному потоці такого життя, де благополуччя одного будується за рахунок іншого і де в стосунках між собою, особливо ділових, людям просто не обійтися без посередництва, без послуг так званих маклерів. З Аркадієм Річинським у Сулімана були суто ділові взаємини. Але письменницю більше цікавить не сама механіка різних маклерських комбінацій, хоч і тут знайдено чимало тонких психологічних спостережень. Предметом її найбільшої уваги є те, як маклерська чіпка рука проникає навіть в, здавалось, недоступну їй світлу царину любові, сімейних, подружніх взаємин. І цей соціальний зміст образу Сулімана знову-таки відкривається нам через особисту драму цієї людини — драму його якоїсь ніби божевільної пристрасті до красуні Нелі Річинської, любов якої він сподівався купити з допомогою Катерини, бо ж все купується і продається в їхньому житті. Але влада його багатства на цей раз виявилася безсилою.
Про Рафаїла Сулімана ми ще згадаємо, коли йтиме мова про Нелі Річинську. А зараз придивімося до другої з сестер Річинських — Софії, чи Зоні, як її називає далі письменниця.
Заявка до образу Зоні дається на початку досить-таки скупа: «Свою другу дочку Річинські назвали Софією, тобто — мудрістю. Дитина ця була явно небажаним гостем, до того ж досить-таки неспокійним. Аркадій не раз ночував з подушкою на голові».
Але з кожною новою зустріччю Зоня відкривається все більше і більше, все виразніше окреслюється її характер — характер людини, яка вважає себе уродженою аристократкою, раз і назавжди вже самим своїм народженням поставленою над всіма іншими смертними, що не належать до вищого світу.
Навіть на похоронах батька Зоню найбільше турбувало, «щоб вінки були дорогі, елегантні, стильні. Тому й боялася, що родичі з села посплітають вінки з жоржин і циній, понатикають туди рож, і вийдуть не вінки, а компрометація!»
Та ось не стало батька «з його хваленою головою», не стало і матеріальної Основи для Зониної зверхності, для її аристократизму. В дім Річинських, досі такий повний, прийшов нестаток. Зникла з сніданкового стола запашна чорна кава... Служниця Мариня починає «відкривати писок», змушена брати в борг. Усе це дратує Зоню, її й до того важкий характер стає зовсім нестерпним.
Зоня не може, не хоче миритися з тим, що її, уроджену Річинську,. життя прирівняло до різних там Маринь, Марічок, Стешок. То ж «темна голота», а вона з вищого світу, вона, зрештою, має гімназійну освіту і завжди одержить, коли побажає, добру посаду, яка забезпечить їй належне становище. Про те, щоб влаштувати своє життя, як Катерина, сподіваючись на багатого жениха, й мови бути не може. Зоня з презирством відкидає подібний шлях до забезпечення свого майбутнього, як принизливий для Річинської. Подружнє життя можливе для неї тільки з тим, кого вибере її серце.
Не хотіла Зоня й слухати різні розмови про якусь дискримінаційну політику польських властей до українців. Адже польська шляхетність відома всьому світові. То все комуністичні вигадки, яким вона не вірить. Якщо ж і виникають якісь ускладнення, то винні у всьому комуністи, вбивці її батька, які навмисне підбурюють народ проти усталеного порядку, де кожному відведене належне місце. Вони прагнуть такого порядку, як там, на великій Україні. Але ж хіба не видно з газет, до чого там догосподарювалися? Правдивість газет, які читала Зоня, вона не ставила під сумнів.
В оцій експозиції до образу Зоні письменниця не поспішає прямо висловити своє ставлення, декларативно оцінити подібну життєву позицію, подібний світогляд, хоч і дає відчути несимпатичність Зониного характеру. Але й при цьому не користується якимись темними фарбами, що виявляли б її одверто негативне ставлення до героїні. Навпаки, автор прагне підкреслити цілковиту природність такої Зониної поведінки, таких її поглядів, такого розуміння навколишньої дійсності.
