«Так прагнеться точнішим бути в слові...» (Поезія І. Драча останніх років)
Микола Ільницький
Для справжнього поета характерні як постійна оновлюваність, так і вірність визначальним, корінним ознакам творчої натури. Діалектика змінного і стабільного — особливо невловна «матерія» при намаганні збагнути сутність таланту, окреслити характер творчої індивідуальності. Адже змінюючись, поет лишається самим собою, а лишається він собою і завдяки тому, що постійно змінюється, прагнучи осягнути те, що вчора здавалося неосягненним. Багатогранність поета — це не різноманітність ролі актора, яка вимагає щораз нового перевтілення, це, сказати б, багатоликість Світовида, поверненого водночас до всіх сторін світу. Така й творча натура І. Драча.
Які все-таки зовнішні чинники і внутрішні пружини творчої еволюції митця, напрямки руху його творчої індивідуальності і як позначилися вони на самому художньому мисленні — від призми погляду на світ до мікроструктури образу?
Але визнавши закономірність такої еволюції, аж ніяк не вважаємо нижчевартісними й творчі принципи перших творів, бо ж у поезії, у мистецтві взагалі на відміну від науки — вартість має не тільки кінцевий результат, а самий рух, кожен момент творчого розвитку.
Метафора — це пошук нових співвідношень речей і явищ, зокрема тих, що були народжені стрімким розвитком науки, техніки, із поняттями споконвічними. «Блискавичні метафори, які вмить проколюють товщу буття, мовби продовжували фундаментальні відкриття фізики», — зауважує критик А. Урбан з приводу творів молодого А. Вознесенського, цитуючи й слова самого поета: «Метафора — мотор форми. XX вік — вік перетворень, метаморфоз. Що таке сьогоднішня сосна? Перлон? Плексиглас ракети? Мій волохатий силоновий джемпер ночами марить ялицями». Щоправда, в І. Драча не знайдемо подібних програмних декларацій, та все ж деякі його поетичні фігури теж створювалися шляхом синтезу, вибудовувалися, як складні молекули нових полімерних матеріалів...
Поступово приходило усвідомлення, що науково-технічний прогрес сам є складовою часткою суспільного прогресу, яка не обов’язково перебуває у гармонії, а може вступати і в конфлікт з іншими сторонами людського поступу.
Література не могла не вловлювати цю зміну в суспільній психології людини. Якщо раніше ставилося питання про необхідність звіряти «алгеброю гармонію», про синтез «формул» і «образів», що має породити якісно нове мистецтво, то згодом, через десятиліття, стала проголошуватися ідея гуманізації науки, як частки загальної культури.
Ця зміна акценту відбилася як на художній практиці, насамперед, у ліричній поезії, так і в критиці та літературознавстві. На Заході стали поширюватися ідеї технічного нігілізму, з п’єдесталу почали скидати Прометея як уособлення технічної цивілізації з її руйнівною силою.
(І. Драч, як і інші поети (згадаймо «Поему Прометея» Ю. Марцинкявічюса та «Не покидай вогню, Прометею!» М. Каріма), виступає на захист животворчої сили Прометеєвого вогню, на захист прометеїзму («Прометеївська балада» із зб. «Соняшник»), який в українській, зокрема, літературі має міцні традиції, починаючи від Шевченка.
Величезні успіхи науки й техніки поет пов’язує з великими гуманістичними ідеями: «Ракету ми зробили з хліба й сліз, із гордості і доброти людської» («Ніж у сонці»).
Усе це правильно, але така констатація виступає як загальна установка, а не як власна художня концепція. В пошуках такої концепції поет мусив на щось орієнтуватися, на щось спиратися. І він зіперся на традицію — чи не найбільш надійну й авторитетну з опор, що дала йому можливість глибше збагнути сучасність як момент руху історії.
Опора на традиції класики, зокрема на «Фауста» Гете, прочитується у багатьох творах І. Драча («Ніж у сонці», «Балада ДНК...», «Стара балада про молодого фізика», «Леонардо да Вінчі», «Ще одна Фаустіана» та ін.). Поет зосереджує увагу на моральному аспекті наукового пошуку, обираючи об’єктом факти та події переважно не з легенд та давньої історії, а з сучасності і виявляючи в них фаустівське або мефістофелівське начало.
