Естетичні обрії поета: Спостереження над лірикою Дмитра Павличка
В. Лесик
Благодатним грунтом, на якому формувалась і визріла естетична свідомість Д. Павличка, послужила поетична душа народу, народна поезія і народна естетика. Від народу, від батька-матері та близьких йому обдарованих людей Павличко успадкував розвинене естетичне почуття, здоровий, благородний естетичний смак, глибоке розуміння краси і сили поетичного слова. Певна річ, природжені глибинні нахили і здібності потім збагачувались і удосконалювались, підносились до рівня філософського образного мислення завдяки старанному навчанню у чудовій школі поетичної майстерності — у школі Івана Франка і Максима Рильського.
Народні витоки естетики і поетики Д. Павличка, природно, найбільш відчутні й зримі в його піснях. Досконалим взірцем освоєння і майстерного застосування елементів народної поетики, зокрема народного поетичного тлумачення кольорів і зорових вражень, є добре знана пісня «Два кольори». За народною традицією червоний і чорний кольори, якими мати вишила сорочку юному героєві, набувають естетичного і морального змісту, стають умовними образами-символами: червоне — то любов, а чорне — то журба. Воднораз традиційні два кольори і вигаптувана маминими руками сорочка — це священні предмети, що спонукають ліричного героя зберігати вірність своєму рідному краєві, рідним порогам у батьківській хаті.
Зорові сприйняття і враження лягли в основу ще одного народного мотиву в тексті цієї пісні — мотиву доріг. Згадка про дороги має не лише пряме значення — це не тільки ті шляхи, якими юнак пішов у світ, — це образне поняття про складні обставини життя — про веселі і сумні події у житті хлопця («Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги»). Емоційно-естетичне спрямування зорових образів-символів стає ще більш виразним внаслідок того, що два контрастних кольори і два протилежні переживання відбились не тільки на полотні, а й у душі героя («Оба на полотні, в душі моїй оба»).
Відтворення безпосередніх зорових сприйнять у ліриці взагалі виконує дві важливі естетичні функції: передаючи словами кольори і їх відтінки, поети описують, зображають предмети й одночасно виражають своє чуттєве ставлення до них. Функції зображення і вираження зорові відчуття виконуюють і в поезіях Д. Павличка. Характерні з цього погляду його ліричні портрети, у яких поет подає образ матері-трудівниці. У збірці «Спіраль» (1984) вміщені кілька поезій-спогадок про матір. У спогаді «В тій хаті» самотня постать матері, яка стоїть коло вікна і роздумує про своє життя, уявляється синові (ліричному героєві) як велична, чарівна постать, вона — «Вся повна світла, як сльоза воскова». І хоча мати вже не жде в гості сина, та він хотів би стати перед вікнами рідної хати і побачити уявлюване диво: «В тій шибці, де ряхтить юга осіння, Зосталося від матері проміння». Зримий, опромінений образ матері тут овіяний високим, священним почуттям пошани і любові до неї.
Палкими і ніжними естетичними почуттями із спогадом «В тій хаті» перегукується другий ліричний портрет — «Бабуся з квітами», вміщений у тій же поетичній збірці. Зовнішній вигляд старенької жінки окреслений скупими штрихами у процесі викладу короткого драматичного епізоду: у підземному переході попід магістраллю міста бабуся продає білі квіти — лілеї. Вона змарніла, виснажена, її тружденне лице викликає болюче відчуття, бо побіля нього світяться не самі білі квіти, а й такі ж, як квіти, білі-білі коси. Із світлим, естетично піднесеним образом бабусі різко контрастує розв'язка епізоду: старенька мати виторговує гроші не для себе — «її синочок збоку на виручку чекає». Сильний ідейно-естетичний вплив тексту цієї поетичної мініатюри зумовлений тим, що розповідь свідка драматичної сцени інтимізована, — постать бабусі в уяві оповідача асоціюється з постаттю його покійної матері:
Подібна ж та бабуся До матері моєї.
