Збруч

З берегів збігають явори,
Мов хребет коня, блискоче нива.
Вистелена сміхом дітвори,
Наче листям, течія лінива.

Згоїлось, пропало, заросло,
Що віки кривавило й боліло,
Тільки спомин гострий, наче скло,
Врізався мені до кості в тіло.

Я уздрів на мент удалині
Збруч, обсотаний колючим дротом,
Спалахнути хочеться мені
В сонці над возз'єднаним народом.

Мій народе! Не загинеш ти,
Не впадеш, як раб, нікому в ноги,
Доки на Збручі стоять мости,
Що злучили всі твої дороги.

Наша воля, наче печія,
Досі мучить вигнаного ката.
Десь в Європі тихо, як змія,
Спить, скрутившись, ця межа проклята.

Ця межа, порубана ганьба,
Хай собі сичить із дупловини.
Ствердила наш дух нова доба
Силою великої родини.

Хиляться Карпати до Дніпра,
Чує Дніпр на серці їхню вроду.
Я не знаю більшого добра,
Як єднання роду і народу.

Мій народе! Скільки в тебе стеж,
Скільки дум від Сяну аж до Дону!
Не впадеш, не згинеш, не помреш,
Бо нема й не буде тут кордону!

1969