«Від болю серце скорчилось»: Михайло Драй-Хмара у творчому дискурсі Григорія Костюка

Михайло Драй-Хмара. Критика. «Від болю серце скорчилось»: Михайло Драй-Хмара у творчому дискурсі Григорія Костюка

УДК 82.091:821.112.2

І.Набитович

«Від болю серце скорчилось»: Михайло Драй-Хмара у творчому дискурсі Григорія Костюка

У статті проаналізовано постать Михайла Драй-Хмари у творчому дискурсі Григорія Костюка. Постать Драй-Хмари була для Костюка однією з тих, яку він бачив у колі найважливіших інтелектуалів своєї епохи, визначальною фігурою, яка поруч із тими іншими, кого замордували російські окупанти, творила обличчя інтелектуальної еліти України міжво­єнного двадцятиліття.

Ключові слова: Михайло Драй-Хмара, Григорій Костюк, українська література.

Summary. In the article there is analysed figure of Mykhailo Drai-Khmara in creative discourse of Hryhoriy Kostiuk.The figure of Mykhailo Drai-Khmara for Hryhoriy Kostiuk was one of the most important among intellectuals of his epoch, he was defining figure that created image of intellectual elite of Ukraine of interwar twentieth along with others murdered by Russian invaders.

Protocols of interrogations had great influence on worldview dominants of Mykhailo Drai- Khmara (in Zerov memoires), and ideological and aesthetic dominants in creative works of neoclassics (in Fylypovych memoires). It can be clearly seen that each of such formations is directly changed in protocol by ideological communist-nazi Russian imperial discourse. The persuasion of the writer, his outlook and the ideological and aesthetic position of the writer's group to which he belongs, are a priori hostile for the Soviet Russian system.

Since this worldview is founded on Russian chauvinism that was aimed at assimilation of a non­Russian element, therefore, Ukrainian nationalism is a crime against Russian imperialism and Soviet authority. Rejection of socialist principles in art, cultivation of classical genre forms, antique images and aesthetic principles in the world perception blasts foundations of class society for the basis of the outlook of communist ideology is a class approach to explaining of all manifestations of the world around us. It confirms a steady position of Drai-Khmara during at the interrogation and demonstrates the absurdity of the accusations of Russian oppressors.

Ukrainian cultural society for Russian oppressors (we can see it in the protocols) was nationalistic and hostile to the Russian invasion in Ukraine. Russian invaders believe that both scientific activity and poetic creativity of Drai-Khmara can be named as «counter-revolutionary nationalist activity».

The system of destroying and ruining Ukrainian people by Russian invaders was universally established in occupied Ukraine in the interwar twentieth and continued to be applied when Russians occupied Western Ukraine in a few years.

Hryhoriy Kostiuk finally formulated the cause of dismissing Drai-Khmara from the group of Mykola Zerov: instead of others he hold out the interrogations and didn't tell anything.

Key words: Mykhailo Drai-Khmara, Hryhoriy Kostiuk, Ukrainian literature.

Постать Михайла Драй-Хмари була для Григорія Костюка однією з тих, яку він бачив у колі найважливіших інтелектуалів своєї епохи, визначальною фігурою, яка поруч із тими іншими, кого замордували російські окупанти, творила обличчя інтелектуальної еліти України міжвоєнного двадцятиліття.

Вже на еміґрації, після Другої світової війни, Григорій Костюк писав у спогадах: «Ситуація, в якій опинилися я і тисячі моїх співвітчизників, викликала роздуми не тільки про хліб насущ­ний. Обсідали міркування, сказати б ширшого пляну». Після того, як знову над Україною за­панували російські загарбники, стояло питання: «Що ж буде 一 не кажу з нами на еміґрації, — а з нашим народом? Адже всі його мозкові центри, всі чесні, інтелектуальні творчі сили в культурі й політиці було спаралізовано й брутально знищено. Нема не тільки М. Грушевського, С. Єфремо- ва, Й. Гермейзе, М. Слабченка, М. Яворського й сотень подібних до них діячів, знищено не тільки М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару, М. Хвильового, М. Куліша, Л. Курбаса, М. Ялового,О. Досвітнього і ще сотні їхніх колег та послідовників» 一 вимордувано «все, що мало бодай дрібку української чести, свідомости й відповідальности перед народом» [7, Том 2, 179].