Кожен учений певною мірою є Фаустом, в його душі бореться між собою спрага пошуку, експерименту і сумніви — на благо чи лихо людям його відкриття. Гете у «Фаусті» з дивовижною прозорливістю передбачив багато з болючих проблем життя майбутніх поколінь. З величезною художньою силою він показав, що будь-який «чистий» експеримент може обернутися на трагедію, за кожною «позаморальністю» визирає руйнівне, сатанинське єство Мефістофеля. Науковий прогноз неминуче ставить на чергу дня прогноз етичний, не менш важливий, і література чуйно вловлює його, реагує на нього. Ця моральна проблема виразно звучить у Драчевій поемі-симфонії «Леонардо да Вінчі», зокрема в третій її частині — «Тінь Леонардо да Вінчі».
Загострене відчуття моральної відповідальності зовсім не є запереченням ролі науки в розвитку суспільства, якимсь новітнім нігілізмом. Поет розуміє класові механізми, які роблять науку або помічницею людини, або її ворогом.
Віра в силу розуму, у використання його досягнень у світі соціалізму, згідно з його гуманістичною природою, для блага людства проймає поезію І. Драча.
Його звернення до образів Фауста і Мефістофеля йде від прагнення сучасні проблеми вивірити досвідом історії, простежити гносеологію ідей («Ще одна Фаустіана»).
Звертаючись до Мефістофеля як до втілення сил реакції, що використовує наукові експерименти з антигуманною метою, для руйнування життя, поет щоразу відкриває в цьому образі якусь нову грань. Якщо в поемі «Ніж у сонці» в його арсеналі була передусім отрута песимізму, зневіри в духовні цінності людства, то в нових творах у цьому зв’язку йдеться про кривавий піночетівський терор.
У поезії І. Драча відбувається еволюція тем, сюжетів, мотивів, що містять у собі важливу суспільно-філософську проблематику. Розвиток творчості поета позначений збагаченням образу, щораз більшим його смислово-емоційним наповненням, розширенням асоціативних зв’язків, які характеризують розширення діапазону бачення, кута зору. Поняття, що вчора сприймалися як автономні, сьогодні переплітаються, відбувається художній синтез на рівні не зовнішніх ознак, а внутрішньої сутності речей і явищ.
Ліричний герой поеми «Ніж у сонці» полетів у космос рятувати Сонце («сонце правди» — отже, йдеться про морально-філософські категорії) від ножа підступності, зради, брехні. Його впевненість у перемозі — хай навіть ціною власного життя — базується на тому, що він бере з собою духовні надбання народу, його героїчні традиції, волелюбність, історичний оптимізм. Таким чином, сучасна тема вже у ранніх творах поета мислилася в нерозривному зв’язку з традиціями, з досвідом минулого. Цей зв’язок щодалі зміцнюється, розростається вглиб, переходячи від метафоричної ущільненості образу, дещо зовнішнього поєднання в ньому прикмет сучасного й традиційного аж до їхньої внутрішньої взаємодії. Напрямок і характер таких ознак виявляється особливо виразно при зіставленні творів із символічним началом.
Візьмемо, приміром, образ свічки у вірші «Десь на дні моїх ночей..» (зб. «До джерел», 1972). На дні ночей ліричного героя — свічка:
йшов вітер не погасив Йшов віл не погасив йшов кінь з гривою сивою Йшов танк навшпиньках йшов літак з парасолькою неба Не погасили не погасили.
Звідки той символ і що він означає? Реальність осмисленого людського буття? Ефемерне полум’я свічки — супроти вітру, танка чи літака?.. Але ж вони «не погасили, не погасили...», навпаки: і вітер, і кінь, і літак, і навіть величезний скляний палац і маленький сивий комарик, кожен власну свічку засвітив. Людська духовність освітила природу, одухотворила її, і цим палахкотінням духовності людина нездоланна, його вона розсіває на все довкілля, оживляє те, що сама створила, а водночас й саму себе. Навряд чи можна щось однозначне підставляти під образ блимаючого вогника білої свічки, але в свідомості читача цей вогник асоціюється не лише із нетривкістю людського життя, а й з мужністю, незламністю духу людини.
