Час і простір у «Покаянних псалмах» Д. Павличка
І. Равлів
Цикл «Покаянні псалми» складається із п’ятдесяти оригінальних поезій і має добре продуману і складну архітектоніку. Вперше поет оприлюднив його у лютневому номері журналу «Сучасність» за 1994 рік і в цьому ж році його видано окремою збіркою, у яку ввійшли також твори, написані в період боротьби і становлення нашої державності (К., Основа, 1994. Далі цитуємо за цим виданням).
«Покаянні псалми» необхідно розглядати як композиційно цілісний твір, об’єднаний однією провідною ідеєю, з якого неможливо вилучити жодного із віршів, навіть жодної строфи. І водночас (Павличкові псалми багатоаспектні, різножанрові) в них порушується чимало гострих та одвічних проблем буття.
Як більшість медитативних творів поета, «Покаянні псалми» глибоко філософські, щедро наповнені цікавими і наскрізь оригінальними поетичними роздумами, що в основі своїй відбивають світоглядну концепцію автора, його світорозуміння і світовідчуття.
Йому завжди була і залишається чужою «чиста споглядальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті», що давно помітили критики та літературознавці.
«Покаянні псалми» мають відповідну тематику і свою філософську ідею, яка полягає у нерозривній єдності людини і Бога, відповідальності за скоєні вчинки і слова. Ця ідея є також своєрідним змістовим стержнем, якому тією чи іншою мірою підпорядковані усі зовнішні та внутрішні компоненти цілісного і вивершеного художнього задуму.
Розуміння і прочитання «Покаянних псалмів» як філософського твору спонукає до хоча б принагідного екскурсу в історію розвитку філософської думки і заторкнення таких проблем, як час, простір, видима і невидима природа світу тощо.
У Д. Павличка не йдеться ні про онтологічну природу часу, як у Августина, ні про вивчення ролі часу в проблематиці гносеології, як у Канта. У нього час розглядається в рамках типової саме для літератури проблеми сенсу людського життя, отже, виключно у відношенні до людини, як-то:
Час протікає. Ні! Стоїть!
Немає літ. Нема століть!
Все, що було, і все, що буде,
Без послідовності встає
В мій свідомості. Нікуди
Не пропадає битіє.
Немає смерті. Все омана.
Епіграфом до філософських роздумів поета про час можна було б поставити таке висловлювання із 9-го вірша першої глави Книги Екклезіастової: «Що було, воно і буде, і що робилось, буде робитися воно, і нема нічого нового під сонцем!»
Загалом така постановка питання дуже характерна для української поезії останнього десятиліття. Приміром, у Павла Мовчана натрапляємо на такі рядки:
Вдосталь часу того Натекло І смоли насочилось для мумій,
Все, що є, — вже було, вже було,
А що буде, про те ти не думай...
Про нищівну силу часу відносно усього живого писали поети усіх часів. У Д. Павличка вона подана у такій інтерпретації:
Був сон дитинства. Батько. Небо. Мати.
Обід на сіні в запашнім яру.
Все, наче блискавка. Пора вставати.
Вони померли, значить, я помру.
Д. Павличко говорить про час не як про філософську категорію, а як про вирішальний складник людського існування, врахування якого неминуче в межах проблематики сенсу людського життя: «І знову буде рости в минувшину майбуть»; «Плоть мою зліпив Ти з глею, Давши їй земні хвороби і минущість!» Проблемі простору у Псалмах відведено дещо менше уваги, але чітко означено, що простір повністю асоціюється з часом і має такий же умовний характер, як і час.
В одному з восьмивіршів Д. Павличка сказано ще більш прозоро:
Мій простір — час. Мене він береже.
Простір, як і час, у псалмах — не фізичний вимір. Це вимір духовний, і через те його межі розмиті і розімкнені («нема навколо простору»).
Естетичне пізнання часу-простору Д. Павличком базується на плідному засвоєнні біблійної традиції, що характеризується діалектикою власне часового і вічного начал, а також творчості Б.-І. Антонича, В. Свідзинського, П. Тичини. Час і простір зростають до космічних масштабів, асоціюються з вічністю. Разом з тим персоніфікація космічних образів забезпечує естетично довершене освоєння буття у просторі та часі. Космічний час-простір є своєрідним для оцінки дій і вчинків ліричного героя, поетичного вирішення поставленої проблематики.
З іншого боку фіксація часу нерідко є дуже суттєвою ознакою в структурі поетичного образу. Час, приміром, може перетікати в образ, може існувати як контраст до минувшини, а може виступати уловленою миттю життя, як, скажімо, у поета Євгена Маланюка. У таких випадках образ часу трактується медитативно, саме на ньому й зав’язується якась важлива думка, лірична концепція:
Хтось несе нові сміливі гасла,
Хтось кричить: «Вставай, забута мсто!»
А моя найкраща днина згасла,
Та цього не спостеріг ніхто.