Так, ніби з того світу Прийшла сумна й змарніла.
Була коса русява,
А стала біла-біла.
Од світла квітів сяє Її чоло тружденне.
Вона мене не бачить,
Хоч дивиться на мене.
Вияви естетичних відчуттів, форми і способи сполучення їх із громадськими і філософськими думками та судженнями в ліриці Д. Павличка на диво різні, справді неосяжні. Саме вони дозволяють поетові зробити не просто сприйнятними, а наочними філософські ідеї, як-от у медитації «У небесах схоластики». Метафора «небеса схоластики» несе в собі скептичне зневажливе ставлення поета до тої філософії, у якій немає правдивої мудрості, у якій,... «...не видно мислі-ластівки. Не видно думки-блискавки, Що бігає навискоки». Відірваним від людських земних турбот, мертвим постулатам схоластики поет протиставляє живу думку, величне, справді високе небо творчості.
Павличко належить до тих поетів, які вміють всебічно спостерігати життя, бачити його в різних виявах, у багатьох вимірах, відтворювати у розмаїтих кольорах і відтінках. Почуттєві і розумові струмені в рефлексній пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» зливаються і творять єдину образну тканину, наснажену глибинним настроєм оптимізму, активним прагненням до справдешньої любові, до повноцінного щастя. Оперуючи зоровими асоціаціями і зіставленнями, поет владно проникає у таємні порухи людської душі.
Щоб викликати у свідомості читача конкретне уявлення про мінливі почування, про динаміку душі ліричного героя, поет вносить у текст твору низку образів-порівнянь, зіставляє незриму душу із цілком зримими явищами і предметами природи. Спочатку герой відчуває себе одиноким, так, ніби він перебуває десь у полях, і власна душа здається йому голим безлистим деревом. Але згодом змінюються життєві обставини, — міняється і стан душі. Настала щаслива доля, прийшла любов справдешня, тоді й душа ожила, зазеленіла, як тополя, і, як черешня, понад снігами зацвіла. Нарешті, душа досягає зрілості, стає подібною до яблуні у плодах. Градація душевних станів художньо увиразнюється, унаочнюється внаслідок емоційного діяння ланцюга порівнянь.
Поезія, за влучним зауваженням І. Франка, апелює не лише до відчуття зору, а й до всіх інших відчуттів і сприйнять: до смаку, запаху і дотику. Та все ж відчуття зору вирізняється серед них тим, що воно діє найактивніше і є найпродуктивнішим фактором образотворення. Лірика Д. Павличка з цього погляду, певна річ, не становить винятку. У ліричних етюдах і спогадах Павличка теж домінують зорові враження і уявлення, але не раз вони супроводжуються характерними звуковими явищами, ритмами і мелодіями природи і процесів праці. Особливо цікаві й доцільні відтворення музики праці в циклі «Сонети подільської осені». У стислих, суворої сонетної форми ліричних малюнках циклу постає світлий силует юнака-тракториста, а там, де пройшли його плуги, «Бринять, як море, зорані лани...» «І знов двигтить, аж стогне чорна нива» («Тракторист»). Вабить і тішить слух та зір виплекане сільськими трударями осіннє поле, на якому «Мелодія з повітря вирина, Сріберно вигнута озимина Дзвенить і Дзвонить, наче кришталева» («Пісня»). Веселі мелодії поля не заглушує і не потьмарює невгамовне гудіння машин, отой «моторів монотонний вокалізм» («Дві колії...»). Навіть спогад поета про рідного батька оживляється звуковою побутово-виробничою образністю: «Почулось наче цокання копит, Ланців бряжчання в батьковому возі» («Батько»).
Емоційна сфера естетичної свідомості Д. Павличка не позбавлена і відчуттів запаху, смаку та дотику. У його поезії відбились і «гіркий батьківський докір», і шкільні «гіркі начала», і нове життя, що стало «запахуще, як весняний грім», а також пахощі хліба і пахощі хвої. Образна пам'ять поета зберегла згадки про відчути» на дотик «шкарубкі, мов камінь, мозолі на батьківських натруджених долонях і про силу рідної землі, яка в роки жорстокої війни була «тверда немов бетон» і залишилась непідвладною фашистським загарбникам.
