Вечір. Дощ осінній. Ми йдемо по Львову...

Вечір. Дощ осінній. Ми йдемо по Львову,
Тчемо по дорозі килимок-розмову,
Ниточку між нами слово-човник тягне,
Мріяти в цю пору серце моє прагне.
Це тому, напевно, що давно, бувало,
У таку негоду мріяв я чимало.
...Вечір. Дощ осінній. Під ногами слизько.
Я іду, голодний, босий, з пасовиська
І жену корову стежкою додому,
А діброва шепче щось мені, малому.
Я собі міркую: «От би стать опришком,
В ніч таку підкрастись до фільфарку нишком
І коли засяде панство до вечері,
Вдарити з пістоля, розламати двері,
Стати на порозі, крикнути: «Ні з місця!
Ляжете від кулі, тільки ворухніться!
Я прийшов за вами, я — не по дукати,
Знатимуть лиш сосни, де вас відшукати!»
А до хлопців-друзів (в мене їх багато) :
«Підпаліть маєток, нині наше свято...»

Свято не барилось, та прийшло інакше —
Вересень навіки дав нам щастя наше!
Вечір. Дощ осінній. Ми йдемо по Львову,
Тчемо по дорозі килимок-розмову,
Ниточку між нами слово-човник тягне,
У таку негоду серце мріять прагне
Ти сказала, ніжно тулячись до мене:
— За вікном, чи бачиш, абажур зелений.
А які шпалери з даллю голубою,
Ось такі ж так само матимем з тобою...—
Я сказав, що в мене мрії зовсім інші:
Мрію, щоб не вмерли діти мої — вірші...
Мрію, щоб народ мій справді став багатим,
Мрію, щоб добули всемогутній атом
З простого каміння наші інженери,
Щоб були колгоспи всі міліонери,
Щоб ніхто не міряв трудодень на грами,
Щоб не йшли в комуну трутні разом з нами!
Ще одне бажання, наче той осколок,
Що застряг у грудях, вічно мене коле:
Мрію, щоб із поля і з тьмянкої штольні
Позбирались разом бідаки бездольні
Там, за океаном, біля того дому,
Де жерці в офіру змію золотому
Сльози материнські, кров дітей приносять.
Щоб зібрались люди і сказали: «Досить!»
І жерців убили — здохне змій одразу,
А тоді вже стали б до роботи разом
На заводах власних і на власній ниві.
Мрію, щоб на світі всі були щасливі...
Ех, якби не мав я про людей зажури,
Може б, сам помріяв теж про абажури!