У вірші «Косар і вдова» (зб. «Шабля і хустина», 1981) поет розширює символіку, сповнюючи її філософською багатовимірністю.
Косар іде — свічки косить, Каже: «Досить уже, досить!: І косить свічки.
Косар свічки кладе в копи, Обкосив вже пів-Європи. Притомився. Став.
А йде вдова, чорним-чорна, Свічки сіє, страх моторна,
Не роки — віки.
А свічки густі, як вруна, А вдова безтямно юна, Аж горить рукав...
Символіка переходить в алегоричність. Оскільки символічний образ багатоплановий, алегоричний же передбачає одне значення, виникає питання: на що опертися, щоб розкрити задум твору? Розглянемо два центральні персонажі. Косар, поза сумнівом — це смерть. Саме в такому уособленні постає вона в народних казках та звичаях. Спирався І. Драч і на Шевченкову традицію — офорт «Солдат і смерть», вірш «Косар», написаний 1847 р. у казематі:
Мов бритвою, старий голить Усе, що даси.
Мужика й шинкаря,
І сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне...
Помітні як подібність, так і відмінність у трактуванні образу косаря у двох поетів. У Шевченка думка про невблаганність косаря-смерті спрямована безпосередньо на ліричного героя, у Драча спроектована на суспільно-історичну ситуацію середини XX століття: війни, загибель мільйонів людей.
Поет — наш сучасник — знаходить антитезу косареві-смерті в образі молодої вдови, яка сіє свічки. Функція цього образу в творі подвійна: вона — вдова-жалібниця (див. Драчів вірш «Матері» — вони, матері, «чорні птиці чекання») і водночас «безтямно юна», символізує вічне жіноче начало, що не дає погаснути життю, несе його тремкий пломінь у майбутнє. Така двоїстість дещо шкодить сприйняттю образу як цілого, але елемент єдності вносить образ свічки, який пов’язує антитезу «життя і смерть» в єдине художнє ціле, що протистоїть косареві: не погасити йому свічок, не згасити полум’я життя наймодернішими винаходами засобів масових ядерних «покосів»!
Підкріплення сучасної проблематики художньою філософією минулого в даному творі, як і загалом у поезії І. Драча, цілком виправдане. Поета не лякає складна символіка, бо її сліди, хай іноді й притлумлено, живуть у читацькій свідомості й підсвідомості, поет у своїх творчих пошуках спирається на образи й мотиви, взяті з глибин народної образності, що скристалізувала в собі досвід багатьох поколінь. Читаючи «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Україно моя!» А. Малишка, «Данила Галицького» М. Бажана, виразно відчуваєш, як мобілізує поет на боротьбу з ворогом історію народу, його героїчні традиції, його культуру.
У «Київському небі» І. Драча смертельний двобій між «багряним» і «чорним» точиться майже на «космічному» рівні, являє собою символіку прозору і переконливу, що має соціально-філософські орієнтири.
У «Київській легенді» орієнтири ці — конкретно-історичні. Тут символіка не так зосереджує в собі смислове ядро, як наближає впритул самі факти історії стародавньої, джерела східнослов’янської державності до подій сучасності, втілюючи спадкоємність незламного духу, неперерваності епох:
Чого ти там, діду, стоїш над Дніпром?
Чого ти там, діду, махаєш веслом?
Стою, бо чекаю на ваші полки.
Я — Кий-перевізник з цієї ріки.
Далі у вірші зринають образи Щека й Хорива — наших воїнів-визволителів, сестриці Либеді, «закутої в дротах».
Од Лаври б’є німець з гарматних пащек,
На острів Козачий пливи мені, Щек.
Ти ж, брате Хориве, прямуй на прорив,—
На весла століть налягає Хорив.
А хто там на кручі стоїть, як мана,
Ще й руки заломлює, самотина?
То Либідь-сестриця, закута в дротах,
Шугає тевтонський над Либіддю птах.
Кий напуває генерала не тільки дніпровською водою, а й міццю народного духу, пам’яттю століть.