Широкий багатобарвний світ людських емоцій, естетичних переживань — невід'ємна художня якість поезій Д. Павличка. Проте добре відомо, що лірична поезія — це не лише домена (володіння) естетичних почуттів і переживань але воднораз і безмежне поле естетичних суджень, думок і оцінок явищ життя і людських діянь. Розумове, раціональне виявлення естетичної свідомості і в поезії і у критичних виступах, у так званих есе й літературознавчих розвідках подається у формі логічних суджень, оцінок, визначень, які входять у систему літературно-естетичних поглядів поета.
Поетичне уявлення про красу рідної землі, про свій естетичний ідеал Д. Павличко найчастіше пов'язує з картинами рідного йому Прикарпаття, виголошує у формі урочистих звертань до дорогої серцю поета Франкової землі. Франківський підгірський край поет бачить в історичній єдності з священною землею Шевченка, у законній нероздільності з нею. Він виразно чує споконвічну сердечну розмову Дністра із Дніпром, завжди пам'ятає про те, що вони течуть в одному напрямку і своїми життєдайними водами повнять спільне море народного життя. Цими патріотичними почуттями і роздумами сповнений ліричний монолог «Земле Шевченкова, земле Франкова» (книжка «Любов і ненависть», 1975). Збірку «Спіраль» поет теж розпочав схвильованим зверненням до рідного краю: «Франківщино! Моя висока земле...»
Естетичне сприйняття краси рідної землі породило у творчій уяві поета цілу галерею персоніфікованих, одухотворених образів-предметів і явищ природи — дерев, доріг, нив, які будять палку любов до отчого краю. Наочні зразки образів-предметів поет вирізьбив словами в циклі творів класичної поетичної форми — «Сонети подільської осені». Розмаїтий предметний світ природи постає перед очима читача навіть із самих лише заголовків ліричних етюдів і роздумів, що здобули сонетну структуру текстів: «Береза», «Яблуня», «Нива», «Земля», «Прозорість», «Далина», «Іній», «Ранок» та ін.
Проте було б необачно сонети цього циклу зараховувати до розряду споглядальної, суто описової лірики, бо ж образи-предмети в них подані не самі собою, а в асоціативних порівняннях з людиною, вони вступають у зіткнення, зчеплюються, перегукуються з людськими долями і діяннями. Так, береза зримо зіставляється із солдатською матір'ю-росіянкою: «Береза, наче мати сивоброва...» Ліричному героєві і здалося навіть, що вона прибула десь із-під Москви чи з-під Пскова, щоб відвідати могилу свого сина, який у дні війни поліг на українській землі.
Різносторонній естетичний і етичний зміст у творах Д. Павличка послідовно несе в собі багатозначний образ працьовитої жінки-трудівниці, доброзичливої матері. У «Сонетах подільської осені» поряд із твором «Береза» поданий ліричний роздум «Яблуня». Як і зображення берези, яблуня порівнюється з матір'ю, але вона нагадує собою не зажурену, посивілу матір-страдальницю, а величну жіночу постать, повну життєвих сил і щедрості, здатну обдарувати людей добром і ласкою. До того ж ідейний зміст цього сонета увиразнюється логічним висновком, щирим побажанням, щоб благородні дерева навчили і людей безкорисливої доброти і щедрості душі.
Д. Павличко вміє побачити і зримо відтворити красу і принадність не лише рідного краю, а й інших земель. Його захопили і зачарували замріяні й урочисті краєвиди Литви (цикл «Литовський ліс»). Як і карпатські буки та смереки, литовські дуби і сосни нагадують йому працелюбних людей, образи їх одухотворені. Могутні дуби над морем видалися ліричному оповідачеві мужніми литовськими рибалками, «Бо горда в них постава й строгі лиця...» («Ідуть дуби купатися у море...»). У лісах литовських, як і в лісах Волині з твору Лесі Українки, «усе має голос доброти й привіту», тому ці ліси збуджують у душі оповідача високі почуття і переконання у тому, що «В зелені вени світу лісового Братерство крові нашої влилось».