І, думається, саме завдяки такому методу образ Зоні набрав в романі тої достовірності, реалістичної відчутності, за якою відкривається не тільки життєва доля однієї людини, а й цілого суспільного прошарку, сформованого умовами тогочасної Галичини. Відкривається зримо, предметно.
Ми бачимо, як Зоня, що в якійсь сліпій упертості тримається за свій аристократизм, за свою вроджену елегантність, духовну зверхність, крок за кроком наближається до прірви, до духовного краху. У Львові, куди поїхала, щоб з допомогою батькового приятеля одержати посаду вчительки, вона ще знайшла в собі сили, аби не опинитися в ліжку пана куратора Ясінського, бо відчула, що він домагається її тільки аби поквитатися з своїм приятелем Аркадієм Річинським. Але, зрештою, коли і «Рідна школа» їй не допомогла влаштуватися, Зоня остаточно капітулює. Вона приймає запропоновану їй посаду референта, а фактично друкарки-секретарки адвоката Василя Чуйгука і... стає його коханкою.
Життєву драму збіднілої уродженої «аристократки» Зоні Річинської письменниця не випадково пов’язує з діяльністю «Рідної школи» — цієї просвітянської організації на Галичині. Вона хоч І відігравала деяку позитивну роль, опираючись політиці полонізації, активно проваджуваної польською владою на західноукраїнських землях, але соціальні перспективи її були дуже і дуже невизначені. Це був по суті один з тих манівців, на який підштовхували своїм меценатством інтелігенцію і народ панівні класи, страшенно перелякані пробудженням не так національної, як класової, революційної свідомості мас. Зоня Річинська, презирливо ставлячись до простого народу і ненавидячи комуністів, «з вини яких загинув батько», проте відчула й на собі, як українці, дискримінаційні акції польських властей. У «Рідній школі» і сподівалася Зоня знайти порятунок. Однак і та виявилася, зрештою, соломинкою, що не може врятувати потопаючого.
Але, мабуть, найдраматичнішою є в романі доля красуні Нелі Річинської. І, сказати б, найбільш сюжетною, зв’язаною з несподіваними його поворотами (можливо, не завжди з достатнім психологічним просвітленням окремих вчинків, героїні, як, приміром, зустріч Нелі з Маркіяном Івашковим в тюрмі, а потім поїздка до його матері). Письменниця представляє нам характер живий, своєрідний, а водночас з цим відкривається новою, не відомою досі стороною приречений світ людей, які з різних спонукань опинилися в полоні оманливих ідей.
Неля представляється читачеві зовсім іншим способом, ніж Катерина і Зоня, — в дзеркалі тих вражень, які справляла на оточуючих своєю дивною красою. «Побачивши Нелю, Безбородько збентежився до непристойності. Такого чуда в природі він ще не бачив. Стояв як зачарований і пив дівчину очима». А Рафаїл Суліман у розмові з Безбородьком каже: «Така краса... ци... ци... така краса! Вона, як наша біблійна Руф...».
Досвід Ірини Вільде в творенні образу Нелі Річинської цікавий тим, що письменниця, так би мовити, змусила чи не весь арсенал мелодраматичних прийомів послужити високій меті, — розкриттю соціального змісту тої драми, яку переживали люди в довоєнній Галичині, потрапивши в подібне до Нелиного становище. Мовчазна, байдужа до своєї краси, Неля жила в якихось романтичних мареннях. Бажала чогось кращого, вищого, ніж те, що бачила довкола. Але натомість потрапила в самий центр жахливого виру людських пристрастей, породжених умовами того світу, в якому жила.
Вона вірила в святість сестринської любові, а Катерина в своїх корисливих цілях продавала її Суліманові. Вона сподівалася знайти розраду за стінами монастиря сестер василіянок, але ледве відсахнулася від нечистих рук смиренних святош, які вже простяглися до її душі. Сліпий пошук порятунку привів її в ОУН — організацію українських націоналістів — і тут вона стріла свою вигадану любов — «мученика» за народ Маркіяна Івашкова. Але і на цій стезі не знайшла сподіваної душевної рівноваги, бо згодом почало у неї інтуїтивно, поки що підсвідомо, формуватися відчуття того, що вона — лише іграшка в руках політичних авантюристів, які більше піклуються про особисті інтереси, ніж про «вищі ідеали» української нації.