У спогадах про неокласиків Г. Костюк наголошує, що з М. Драй-Хмарою він «не був знайо­мий, але мав нагоду на кількох відтинках свого життєвого шляху зустрічати і спостерігати його» й «ці спостереження чітко збереглися» у його пам'яті [6, 167].

Вперше Г. Костюк побачив М. Драй-Хмару на початку 1921 року в Кам'янці-Подільському, де той був професором славістики. Як учень кооперативного технікуму Г. Костюк ходив до університету, який був «центром мудрости й об'єктом заповітних мрій» його середовища. В універ­ситеті влаштовувалися популярні тоді диспути «на теми релігійні, суспільні та літературні і лі­тературні суди» [6, 168].

На такому суді, де обговорювався роман Володимира Винниченка «Чесність з собою», «прокурором» виступав поет Івана Дніпровський, «недавній офіцер Української Народньої Республі­ки», а тепер студент, який говорив «від імени нової революційної людини, нової кляси трудів­ників, що її історія покликала перебудувати світ». Оборонцем був молодий професор М. Драй- Хмара й його промова «була ясна, арґументи переконливі, тон щирий і безпосередній» [6, 168].

Перше враження, яке склалося у Костюка про Драй-Хмару: «Середній на зріст, пікнічної конституції [міцно збудований], в темно-синьому костюмі, в білій сорочці з краваткою (одяг не такий уже звичайний серед тодішньої інтеліґенції), ясний шатен (якщо не бльондин), з приємним усміхненим обличчям. Говорив спокійним, «професорським» тоном» [6, 169].

Вдруге Г. Костюкові довелося почути виступ М. Драй-Хмари «десь, мабуть, року 1926, на засіданні філологічного відділу Академії Наук. То був його короткий виклад змісту своєї нової праці про Лесю Українку […]Справив він тоді враження солідного, вдумливого і проникливого дослідника» [6, 169].

Наступні зустрічі з іменем Драй-Хмари були вже тоді, коли Костюка заарештували вдруге у 1935 році.

На еміґрації Григорій Костюк підготував до видання збірник «Михайло Драй-Хмара. З лі­тературно-наукової спадщини», який, поруч із збіркою «Поезії», виданою у Нью-Йорку в 1964 році [5], мав би становити компендіум, що представляв би постать Драй-Хмари і як мистця, і як ученого. Цей збірник був першим посмертним виданням Драй-Хмариних наукових публікацій.

У примітці до листів Г. Костюк наголошував: «Після нотаток «Із записника» М. Драй-Хмари його листи з колимських таборів смерти становлять собою надзвичайно потрясаючі людські документи. Вони, з одного боку, свідчать про особисту трагедію безпідставно репресованого нашого вченого й поета, а з другого 一 про понуру народовбивчу добу сталінських тюрем і концентраків узагалі» [3, 378, прим. 1].

Під час приготування цього збірника до друку Г. Костюк опублікував лист М. Драй-Хмари до дружини, в якому йшлося про його справу.

У примітці до цього листа Григорій Костюк зробив примітку: «Не має сумніву, що Михайло Драй-Хмара розумів всю ту трагічну ситуацію, в яку потрапили його колишні друзі … (тут далі було вказано прізвища Миколи Зерова і Павла Филиповича, але хтось опісля Григорія Костюка, вже при друку вилучив їх. 一 І. Н.). Але, будучи людиною, очевидно, сильнішої волі й характеру, він не дав себе зламати і зумів відштовхнутися від провокації в тероризмі. Зрештою вся тирада в листі писана скорше для цензора-енкаведиста, щоб ще раз перед ним дистансувати себе від небез­пеки і мати можливість розповісти дружині суть своєї справи» [3, 379, прим. 4].