Матеріалістична естетика утверджує ту думку, що найвищим виявом прекрасного, найпринаднішою і найціннішою красою у реальному світі і в мистецтві є краса людини. Щоправда, Д. Павличко цю істину не проголошує, він ніби ненароком подає читачам, навіює (сугестує, як казав колись І. Франко) цю думку за допомогою образів і картин своїх творів. Риси прекрасного й величного в його творах засвідчують передусім образи людей праці, будівників нового світу, творців матеріальних і духовних цінностей. Високими відзнаками краси і величі в нього наділені образи трудівників навіть таких спеціальностей, у праці яких, здавалося б, важко знайти щось величне, небуденне. («Шахтар», «Тракторист»). Велич майстрів важких професій, зрозуміла річ, не в зовнішній ошатності та привабливості їхніх постатей, а у внутрішній духовній осяйності їхніх помислів і діянь. Шахтар у зображенні Д. Павличка має сміливу, поривисту душу, і хоч у шахті над ним звисає чорна стеля, та вона не зупиняє високого лету його думок і прагнень, «бо він трудар, мислитель і поет».
Естетичні почуття і судження у поезії Д. Павличка гармонійно взаємодіють із громадянськими настроями і міркуваннями, з почуттям поваги й любові до інших народів. Так, цикл поезій «Салям алейкум» перейнятий пафосом замилування працелюбністю людей Узбекистану, сповнений палкими побажаннями миру і щастя цим людям: «Салям алейкум — значить мир вам! Салям тобі Узбекистане!» Багатьох гідних зустрів поет у містах і селах братньої республіки: «Бачив я людей чудових у Ташкенті, в Самарканді. їх серця правдиві, чисті Розкривались, як троянди». Природно, що в поета — чутливого лірика — найніжніші струни серця озиваються при стрічах і знайомствах із чарівними жінками: славними трудівницями, талановитими співачками й танцівницями. Творчу уяву поета в Узбекистані полонили постаті легендарної Бібі Ханим і цілком реальної, сучасної Саїди, яка на полі збирала в поділ бавовну. Незважаючи на цілковиту її життєву достовірність, у постаті збиральниці бавовни було щось піднесене, принадне, оповідач сприйняв її як свій високий естетичний ідеал: «Вона була, як мрія, що жила В моєму серці довгі-довгі дні. Все вимріяне в ній: чоло й уста, І очі чорні — трошечки скісні». Захопили й зачарували оповідача і пісні Саїди, що доторкнулись до його душі.
Велична постать Саїди — не єдиний естетично наснажений образ молодої, гарної і талановитої жінки в поезії Д. Павличка. Подібні до неї, але кожна зі своїми індивідуальними прикметами, образи жінок є у багатьох збірках і циклах його лірично-розповідних творів. За жанровою природою вони становлять переважно малюнки різноелементарної художньої структури, у них злились воєдино, художньо синтезувались ліричні роздуми, міркування уголос та схвильовані емоції із стислими описами, розповідями та інформаціями. Про ці твори можна сказати, що це не суто ліричні, а ліроепічні етюди і портрети. У збірці «Пальмова віть» до таких різноелементних жанрових форм слід віднести етюди «Дівчина стоїть із крісом», «Кубинські дівчата», а в циклі «Вірші з Афганістану» — ліричні портрети «Чадра» і «Шукрія». Цілу збірку інтимної лірики «Таємниця твого обличчя» склали ліричні спогади і рефлексійні мініатюри про красу і силу почуттів, породжуваних коханням, про складні, незглибимі і часто незбагненні прояви любові.