Пам’ять необхідна ліричному героєві І. Драча, тому вона весь час постає в його творах у найрізноманітніших ситуаціях і художніх рішеннях. Між історичною пам’яттю і сучасністю існують стосунки по-своєму драматичні: перша уособлює певну стереотипність, сталість, друга намагається в пориві знання, реального досвіду й раціонального мислення подолати застарілі «передсуди». Регуляцію цих сил, які розходяться від епіцентру — особистості людини, чи не найбільшою мірою здійснює мистецтво. В поезії І. Драча надзвичайно чітко, майже фізично відчутно спостерігаємо «стик» у внутрішньому статусі особистості, що виникає під дією соціуму і традиції. Поет найчастіше знаходить тон, який дає можливість відчути їх діалектику, взаємозв’язок, уміє вичленити в одному творі один фактор, в іншому — інший, знайти в їх взаємному змаганні свою серйозність і свій гумор, драму і гротеск. Нагадаємо хоча б химерну історію про бабу («Праматір людей»), яка все шукає доброго борщу, бо від тих сучасних бульйонів «вся хата просмерділася». Отак чимчикує з палицею від села до села, із століття у століття... Вертепно-інтермедійний сміх «Праматері людей» серйознішає у вірші «Як ми їздили в гості до Чехова», де знову стикуються століття — це живі дев’яносторічні пацієнти Антона Павловича:
У дев’ятнадцятому столітті чайка мигливо щеза.
А ми ж це з якого акту його дивовижної рампи,
Чому нас пронизує кулею єдина очисна сльоза?
Автор прагне виділити якусь одну грань буття, піднести її до рівня гіперболічної художньої якості народного сміху, який є ознакою народного здоров’я, сили.
При подібному підході одна виділена автором грань буття завжди має свою протилежність, свій негатив. Бо хіба «Праматір людей» не є рідною тій бабусі з вірша «Для реклами Аерофлоту», яка щосуботи літає «у Вільнюс літаком варити синові борщ»...
Поет спостерігає парадокси, викликані проникненням сучасної техніки в життя. Так, у вірші «В мікрофон криниці» перед читачем незвична на перший погляд ситуація: старенька Параска, опускаючи у криницю відро, переконана, що криниці «спаровані з океаном», а оскільки її син — капітан на атомному човні, вона через відро, як у мікрофон, дає йому материнські поради. Віра матері сильніша від законів фізики, бо понад усе — закони материнської любові. І читач уже й сам бачить, як
Стоїть Петро на капітанському містку Аж гульк відро коло нього у воду падає А звідти з відра материн голос Розказує йому що так що не так...
Вірш «В мікрофон криниці» наче переводить у побутову сферу мотив буття, магістральний у творчості І. Драча. Згадаймо «Баладу зі знаком запитання» з її тривожними заключними рядками:
Стукаю в двері буття.
Що ж там, за дверима, до речі? —
це справді один з провідних мотивів творчості поета, що розливається каскадом питань у віршах збірок «Корінь і крона», «Київське небо», акумулюючи в собі цілу низку філософськи значущих проблем про наповненість життя, призначення людини на землі. При цьому І. Драч не раз підходить до цих проблем, ховаючись за жартом, ніби за карнавальною маскою («Жага пізнання», «Ода причині», «Таємниця початку» та ін.).
Згодом підхід автора до цієї теми поглиблюється. Зовнішня іронічність тільки посилює тривожний стан душі, оскільки вся ця парадоксальність та іронічність кінець кінцем із сфери зовнішньої переходить у сферу внутрішню, психологічну, обертається драмою: «Мій син фотографує мою матір — Вона ж мене тримає в пелені», — це не просто зміщення, дивовижна спресованість часових площин, це зосередження в самому собі вчорашнього і сьогоднішнього. Одначе не споглядальність, оповита тугою, домінує у вірші, а усвідомлення себе як ланки зв’язку часів, поколінь («Огром шовковий молодого неба Тримаю я над ними обома»), відчуття відповідальності за минуле й майбутнє.
