11-03-2017 Ірина Вільде 107

Глибинне бачення реаліста

Глибинне бачення реаліста

Микола Кодак

Основу пафосу художника як людини свого часу складає його ставлення до сучасника, до його насущних потреб. Громадянський порив митця найбільше відчутний у характерах і типах, поскільки в них найповніше виражається авторське уявлення про зображувану дійсність.

Характер — соціально-психологічне ядро людської особистості. «Розуміти суть характеру в дійсній людині, дивитись на неї принциповими очима» — ось, на думку М.Г. Чернишевського, умова художньої правди, умова майстерного зображення людини в літературі.

Реалістичне пізнання людини засобами художнього слова, як відомо, набуло класичних форм за умов, коли природа людини піддавалася численним випробуванням складними суспільними обставинами. Не випадково в світовій літературі так химерно сусідять «Принижені і зганьблені» і «Трилогія бажань», «Повія» і «Успіх»... У найнесподіваніших поєднаннях дійсність представила «шлях нагору» і «крах», «блиск і бідність», «злочин і кару», падіння і «воскресіння», надію і фатаморганні видіння... Полярно протилежні впливи породжували відчуження, внутрішню конфліктність, хворобливу рефлективність і роздвоєння особи, водночас гартуючи її у боротьбі, виробляючи здатність до опору обставинам.

Завданню пробитися до справжнього ядра особи письменники-реалісти підпорядкували поглиблений психологічний аналіз. Мислячи людину як «таємницю», Ф.М. Достоєвський вбачав основні свої завдання у дослідженні «глибин душі людської». Творчі зусилля Л. Толстого як художника були спрямовані на «зривання всіх і всіляких масок». Справжню суспільну активність героя роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли...» зводить нанівець спілка з несправжніми «протестантами», яких не розгледів герой, але розгадав автор.

Звертаючись до зображення аналогічних соціально-психологічних утворень, митці соціалістичного реалізму пов’язують вихід індивіда зі стану злісної або вимушеної потаємності, переборення внутрішнього роздвоєння з революційним оновленням суспільства. І якщо «кожен визначений твір — це завжди акт суспільного самоусвідомлення» (Л. Новиченко), то дилогія Ірини Вільде «Сестри Річинські» — це одна з багатьох таких актів суспільного самоусвідомлення останніх фаз учорашньої історії, точніше — передісторії справжньої людини.

СОЦІАЛЬНІ УСТАНОВКИ ДОМУ РІЧИНСЬКИХ І ЧАС

Історія дому Річинських як містечкових буржуа розпочалася незадовго перед першою світовою війною на підмурівку первісних фінансових нагромаджень, здійснених ще батьком Аркадія у спілці з маклером-іновіром під тінню церковних куполів (прикметна символіка!). Це історія змішаної родини, хоч мезальянс особливо й не турбував вольового священика-лісопромисловця: він покладав надії на спадкоємця. Але народилося п’ять дочок — і це однорідне (за статтю) плем’я увиразнило соціально-психологічну неоднорідність сім’ї.

Поскільки, як спостерегла Олена, її благовірний «мав свої симпатії навіть серед рідних дочок», для дочок не було єдиної родинної педагогіки. І хоч Аркадій Річинський старанно ізолював домашнє вогнище від зовнішнього впливу, все ж суспільність увійшла в дім буквально через його труп. І не затримала відкритися та внутрішня диференційованість родини, яка була сколком із строкатого за своїми інтересами, умонастроями й намірами суспільства.

Пастор Річинський оберігав своїх дітей від втручання у мирські справи, готував їх до вдалих шлюбних партій, та не міг уберегти від дорослішання, від формування власних соціальних установок, тобто внутрішнього ставлення до суспільних явищ.

А ставлення було далеко не однаковим у Катерини, цього «чоловіка в дамському вбранні» з проникливим розумом батечка, яка на родинних прийомах «поглядала на свого партнера оком королеви на пажа»; у Зоні, котра обрала собі за еталон тітку Клавдію, світську куртизанку; у «маленької господині» Ольги, якій випадало більше бути з мамою і більше перейняти від неї; у ще наївних, але таких чуйних до добра і насторожених до фальші Нелі й Слави...