Не менш багатий і глибокий естетичний зміст, як у творах про жінок-трудівниць і жінок-воїнів, виражений в історико-біографічних етюдах і спогадах про відомих історичних осіб, письменників та діячів культури і вчених. Естетичні характеристики видатних людей, розмірковування про тривожні життєві хвилі й напружені душевні стани українських і зарубіжних митців, віршовані послання до громадсько-політичних діячів і поетів склали чималий цикл поезій «Вчителям і друзям»: «Сковорода», «Маркіян Шашкевич», «Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки», «Вітання Пітеру Темпесту» (англійському поетові), «Біля могили Конопницької», «На могилі С. Тудора і О. Гаврилюка», «Ярославу Галану», «Андрію Малишкові» та інші твори. У постаті кожного талановитого поета, мислителя і громадського діяча Д. Павличко знаходить суттєві морально-етичні й естетичні риси, — це не самі тільки зовнішні ознаки і факти їх біографій, а безмежжя їхнього духу, — це їхні серця «пісенні, правдолюбні».
Найзначнішою і, без сумніву, найближчою естетичному мисленню Павличка серед численної галереї поетів є постать Великого Каменяра. Більшість творів із поетичної Франкіани Д. Павличка увійшла в його збірку «Задивлений у будущину» (К., 1986). Монументальний образ Каменяра, що постає з поезій цієї книжки, дає нам широке уявлення про естетичний ідеал поета, продовжувача животворних Франкових традицій, доброго знавця і охоронця його поетичного кредо. Д. Павличко мав повне право, звертаючись до свого вчителя, сказати: «Не жалую, що я обрав тебе в дозорці душі свої». Високі поетичні поривання Д. Павличка, його бентежна думка справді перебувають немов під якимсь незримим наглядом, постійним контролем суворого вчителя. Та й сам учень, вимогливий до себе, пристрасно, за допомогою палкої градації просить у свого наставника:
Не дай мені спочить на полудневім сонці,
Не дай здріматися непевності нічній...
...Не дай зледащіти, не дай мені заснути...
(«Не жалую»).
Спорідненість ідейно-естетичних позицій Д. Павличка і його вчителя І. Франка чи не найбільш відчутна в медитації «Іван Франко перед скульптурою Мікеланджело Буонарроті «Мойсей», яку можна вважати досконалим зразком цього філософсько-поетичного жанру. Твір побудований як безпосередні роздуми, міркування уголос Івана Франка під час розгляду славетного скульптурного образу пророка, «богопастуха» Мойсея. Але Франко не байдуже споглядає і описує геніальний витвір художньої уяви скульптора, а на основі сприйняття образу Мойсея аналізує й інтерпретує естетичні, громадянські позиції митця. А Д. Павличко з'ясовує одноразово естетичні уявлення та судження і творця скульптурного образу, і заглибленого у зміст творіння критика, знавця мистецтва, автора геніальної поеми «Мойсей». Павличко розповідає, як Франко, дивлячись «на мармур живий», на каміннім чолі прочитав далекосяжні думи і прагнення пророка, народного проводиря, його напружені, драматичні пошуки правдивого шляху до святої мети — до світлого майбуття, до мирного будівничого життя народу на власній вільній землі. У Франковій (і одночасно Павличковій) інтерпретації громадсько-політичні ідеали пророка Мойсея високі й благородні: він зрікається облудних господніх заповідей, які ведуть на згубний шлях ворожнечі з іншими народами — на шлях безконечних воєн. Пророк-дальновидець не вважає свій народ вибраним, вищим над іншими і міркує розважно:
То не бог, що скрижалі свої Шле обранцеві — тільки одному,—
А всім іншим братам — нагаї Та гіркої печалі оскому.
Наш закон — то братерство нове.
Наша путь — не під мури чужинні.
Доки туча нам серце порве,
Будем жити на власній пустині.
З-під мертвотного, злого пласта
Ми забудемо пахощі глиці,
Будем тут будувати міста,
Випікати свій хліб із пшениці.