Усі оті життєві перипетії, в яких бачимо Нелю Річинську, досить-таки несподівані для соціального реалістичного роману, надають своєрідного забарвлення цьому образові. Неля йшла крізь життя немов із зав’язаними очима, немов напомацки добираючись до розуміння його істинного змісту. Відчуття це посилюється ще й приглушеною тональністю в обрисовці тих сцен, де стрічаємося з Нелею. В багатьох епізодах бачимо її немов у сутінках, немов у мерехтливому світлі свічки, при якому зображення коливається, весь час міниться і стає якимсь загадковим, хоч і не втрачає остаточно своєї реальності.
А в тому мерехтливому світлі поруч з Нелею виринають час від часу то жорстока Катерина, то хтивий Безбородько, то фанатичний Маркіян Івашков, то його сподвижник зухвалий Романик та їхній провідник, її кузен Славко Ілакович, що виявився провокатором... Тітка Ілаковичева, стрийко Нестор, дружина Славка Орися, слідчий Янічек... Ціла галерея типів, цікавих характерів, живих людей, які мають своє обличчя, свою душу.
І серед них, звичайно ж, маклер Рафаїл Суліман з його божевільною пристрастю. Літній некрасивий багатій і бідна вродлива дівчина. Він готовий покласти до ніг дівчини все своє багатство, а вона любить іншого. Ситуація, що вже стала банальною. Який же знаходить поворот письменниця, щоб мелодраматичність ситуації обернулася на справжню людську драму?
Передусім у ставленні до Нелі Рафаїл Суліман розкривається як жертва багатства. Розумний і багатий, він знає, що в цьому світі все продається і купується за гроші. І саме тому для нього все, що продається і купується, втратило цінність. Він хоче звичайного, людського почуття: хоче любити і бути коханим, як кожна жива істота. Але для нього це виявилось недосяжним. Він готовий віддати своє життя Нелі, аби тільки бути біля неї, дивитися в її прекрасні очі, дихати одним повітрям. Та і це неможливе. Рафаїл страждає і надіється, хоч знає, що надії його марні. Саме в почутті до жінки, до Нелі і відкрилися в цьому образі риси живої людини, живої душі.
Велика тема любові, як бачимо, має в романі кілька підтем, вирішених письменницею життєво, реалістично, вони не тільки сюжетно, а й емоційно збагачують твір. Тема любові є провідною для образу наймолодшої з сестер Річинських — Слави.
Ця остання дочка Річинських
«була в дитинстві дуже негарна. Широкий рот, вилицювате лице і ненормально худа довга шия робили її неприемною для ока. Згодом дитина, як то кажуть, вилюдніла — і, на радість Аркадієві, скидалася більше на хлопця, ніж на дівчину. За бажанням Аркадія, до сьомого року життя дитина мала підстрижену по-хлоп’ячому голову і ходила в хлоп’ячих штаненятах.
Була рухлива і воліла товаришувати з хлопцями, ніж з дівчатками».
І ось, як не парадоксально може видатися це після такого представлення Слави Річинської, письменниця саме їй відводить особливу роль у романі, пов’язану з лірично-поетичним планом твору. Й досягає, на наш погляд, чималого успіху.
Любов — це і довіра, і потреба відкритися людям, розповісти пра своє почуття. Подібне відчувала і Слава, коли до неї прийшла любов. І вона розповіла нам про неї. Розповіла щиро, схвильовано, як уміла, але завжди прагнучи не пропустити істотних подробиць з того бурхливого потоку думок, почуттів, переживань, який приніс обом закоханим стільки радості, світла, тепла, а потім стільки гіркоти, коли увірвалася в нього каламуть життя.