Тільки Ти вселяєш в душу спокій,
Мовлячи крізь далину сторіч,
Що надходить в скорбності глибокій
Краща за той день безмежна ніч.
У «Покаянних псалмах» Д. Павличко виступає людиною релігійною, із світоглядом, що базується на християнських засадах і філософії неотомізму. Відчувається, що поет звідав також впливу ідей Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера і таких релігійних мислителів, як Ж. Марітен, Є. Жільсон та Ю. Бохенський. Філософські ідеї автора псалмів побудовані на тому, що людський розум пізнає істини, закладені у світ Богом. Це, однак, не виключає наукового пізнання природи, людини і суспільства, їх реальності, але стверджує залежність від Творця. Сповідуючи лінію християнського еволюціонізму, ідею еволюційного розвитку Всесвіту, поет зв’язує появу і розвиток людини з еволюцією, визначеною Господом. Найбільш чітко і повно висловлено ці погляди у двадцять четвертому псалмі, що, однак, пройнятий похмурим оптимізмом:
Як сонце догорить і вдень засяють зорі,
Стуленим каменем планета обросте,
Тоді із наших душ в космічному
просторі
Світило створиш Ти — ядро вогню
густе.
Розтопляться льоди, накриють землю
води,
І з’явиться єство, страшніше
востокроть
Від нас — та сонце дасть йому жагу
свободи,
І ввійде Божий дух в його звірячу
плоть.
Загалом поет більше запитує, ніж констатує і відповідає. Свої запитання екзистенційного характеру він адресує Творцеві Світу, який засвітив людську свідомість, наділив її розумом і сумлінням, але не дав повного розуміння суті буття і свого призначення:
Куди Ти йдеш?
Куди мене, незрячого, ведеш?
Хто я такий? Савло, чи вже Павло,
Що мстить своїй душі за давнє зло?
Окремі запитання, породжені усвідомленням трагічності суті життя, наскрізь болісні, надривні або ж — викличні, по-шевченківському бунтівливі:
Чи зло творили ми самі? Чи, може, Творилось все не без Твого керма?
Поет вірить у безсмертя душі, як вірить у безмежність Всесвіту, і ця віра народжує ось такі проникливі і стверджуючі рядки: «Добре, що Ти нас піднімеш із гробу В час, коли Сонце обернеться в прах» або ж: «Але душу неможливо обернути в тлін, мій Пане!»
Звичайно, поет жадає заглянути у світ божественний, невидимий, який є другою складовою частиною світу, але людині, замкнутій в матеріальну плоть, це недоступно, і від усвідомлення того часто сумніви та сум’яття поглинають її душу:
Ну, а що там — за межею?
Янголи чи тільки хроби?
Світоглядна концепція поета надзвичайно співзвучна із «філософією серця» Памфіла Юркевича, який розглядає людське серце як «осердя усього тілесного і духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайбільше вмістилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почуттів і думок людини з усіма їхніми напрямками і відтінками».
У «Покаянних псалмах» серце згадується десятки разів. Воно може бути «темним і болящим», «несмиренним», «зболеним», таким, що протистоїть смерті і бореться за життя. Саме антиподом смерті і символом життя найчастіше виступає воно у заключних псалмах:
Творителю всього живого,
Ти відаєш про смерті біль,
Що в серці зернятка малого,
Неначе пійманий мотиль,
Крильми тріпоче! Помирати Не хоче серце...
Серце, як і вічність, дарує людині Господь, тому усі звернення поета, пов’язані з серцем, адресовані Богу: «Чого ж Ти одійшов од мого серця, чого покинув мій убогий дім?», «Боже, рятуй од фальшивої ноти, серце моє — од неправди рятуй», «Боже, в серці своїм людський рід пожалій», «Прийди і стань, де кров пролито, стань на розорані серця, що родять волю, наче жито, і ждуть жорстокого женця».
Серце виступає у псалмах, як, власне кажучи, і у Біблії, хранителем усіх тілесних сил людини, осердям душевного й духовного життя і навіть слово виходить з серця. У ньому поєднуються також різні моральні стани людини: любов до Бога, таємничість кохання:
І нестримне молоде кохання,
Що виймає серце із душі...
Моральна смерть людини наступає (за поетом) тоді, коли серце пустіє, мізерніє та ниціє. Це подано ось у такій гнівній і болісній інтерпретації:
Навиклі до шлей, батогів і голобель,
Ми вбігли в сліпучі ворота АЕС;
Нам не допоможе Хіросіма й Чорнобиль,
Бо в наших серцях вже немає небес.
Усвідомлюючи величезне значення серця в людському єстві, поет створює такі вражаючі і високохудожні образи:
Кормив я власним серцем звіра,
Щоб менше Україну жер.
Де страх подівся, що серця погриз.
Поет підводить читача до думки, що тільки для серця можливі подвиг і самовідданість, готовність на самопожертву в ім’я свого народу і рідної землі.
Л-ра: Київ. – 1997. – № 5-6. – С. 126-128.
Твори
Критика