Ідейно-естетичну кульмінацію збірки «Задивлений у будущину» становить ліричний монолог «Живи, Іване, сину Якова», в якому наснага думок і почуттів підсилюється не лише риторичними звертаннями до Франка, а й багаторазовими анафорами-повторами на початку рядків і строф закличних слів — живи, твори:
Живи, підносячи розплющену,
Побиту честь і чистоту;
Твори, задивлений в будущину,
В святую людськості мету.
Живи, не зламаний за гратами,
Розп'ятий на твердій журбі;
Твори. Тебе народ читатиме І воскресатиме в тобі.
Естетичне мислення поета за своєю природою діалектичне, воно містить у собі суперечливі поняття і уявлення про гарне, красиве та прекрасне і про погане, огидне та потворне в житті, у людських характерах і взаєминах між людьми. У віршованих роздумуваннях поета присутні також образні уявлення про піднесене й величне та низьке й нікчемне, про трагічне і комічне.
Тут ми розглядали переважно твори, в яких поет утверджує позитивні життєві явища і збуджувані ними естетичні переживання. Але Павличко водночас добрий майстер ущипливого гумору і гнівної сатири, у його глузливих і викривальних поезіях звучать вражаючі почуття огиди й ненависті до наших ідейних недругів. Усе це — активне естетичне ставлення до проявів потворного, ницого і підлого в суспільному житті. Гострі леза сатири і гумору виблискують у портретних мініатюрах та філософських діалогах-суперечках у циклі «Вірші з Афганістану» (збірка «Спіраль», 1984). Це, наприклад, своєрідна віршована карикатура «Залізна леді», в якій мова йде про те, як «По табору біженців, у Пакистані, ходить галантна англійська пані». Вона вдає з себе добродушну, навіть милосердну опікунку, яка нібито хоче допомогти втікачам із демократичного Афганістану. Насправді її мета інша — затягнути спантеличених афганців у контрреволюційні банди. Але афганці ще не забули того часу, коли англійські колонізатори по-грабіжницьки порядкували в їхній країні, тепер вони мовчки, з підозрою слухають непрошену гостю, сидять «печальні, непроникливі, супокійні». Така зустріч вивела даму з терпцю, вона розпікається від люті, починає говорити різко-різко, а далі «Наче ворона на ожереді, Спохмурніла, зчорніла залізна леді».
Зіткнення двох протилежних поглядів на людські долі, на революційні події в Афганістані поет поклав в основу діалогу «Чотки». Філософсько-політичну суперечку ведуть у творі оповідач (ліричний герой), прихильник революційних змін у житті афганського народу і мулла, прибічник минулого, захисник колишніх порядків і релігійних догм. Мулла молиться, перебираючи чотки — кругленькі камінці. Людське життя, долю людини він прирівнює до пересування камінців на нитці: кожен камінець іде призначеним йому шляхом і повертається знов на своє місце. Так і в житті людей, мовляв, «все вертається на круги своя». Мулла не хоче бачити, того, що «Революція — то священний ніж...», який розтинає стару нитку чоток, змінює уторовані шляхи народу, а тому вже не вернуться на попереднє місце в державі колишні правителі, назавжди відкинутий з дороги «камінь рабства й зла». Закінчуючи суперечку, опонент мулли кидає йому на прощання колючу репліку: «Гей, бувай здоров, хитрий мій мулло, Камінці твої йдуть під помело...»
Естетичний аналіз ліричних монологів, спогадів і роздумів та інших жанрів лірики Д. Павличка дає можливість зробити принаймні два синтезовані висновки. По-перше, естетична свідомість поета органічно і послідовно взаємодіє з системою його суспільно-політичних поглядів і переконань. По-друге, ідейно-естетичні настанови поета, його творчі літературні позиції слід шукати не тільки у прямих логічних висловлюваннях — у літературно-критичних статтях та розповідках, а й у його художніх образах, у поетичній творчості. Багатюща, різностороння естетична свідомість поета забезпечує високу емоційну наснаженість, справжню художність його творів.
Л-ра: Жовтень. – 1989. – № 12. – С. 113-119.
Твори
Критика