«Настали ясні, місячні ночі. Ми умовилися з Нелею не запалювати в нашій кімнаті звечора світла. Навмисно з великим грюкотом відчиняю вікно нашої кімнати. За хвилину сусіднє теж відчиняється.
Добрий вечір!
— Добрий вечір, докторе.
Хочу піти і попросити вашу мамцю, аби дозволила мені трохи погуляти з вами. Не маєте нічого проти?
Я дуже радо пройдуся, докторе... — в душі додаю «з вами»...».
Навіть з наведеного невеличкого уривку видно, що письменниця обрала для ліричної сповіді Слави форму своєрідного щоденника, в якому дівчина звіряється нам у всьому пережитому, відчутому, передуманому, немов хоче ще і ще раз нагадати, яке то велике щастя: любов, аби не прогледіли чарівну мить її приходу, цінували і берегли той великий дар природи. Водночас хоче вона, якщо не застерегти, то бодай підготувати до тієї невимовно важкої хвилини, коли раптом обривається чарівне єднання двох сердець.
Вся поетична принадність Славиної розповіді в її наївності, простоті. Для закоханої кожна подробиця має свій великий смисл, бо ж з них і плелися їхні взаємини, аж поки не обірвалися.
Не будемо переказувати Славиного щоденника, цієї спочатку щасливої, а потім сумної історії великого кохання молодшої Річинської до квартиранта доктора Севера Можарина. Зазначимо лише, що увесь щоденник написаний в талановито знайденому поетичному ключі, який і дав письменниці можливість досягти тої грані при спілкуванні з героями, коли світ їхнього умовного життя стає для нас реальним, коли радощі й муки їхнього кохання стають і нашими радощами й муками.
Славина сповідь уривається, коли з’ясовується, що надій на спільне подружнє життя з доктором Можариним у неї не лишилося. Згас дивний смолоскип, у світлі якого дівчині все видавалося таким простим і зрозумілим у довколишньому житті, таким доступним, таким радісним. Безвільний Север не міг подолати того бар’єра, який, виявляється, увесь час стояв перед їхнім щастям. Але Слава Річинська, «маленька мишка», як звав її пестливо доктор, вирішила будь-що подолати отой бар’єр. Недосвідчене, тільки-тільки сформоване дівчисько, вона одчайдушно ринулася в життєвий вир: покинула рідний дім і поїхала у Львів шукати роботи, шукати кращого майбутнього.
Але чи може знайти, вибороти його одна людина самотужки?
Отже, життєві долі чотирьох сестер Річинських, з якими ми досі познайомилися, вже достатньо переконливо, художньо достовірно розкривають одну з провідних ідей твору: в приватновласницькому суспільстві, де все продається і купується, майбутнє людини по суті не залежить від її особистих якостей, бажань чи навіть дій, коли вони обмежені тільки однією метою — забезпеченням особистого благополуччя; людина в приватновласницькому суспільному вирі є безвільною іграшкою в руках сліпого випадку, стихійного переплетіння низьких пристрастей довкола багатства, що нівечить, сковує, спустошує людську душу. І все це набирає ще страхітливіших форм, якщо до соціального гніту додається й національний, як то мало місце, зокрема, в Галичині в період панування польської шляхти.
Однак художній пошук Ірини Вільде, як ми уже зазначали, не обмежується рамками однієї цієї ідеї. Істотного здобутку досягла письменниця при розробці найважливішої ідейно-тематичної лінії роману, пов’язаної з образами Ольги Річинської і комуніста Богдана Завадки. Саме завдяки цій лінії реалізм «Сестер Річинських» став ще глибшим, проникливішим — твір не тільки розкриває непримиренні суперечності зображуваної дійсності, де людина задихалася в тенетах соціального і національного гніту, а й спрямовує художницький прожектор на ті аспекти суспільної боротьби, де народ таки може вибороти собі краще майбутнє.