Григорій Костюк визнавав, що, як редактор літературно-наукової спадщини Михайла Драй- Хмари, він «мав прикрість із публікацією саме цього листа. Один із організаторів […], прочитавши цього листа перед публікацією, написав мені, що він не може погодитися, щоб цього листа публікувати. Це ж, мовляв, компроментує тих людей, яких ми вважаємо за зразкових патріотів наших. Мені довелося витратити багато часу, щоб переконати цього відданого і чесного діяча в протилежному. І який я же був здивований», коли у виданні тому «імена Зерова і Филиповича з цього історичного листа було викреслено […]. Нема сумніву, що це є боязливий вчинок примітив­ного патріотизму» [7, Том 1, 159].

У своїх «Зустрічах і прощаннях» Костюк додає про цю позірну ворожість Драй-Хмари до Зерова та Филиповича: «…Усім відомо, що вони були довгі роки були друзями єдиної творчої роди­ни […]. Насправді жодної ворожости в листі немає». Поруч із іншим «йому хотілося за всяку ціну про це подати вістку на волю. Йому одночасно хотілося сказати і про своє трагічне становище в цьому диявольському дійстві», а також «під прикриттям обурення, звинувачень друзів у брехні, подати на волю звістку, до якого трагічного стану довели слідчі таких людей, як Зеров і Филипо- вич. Не міг же він написати дружині, що таких світлих і чесних людей сатанинським засобами до такого вже не людяного стану» [7, Том 1, 158].

Публікація кримінальної справи Михайла Драй-Хмари [4, 477—558] цілковито підтверджує усі ці здогади Григорія Костюка.

Вона підтверджує стійку позицію Драй-Хмари на допиті й демонструє усю абсурдність зви­нувачень російських поневолювачів.

Українське культурне середовище для російських загарбників 一 як це видно із формулю­вань у протоколах 一 було середовищем націоналістичним, ворожим російській окупації України. І наукова діяльність, і поетична творчість Драй-Хмари 一 з погляду російських окупантів 一 це «контрреволюційна націоналістична діяльність». Підтвердженням цього є протокол допиту Павла Филиповича: «Драй-Хмара нам усім був добре відомим як український націоналіст і своїми літературними націоналістичними роботами (вірші й історико-літературні статті) зайняв досить вагоме місце в націоналістичних кругах» [4, 504].

У слідчій справі М. Драй-Хмари є копія заяви-допиту М. Зерова, у якій ідеться про те, що Драй-Хмара «в літературознавчих своїх роботах був націоналістом, який був чужим для завдань клясового пояснення фактів, консервативним y своїй методології, характеризуючи письменни­ків по єфремівськи, зображаючи їх як носіїв національного духу і тільки урізноманітнюючи свій виклад суб'єктивно статистичним коментарями […] Драй-Хмара був одним із найконсервативніших ідейно-психологічно, внутрішньо стійким представником українського націоналізму» [4, 513-514].

У протоколах допиту самого Драй-Хмари він свідчить про головні ідеї київського неокласицизму: «Суть цього напрямку полягала у тому, щоб, перш за все, відходити від революційної дійсности і клясового змісту літератури у світ клясичної старожитности, природу естетику і т. ін. По суті переслідувалася мета вихолощення клясового змісту в літературі - у цілях протидії рево- ційної дійсности, точніше Совєтської влади» [4, 489]; спочатку «єдиного світогляду у неоклясиків не було. У той час, коли Зеров і Рильський культивували клясичний стиль, я довго почувався символістом, культивував символістів російських і українських» [4, 496].

Варто навести й самовизнання Павла Филиповича на допиті про особливості неокласициз­му: «Неоклясицизм був яскраво вираженим напрямком в українській літературі. Відроджуючи реакційні концепції «вільного мистецтва», «мистецтва для мисттецтва» з його нібито «вічними» мотивами природи, кохання та інше і культивуючи старі форми мистецтва, український неокля- сицизм не тільки цим боровся з пролетарською літературою, з пролетарською революцією. У тво­рах українських неоклясиків, зокрема й моїх, проявилися й мотиви: 1) ворожого ставлення до пролетарської революції, яка зображається як стихія, що несе тільки руйнування; 2) протистав­лення міста селу, яке нібито є «основою української нації»; 3) ідеалізація минулого України. Ці контрреволюційні націоналістичні мотиви свідчать, що українська неоклясика поєднала у собі естетизм, який підняв голову в епоху НЕПу міської буржуазії з ідеологією українського кулацтва» [4, 515].

