«Його ні з ким не можна порівнювати...»
І. Кошелівець
Побіжно я згадав, що в творчості Л.Костенко була перерва між 1958 і поч. 1961 року. Це була хвиля ресталінізації, за якою почалося деяке полегшення. Цим разом з нею прийшов уже цілий гурт (як сказав про одного з них Леонід Новиченко) — «новобранців» поезії. Це вже й були по суті шестидесятники. Їх було досить багато, а водночасно приєднувалися все нові й нові. Аж до початку 1963 року.
Їх ледве чи й можна охопити всіх, та в цьому не було б і потреби. Вистачить зупинитися на кількох іменах, які більш-менш виразно зафіксувалися на кіноплівці літературного процесу останніх років.
«Новобранці» прийшли в літературу з тим же духом оновлення її, що був заманіфестований уже в творчості Л. Костенко, тільки у молодших він виявився ще з більшою експресією. Та найголовніше, що слід підкреслити: уже на перших кроках вони з’явилися не близнюками, кожен з оригінальним талантом і власного поетикою. Немає потреби розміщати їх за якимось порядком, бо всі вони майже одного віку і всі в той самий час появилися в друку. І якщо я почну з Івана Драча, то тільки тому, що він мав нещастя потрапити в фокус радянської критики з своєю славнозвісною вже поемою «Ніж у сонці».
Іван Драч народився 1936 року в с. Теліженцях на Київщині. У 1954 році закінчив середню школу, потім відбув трирічну службу в армії (1955-58) і став студентом Київського університету. Перші вірші надрукував у газеті «Зміна», далі друкувався в «Літературній газеті» «Вітчизні» й ін. журналах. Великої популярності набув поемою «Ніж у сонці» (1961). Першу збірку поезій видавництво «Радянський письменник» відхилило. Вона вийшла щойно в 1962 році у Держлітвидаві під назвою «Соняшник».
Читаючи його поезії маєш враження, що він у яких двадцять років, коли друкувалися перші його вірші, уже був досконало ознайомлений з модерною західньою поезією. Але насправді таке припущення було б далеким від правди, бо вона для українського поета просто неприступна. Він міг знати щонайбільше деякі фрагменти західної поезії, що друкуються на сторінках радянської преси в перекладах, отже тільки модерних поетів комуністичного спрямування (Л. Арагон, П. Неруда) і ледве щось з Ф.Ґ. Льорки.
Якщо ці міркування правильні, а їх трудно було б заперечувати, тоді доводиться визнати (признаюся — з великою приємністю), що талант Драча цілком оригінальний і його новаторство не схоплене з чужих зразків. Він появився в літературі, як усі справжні поети, принісши свою поетику, як власне відкриття, і шукання йому літературних батьків чи впливів свідчило б тільки про безпомічність того, хто це робить.
А що кодекси соцреалістичної поетики виявилися на кінець 1950-х років замацаними й зужитими докраю, Драч нічим з них не міг скористатися. Тому й така підкреслена у нього увага до форми, до інтелектуально ускладненого образу, метафори, гіперболи, які несподіваністю й відсутністю школярських пояснень до них ошелешують безпорадного радянського критика, який виріс на тлумаченні соцреалістичних еталонів. Либонь саме за це так гостро й критикують Драчеві поезії.
Справді, бо самі отакі назви з’явилися в радянській поезії як нечувана досі річ: «Ніж у сонці», «Божевільна, Врубель і мед». Або чужі соцреалістичній поетиці, що складається з самих тільки фальшивих «красивостей», прозаїзми в поезії, наново відкриті Драчем: назва вірша — «Балада про випрані штани», жаргонний епітет — «липова» справа тощо.
Взагалі кажучи, Драч руйнує соцреалістичну систему образносги, побудовану на фальшивій засаді, що вона належить до колективного вжитку всіх поетів, і на спростаченні до загальнозрозумілости (пишеться, мовляв, для народу), сам виходячи з протилежної і єдино сприйнятної засади — неповторности образу. Цим він найбільш вирізняється серед усіх шестидесятників. У нього раз-по-раз такий образ, який справді вражає вишуканістю: «лаконічність штиблет», «оранжове шептання», «хрустить повітря вафлями сипкими», «збираю я в долоні сині тіні», «жовта розлука» тощо. Наведені приклади взяті лише з прологу до поеми «Ніж у сонці».
У передмові Л. Новиченка до першої збірки Драча — «Іван Драч — новобранець поезії» є кілька влучних місць, які я цілком поділяю і двоє з них хочу тут навести. Перше, на самий початок статті:
«Поет Іван Драч тільки починається. «Соняшник» — його перша книжка. Нагадати про це не зайво, бо є товариші, ладні бачити в ньому мало не «метра» сучасної молодої поезії, як є, з другого боку, «доброзичливі» критики, що з приводу кожного твору Драчевого будуть нудно розводитись про всякі не дуже поважні «ізми», в яких, мовляв, загруз цей поет. А справа простіша: поет лише починає і поет шукає, шукає завзято і складно, часом трудно — з справжніми поетами так буває...».
І друге. На питання, чи є в Драча «зав’язь» «індивідуальности в його першій книзі?» — Новиченко відповідає ствердно:
«Так, ці прикмети цікавої, сильної, своєрідної, хоч ще, зрозуміло, не оформленої творчо особистости виразно відчутні в віршах Драча...».
Отже про те, що «буває з справжніми поетами»: не завжди однаково їм все вдається. Драчеві не конче вдаються великі поеми. Це стосується бодай двох: «Ніж у сонці» і «Спрага». Друга взагалі не являє собою нічого цікавого, і про неї не варто говорити. Щодо першої, то в ній розсип чудесних поетичних відкрить, частину з яких я вже назвав. Зверну увагу на ще одне місце — перетин розповіді про подорож з чортом народною пісенькою:
...Ходить Гітлер по Вкраїні,
Носить жорна при коліні:
Якби вас перетовкти,
Та од Сталіна втекти.