Важливо відзначити, що образи Ольги і Богдана зажили в творі, так би мовити, на повну силу з тої миті, коли письменниця торкнулася їхніх переживань, викликаних почуттям любові, що почала зароджуватися.
У світ Ольги Річинської, де саме слово «комуніст» прирівнювалося до таких понять, як «бандит», «терорист», «вбивця», — бо ж так представляли комуністів у кожній газеті,— в світ Річинських, де смерть батька пов’язувалася безпосередньо з діями комуністів і в цьому сестри не мали жодного сумніву, — Богдан Завадка увійшов нестримно, наперекір отому упередженню Ольги проти комуністі. Серця, не позбавленого і жагучих поривань, і страждань, і сумнівів, і навіть помилок. Тобто всього того, без чого немислимо уявити живу людину, живий людський характер. Дівчина побачила в Богданові все те, що було для неї, вихованої на кращих здобутках світової літератури й мистецтва, ідеалом справжньої людини. Проте істина відкрилася Ользі не зразу. Вона прийшла до неї через душевні муки, спричинені, здавалось, нерозв’язним конфліктом між її почуттям і її класовою свідомістю, зумовленою оточенням, приналежністю до панівного класу.
Талант підказав письменниці, де треба шукати психологічну основу, на якій могло відбутися зближення двох сердець, сповнених напочатку і нестримного взаємного потягу, і водночас непримиренного класового антагонізму.
З усіх сестер Річинських Ольга найбільше тяжіла в спадковості до матері, життя якій дала проста гуцульська дівчина-трудівниця. Це виявилося, може, не стільки в зовнішній схожості, як у вродженій потребі Ольги не сидіти, склавши без діла руки, не нудитися і не чекати, поки з’явиться багатий жених чи впаде манна з ніеба, а щось діяти, до чогось руки прикладати. Ще маленькою дівчинкою вона, хоч за це їй не раз дорікали, бралася до порання в домі, не гордувала навіть кухонною чорною роботою. її так і прозивали: «маленька господиня». Після смерті батька Ольга перша взялася до в’язання, і цими стараннями в їхнім домі з’явилися перші продукти, зароблені власним трудом. Все це й поставило Ольгу на одну площину з Богданом. Але при зустрічі з ним вона вела себе зовсім інакше:
«Вона вперше по-справжньому придивилась до цього «типа». Хотілося знайти на тому обличчі що-небудь вульгарне, простецьке, що відповідало б його, характерові. На жаль, його зовнішність була оманлива. І коли б судити по самих тільки рисах обличчя, то його треба було віднести до категорії інтелігентних, з тонкою душею людей.
Ольга відчула, що урочистий, патетичний тон, яким вона дома репегврувала слово «вбивця», тепер недоречний. І, щоб не потрапити в смішне становище, вона, замість одного, проговорила аж п’ять слів:
— Це ви... вбили мого батька!!».
При змалюванні образу Богдана Завадки письменниця також шукає і знаходить досить точне психологічне мотивування почуття, що зародилося й нестримно охопило Богдана після зустрічі з Ольгою. У родині робітника-друкаря Завадки Богдан був єдиним сином. Батько з матір’ю всіх сил докладали до того, щоби син здобув хоч би гімназійну освіту — про вищі школи й не мріяли... Старий Завадка волів, аби Богдан успадкував його фах — з цією метою і взявся помагати ділкові Філіпчуку заснувати в містечку українську друкарню «для розвою національної культури», як той рекламував свою підприємницьку ідею. Богдан був хлопцем справді уродженої інтелігентності, «тонкої душі», як то відразу відчула Ольга. Його розум тягнувся до знань. Він читав все підряд, не перебираючи, аж поки не стрівся з Борисом Каминецьким, який спочатку спрямовував хлопцеву жагу до книжок в русло справжніх духовних і мистецьких цінностей», потім став його наставником в прилученні до комуністичних ідей, а згодом і революційної боротьби.