Але соціальні установи могли залишитися на рівні афектацій бездіяльних дам, коли б не смерть батька. Вона була сприйнята як катастрофа, бо виявила трагічну непідготовленість до самостійного життя, внутрішню орієнтованість на нетрудове майбутнє: вони жили ізольовано від світу. Тепер же відчинилися не тільки двері домашньої фортеці, але й інших будов — провінційної друкарні, просвітницьких організацій та редакцій, селянських домівок. І відчиняти їх змушені були самі «панєнки». Революційний час поставив їх в умови, яких вони ніколи не відали за спиною татка, — в умови, що вимагали суспільної самостійності.

Першочергова увага Ірини Вільде зосереджена на становленні характерів і їхньому розвитку під впливом обставин. Будучи «на видному місці» серед рідні за життя батька, Катерина прагне утвердитися у своїй самостійності: вона не рахується з самим батьком, смертельно хворим, але ще живим, домагаючись від нього ключа від сейфа з цінними паперами, далі відважується торгувати честю сестри, йде на інтриги, щоб заволодіти своїм обранцем. Багато що в її підлості автор пояснює побутуючим у буржуазному середовищі уявленням про залежність становища жінки від вдалої шлюбної «партії». На шляху самостійних вчинків стає очевидною еволюція, якої зазнає характер Катерини, її черствіння, цинізм, моральна деградація.

«Роль доброчинниці родини», яка дісталася Катерині, несправжня за своїм об’єктивним змістом. Несправжня тому вже, що, так само як і батькова опіка, підриває самостійність останніх членів сім’ї, і тому ще, що це тільки видимість справжньої благочинності, гра в благочинність.

Звичайно, міщанин мислить свою роль не в плані суспільної корисності, а лише в аспекті етикету й видимої пристойності. Та не кращий вигляд має і, здавалося б, суспільно активніша Зоня Річинська. Ролі, які вона обирає, мають трудовий характер (на відміну від Катерини), однак залишаються для неї байдужими своїм суспільно корисним змістом, виявляються тимчасовим пристановищем за необхідністю, по шляху нагору.

По справжньому шляху ступає Ольга Річинська. Вона не бажає вступати у змову з власного совістю; кожна її зустріч і бесіда з Броніславом Завадкою здобуває продовження у внутрішніх боріннях, у полеміці з собою. Для внутрішньої драми Ольги Річинської показово, що це драма здорової психіки, драма становлення переконань, а не боротьба з душевним розладом, з хворою совістю, з внутрішнім роздвоєнням. Тому і внутрішнє мовлення проходить у неї у своєрідних діалогах, за «співбесідника», в яких часто лунає голос Бронка... Її батько, Аркадій Річинський, у час душевних криз внутрішньо роздвоювався, розмовляв сам з собою, вибудовуючи собі химерні виправдання. Ольга ж іде назустріч новому світові — і не бажає лукавих мудрувань, знаючи, що не вони, а чесні вчинки — запорука щастя людини. Чимдалі більше радіючи правоті Броніслава, Ольга ладом своєї душі, ніби лакмусом, проявляє ту велику життєву силу, яка закладена в цьому передовому робітникові.

Психологічно вмотивовуючи в зображенні взаємин Броніслава і Ольги і саму можливість внутрішньої перебудови останньої, і етапи цього непростого процесу, Ірина Вільде відкриває ті сили, які протистоять усією багатогранністю своїх натур, усіма потенціями характерів світові, що вироджується морально й фізично.

У нинішніх рамках дилогії Ольга не зображена в певній соціальній ролі, у сталому трудовому занятті. Але її внутрішня готовність до суспільно корисної дії, ядро її характеру в творі окреслені цілком зримо: це та особистість, яка зможе збагатити, внутрішньо наповнити, зробити захоплюючим будь-яке із завдань. Колись Л. Леонов підкреслив, що його цікавить не остаточний результат, а «розбіг» до нього. Художній характер Ольги якраз і виписаний у такому розбігу — у всій своїй визначеності.

Цікаво, що образ найменшої з Річинських, Слави, містить у своїй структурі повідомлення про рольову зайнятість, про певну самостійність, на яку відважилась дівчина, але, як звіряється Ірина Вільде, читачі вважають цей характер не зовсім розробленим; це змушує письменницю знову звернутися до нього. Гадаємо, що справа саме в отому «розбігу», в питанні про ядро характеру Слави, який не випадково й досі цікавить автора. Бо Слава та й Неля Річинські потенціально здатні знайти своє місце в боротьбі за новий світ.

Л-ра: Жовтень. – 1976. – № 3. – С. 112-120.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Ірина Вільде,Ирина Вильде,критика на творчество Ирины Вильде,критика на творчість Ірини Вільде,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 20 ст.

Читайте также