Коло розширюється, ліричне «я» поета вростає в історію, на нього лягає обов’язок зберегти для нащадків усе найкраще із спадщини минулого, навіть втрачені манускрипти («Політ з пергаментом»). Так, знову умовність, знову фантастичний сюжет, пов’язаний з прийомом сну (майстерно застосований свого часу в поемі «Смерть Шевченка»), але яке вагоме, гуманістичне навантаження його! Герой вдається до колосального напруження всіх сил, щоб дістати з-під склепіння собору сувої пергаменту, де описана історія людства. Завершується твір картиною майже такою, як у попередньому вірші, тільки час тут іде не в зворотному напрямку, а навпаки, у хронологічно-пришвидшеному, буття наче прочинило перед поглядом поета свої двері: героя вийшли зустрічати його доросла вже доня з дверей батьківської хати... Кінці зійшлися, але смислові рамки твору розімкнуті, вони ведуть у глибинну часову й просторову перспективу: уманська яблуня — в гайдамаччину, криниця — в океан... Всесвітня історія сходиться на конкретній людині, зачіпає її рід — від батьків до дітей, проходить крізь її серце, сумління, посилюючи почуття кровного зв’язку роду й народу, історії особистості й людства. Розгалужена коренева система минулого, яка живить зелене древо сучасності, спроектована поетом на моральну сферу — на усвідомлення відповідальності не тільки за сьогоднішній день, а й за день учорашній.
Справді, робить висновок поет, коли біднішає природа, біднішає людина. «...З кожним пострілом я меншаю на світі» — у цьому визнанні стільки душевного болю, що в ньому поетова «причетність планетарна» стала голосом самої природи.
Поетичний світ сьогоднішнього Івана Драча — сучасний світ. Але сучасність тепер входить у його слово не складними метафоричними сполуками, не барочними арками й анфіладами складних архітектурних ансамблів, а ненастанним прагненням проникнути в саму серцевину явища. Заслуханість у тривожну музику лісу, в скоромовку квапливих людських фраз, замисленість над проблемами науки, культури, відчуття пульсу життя села, міста творить у нього, сказати б, «поетику оголеного нерву», де логіку смислово-асоціативних зв’язків диктує не так витискання із слова всіх семантичних, звукових, символічних ресурсів, як звільнення від нашарувань «поетизмів», оголення слова до кореня, до суті. Прагнення «точнішим бути в слові», проголошене самим поетом, відбиває творчу програму, яка дала вже вагомі художні результати.
І. Драч не належить до поетів спонтанного типу, які не «втручаються» розумом у царину власної уяви, — навпаки, ріка його поезії завжди коригується в річище, розум тримає під своїм контролем рух проблематики, мотивів, стильових принципів. Теоретична формула іноді «закодована» в самій образній структурі твору, в кровоносних судинах його стилю, іноді ж проходить першим планом.
Коли простежувати розвиток теми поезії в творчості І. Драча, можна спостерегти, як вона розгалужується, захоплюючи все більше мотивів, як переплітаються в ній різні підходи, аспекти, побачити крізь призму цієї теми еволюцію стилю, зміни в образній палітрі, кристалізацію авторського задуму.
У поезії І. Драча можна зустріти й суперечку себе теперішнього із собою колишнім, погляд на себе сторонніми очима — тверезий, вимогливий, наче то сама поезія оцінює тебе. Чи не найпоказовіший приклад — вірш «Олександру Твардовському», зворушлива в своїй довірливості й чесності розповідь про те, як підвів до нього молодого поета Рильський. Розповідь проста, як протокол, жодного зайвого штриха, жесту, стриманість слова відповідна стриманості ситуації:
Чергова усмішка не зблисла,
Чергова згадка про Дніпро.
Ви без прелюдій, тяжко, стисло:
«Той вірш нічого — про відро».
Душа боліла заніміла.
Я йшов на Ви, а Ви — на ти:
«Не викаблучуйся без діла,
А більше правди й простоти...».
Не сприймаймо цю «простоту» надто просто — в ній глибини символіки «Косаря і вдови», парадоксальної логіки «В мікрофон криниці», ніжної грубості «Вибачення перед липою і дубом»...
Поет Іван Драч залишається вірним собі, своїй творчій натурі, спрямованій на осягнення ще неосмисленого, непережитого, націленій на вічний пошук.
І. Драч сьогодні інший, ніж у пору своєї творчої молодості, і це цілком природно. Він ощадніший у слові, він відкидає всілякі поетичні оздоби. «Чом соромлюсь пишноти прикрас І декор винищую на пні?» — ставить перед собою питання поет і відповідає: «Це в мені так хижо править час, Романтизм вивітрює в мені...»
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 4. – С. 15-24.
Твори
Критика
