Матусенько! Було, на терня ногу...

Матусенько! Було, на терня ногу
вколю і плачу. Ти мене полаєш:
«На, маєш —
слава богу!
Отак тобі і треба за свавілля!»
Але душа в самої, бачу, в’яне,
до рани
тулиш зілля
і рвеш стару сорочку на пов’язку...
Мій біль минався хутко. Нині знову
шовкову,
ніжну ласку
твоїх великих рук згадав я, нене...
І знов прибіг до тебе — лиш не сердься
у серці
рана в мене.
Не можу я добути з нього терен,
любов’ю вбитий. Все тобі сказавши,
як завше,
нині певен,
що ти мені поможеш... правда, рідна?
Та що ж це ти не чуєш і не бачиш,
неначе
ти не згідна...
Невже не можеш ради серцю дати,
страждання втихомирити нестримні,
скажи мні,
мудра мати!