Богдан також прийшов до своєї великої любові через душевні муки: адже Ольга не зразу позбулася тягаря того середовища, в якому виросла й виховалася, ще довгий час вона по суті перебувала на другому боці барикад, які розділяли непримиренних класових ворогів.. І ще одне важливе мотивування взаємин, що виникли між Ольгою» Річинською і Богданом Завадкою і саме завдяки яким ці образи набрали в романі реалістичної об’ємності.
Ользі, єдиній із сестер Річинських, відкрився істинний смисл буття. Його розуміння прийшло з коханням до Богдана Завадки, із полум’яною вірою молодого робітника у можливість кращого майбутнього для їхнього рідного народу тільки при возз’єднанні всіх українців в єдиній суверенній Українській державі. Ця віра яскравим променем пронизала темряву, яка панувала в домі Річинських. Але в світло цього променя потрапила поки що тільки одна із сестер Річинських...
У взаєминах з Ольгою Річинською просвітилась лише одна з граней образу Богдана Завадки. Риси цього живого характеру, багати» духовний світ цієї молодої людини, яка свідомо стала на шлях революційної боротьби, вимальовуються в багатьох інших драматичних колізіях роману, за якими відкриваються нам все нові й нові сторони тогочасного життя Галичини.
Ми не маємо можливості, та й не ставили це собі за мету, детально розглянути кожний образ густо заселеного соціально-психологічного роману Ірини Вільде, простежити ті шляхи, якими йшла письменниця в їх творенні. Нашим прагненням було довести, що ідейно-художня цінність нового твору нашої літератури зумовлюється передусім достовірністю його глибоко реалістичних образів. Сподіваємося, що якоюсь мірою досягли цього.
На що ж спирається ця достовірність реалістичних образів роману?
Звичайно ж, далеко не всі сторони складного питання вдалося нам з’ясувати. Своє слово тут ще скажуть майбутні дослідники. Нам хотілося лише звернути увагу на кілька важливіших засад літературної творчості, яскраво підтверджених художнім дослідом Ірини Вільде, які зараз чомусь забуваються найбільш гарячими прихильниками й провідниками різних «новацій», хоч без цих засад по суті неможливе справжнє, хвилююче мистецтво, мистецтво соціалістичного реалізму, методу, що постійно вдосконалюється і розвивається.
Досвід «Сестер Річинських» ще і ще раз нагадує, що достовірність, а значить і впливовість художнього образу зумовлюється його життєвою реалістичністю. У реалістичному образі повинно злитися в єдине ціле загальнолюдське і конкретне для даних умов і даного характеру. Дії, вчинки героя самі мусять представляти, характеризувати його. Не в заданості авторських настанов має проявлятися тенденція, а народжуватися з усієї атмосфери твору, з реальності того життя, яке постає перед нами, з того ідеалу прекрасного в житті, який прагне ствердити автор. Тенденція набуває сили впливу, коли народжується з драми, яку герой переживає на наших очах, з її соціального змісту. Достовірність реалістичного образу спирається також на цілковиту відповідність авторських характеристик тим діям, у яких потім виявляє себе герой, на точність психологічних мотивувань цих дій. У свою чергу точність психологічних мотивувань можлива при умові, коли вони спираються на реалістичну психологічну основу образу, який є виявленням певної людської індивідуальності в певних соціальних умовах. І ще один важливий момент: герой мусить наблизитися до нас на таку відстань, щоб світ його умовного життя став реальним, достовірним. А це можливо, в свою чергу, тільки тоді, коли відкриваються читачеві істинні, глибинні мислі, почуття і переживання людини.
Мусимо зауважити на закінчення, що при розгляді «Сестер Річинських» в окремих випадках може з’явитися відчуття неповноти, недостатньої рельєфності окремих типів чи вірогідності деяких вчинків героїв. Але ще раз підкреслюємо найголовніше: при знайомстві з представленими письменницею героями незмінно переконуємося в тому, що вони — реальні люди, які прийшли на сторінки роману з реального життя. А це — найістотніше в тій мистецькій перемозі, яку здобула Ірина Вільде.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1965. – № 6. – С. 3-15.
Твори
Критика