А я сиджу на рядні Та рахую трудодні.
Сюди — кидь, туди — кидь,
А ти, старий діду, цить.
Це місце перелякало й обурило одного з Драчевих критиків — М. Шеремета, який закинув поетові якусь політичну демонстрацію, мовляв, повторення куркульських співанок часів колективізації. Я одначе цілком переконаний, що Драчеві зовсім не йшлося про політичний випад. Він просто відкрив силу поетичного контрасту і в майже патетичну власну розповідь уставив наведений примітив. Речі, які я в цьому зв’язку назву, не є порівняльними, бо кожне є окремим саме в собі, близькі вони одначе ірраціональною силою поетичного впливу: це місце чимось нагадує контрастно пуантовані «Замість сонетів і октав» П. Тичини.
Прикладати до поезії Драча суто політичні мірки, як це роблять радянські критики, вишукуючи, що в нього відповідає «лінії» й що відхиляється від неї, — значить повзати по поверхні, не розуміючи суті. Очевидно, що поет не живе в ізоляції і пристрасно реагує на все, що діється в світі — від космосу до «чорного раку водневих вакханалій». Обурює його минуле, яке старші, засуджуючи, одночасно виправдують то «успіхами», то «помилками». І коли це минуле у фантастичному калейдоскопі образів і почувань потрапляє у фокус обсервації поета, він засуджує його з усією пристрастю молодої душі, що не винна в злочинах минулого і тому не може їх пробачити. Але робить він це не як політик, а як поет, тобто значно глибше — як людина. Так постала гостро публіцистична річ про «білоголового метра із чорним піднебінням» — «Ода чесному боягузові».
На перший погляд здається просто незрозумілим, чому радянська критика так гостро атакує за окремі речі («Ніж у сонці», «Ода чесному боягузові») саме Драча, а не кого іншого. Адже в той таки час з’явилося й багато інших речей, які не поступаються цим Драчевим творам у гостроті викриття минулого (цитований вище Ю. Мушкетик, деякі місця в прозі А. Дімарова, Г. Тютюнника та ін.). Пояснення цього явища може бути тільки одне: літературний примітив, скориставшися сприятливою для себе коньюнктурою нової ресталінізації, на політичній площині намагається вбити справжній талант, щоб забезпечити собі й далі провідне місце в літературі.
Повертаючись до Драчевих поем, можна сказати, що найбільше йому вдалася хронологічно остання з них (третя) — «Смерть Шевченка». Не скрізь вона рівна, як і кожен поетичний твір (я в цьому цілком згодний з Едґаром По), коли він переходить розміром за певні межі, — втрачає враження суцільности. Попри це однак відтворенням складности й величі Шевченкової постаті Драч перевищує всі незчисленні поетичні спроби за ціле століття по смерті поета.
Одначе «сильну», «своєрідну» творчу особистість» Драча, як висловлюється Л. Новиченко, видно з його ліричних поезій. Назву кілька з них. «Баляда про соняшник» — поетичне кредо Драча, що знайшло вислів у такій багатій, на самих несподіванках побудованій метафоричності мови.
Цілу зливу самих тільки метафор становить чотиристрофний «Сонячний етюд», який наводжу повністю:
Де котиться між голубих лугів Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця — оранжові, тугі,
З тривожними музичними очима.
Ось сонце віри, чисте і просте,
Ось сонце міри з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте Жорстока мудрість в золотих накрапах.
І переливно блискотять сонця Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця — кладіть серця,
Як мідяки, пожмакані журбою.
Я ваші душі клином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
Так сонце завжди серця варте.
Тут ми входимо у великий світ поетичної фантазії, який не варто витлумачувати, перетранспоновуючи на звичайну мову, бо це світ суто індивідуальний, як індивідуальне в поетичних асоціаціях кожночасне його переживання в читача. Хібащо на цьому прикладі варт зазначити, що Драч (і я тут знову цілком згоден з Л. Новиченком) — поет інтелектуальний. При такій просто приголомшуючій щедрості образів, помітно одночасно, наче б вони перейшли, сказати б через аналітичний інтелект, який все одміряв і зважив, всюди тонко поклавши міру. Тому й кожний образ зокрема (як сонце смутку, з якого «проросте жорстока мудрість в золотих накрапах») — просто таки клясично інтелектуальний.
Майже що не твір, то шедевр у циклі «Теліженське літо». Зупинюся тільки на одному з них, що є, може, більше від інших інтелектуальним. У згущено темних фарбах безнадії змальоване буття дядька Гордія («Баляда про дядька Гордія») накликало на автора не один закид радянського критика, що, мовляв, поет зводить наклепи на колгоспне життя. Критик, як звичайно, й тут помилявся, бо поетові зовсім і не йшлося про конкретизацію образу. Дядько Гордій усього лише вихідний пункт, щоб висловити філософію життєвої «безвиході».
Поет не знав, що філософія безвиході на Заході викладена в працях того напрямку екзистенціалізму, який найяскравіше представляв письменник і мислитель Альбер Камю. Не знаючи цього, він творчою інтуїцією відкрив її для себе наново.
Тільки на короткий час увійшов Драч в українську поезію — як справжній поет, такий своєрідний, що його ні з ким не можна порівнювати. У його творчому запасі залишилося ще не одне відкриття. І якщо трапилося б так, що йому не судилося більше повернутися в поезію таким, як він був, то це був би один з найбільших злочинів, які вчинила українській культурі існуюча тепер система.
Л-ра: Дзвін. – 1996. – № 10-12. – С. 114-116.
Твори
Критика