Безперечно, що в основі цих тверджень - цілком вірно сформульовані світоглядні домінанти Михайла Драй-Хмари (в зізнаннях Зерова), й ідейно-естетичні домінанти творчості неокласиків (у зізнаннях Филиповича). Але й прозоро видно, як кожне таке формулювання одразу обростає у протоколі ідеологічним комуно-нацистським російським імперським дискурсом: і переконання письменника, його світогляд й ідейно-естетичні позиції письменницької групи, до якої він належить, є апріорі зловорожими для совєтської російської системи. Оскільки ця система світоуявлення була і нині є заснованою на російському шовінізмі, який ставив за мету асиміляцію не­російського елементу, тому український націоналізм - це злочин проти російського імперіалізму й совєтської влади. Через те, що в основу світогляду комуністичної ідеології закладено класовий підхід до пояснення усіх проявів навколишнього світу, тому відхід від соцреалістичних засад у мистецтві, плекання класичних жанрових форм, античних образів, естетичних засад у світо­сприйманні підриває основи класового суспільства.

Під тиском слідчого, який твердить, що на попередніх допитах М. Драй-Хмара свідчив, що, приїхавши у 1923 році в Київ, «Ви знову відродились як націоналіст і відображали свій націоналізм і контрреволюційний світогляд у літературі», й «Ви самі собі протирічите, кажете слідству явно неправдоподібні речі про те, що Ви з групою неоклясиків Зеровим, Филиповичем і Риль­ським зблизилися тільки на ґрунті спільних літературних інтересів, оскільки Ви не тільки за­кріплювали Ваші націоналістичні погляди під їх впливом, але, як самі свідчили - відображали свій націоналізм у тій же літературі, в тій же творчості, яку кожен із вас писав окремо, але разом спільно обговорювали і вирішували питання про їх запуск у друк?».

Таким чином слідчий постійно підмінює поняття, що змінює перспективу свідчень: ідейно- естетичні принципи творення національної, себто української літератури за змістом і формою, переформульовує й допасовує до ідеологічно-класової матриці. Він запитує: «Прийшовши до рішення оформлення групи неокласиків, чи ви знали один від одного про свої націоналістичні настрої, на ґрунті яких розгорнулася Ваша літературна творчість?». В'язень-письменник відповідає: «Спочатку я не знав, але пізніше, познайомившись із літературними працями кожного з нас, - мені стало зрозуміло, що ми відображаємо, по суті, єдине націоналістичне устремління» [4, 496-497].

Ці цитати з протоколів є украй важливими для розуміння механізмів побудови звинувачень і спрямування у кримінально-ідеологічне русло.

Характерна деталь одного з допитів Драй-Хмари, у якій ідеться про книжки, які були «до­казом» його контрреволюційної діяльности. Слідчий-росіянин - знавець української літератури як цілковито контрреволюційної - запитує: під час обшуку «у Вас вилучено велику кількість націоналістичної літератури, виданої у період громадянської війни (йдеться насправді про українсько-російську війну й окупацію України. 一 І. Н.), в останні роки. Вся ця к[онтр]-[революційна] література підлягала знищенню. Для чого Ви продовжували її зберігати у себе?». У відповіді Драй-Хмари - навіть у протокольній інтерпретації слідчого Пісарєва - у першій фразі звучить неприхована іронія: «Я не знав про те, що вся українська література, яка в мене зберігалася, під­лягає знищенню. Я також не знав про те, що заборона на цю літературу стосується до приватних осіб. Я свою бібліотеку взагалі не переглядав із 1933 року» [4, 507]. Твердячи, що він не заглядав до своєї бібліотеки від 1933 року, М. Драй-Хмара натякав, що ці книжки були у нього вже під час обшуку, коли його уперше заарештували й ці книжки тоді слідчі НКВД не розглядали як заборо­нену літературу.

Варто навести список цієї забороненої націоналістичної літератури: журнал «Червоний шлях», «Життя і революція», «Літературно-Науковий Вістник», «Нова Ґенерація», альма­нах «Літературний ярмарок», «Шлях», журнали «Україна» М. Грушевського і, зокрема, тво­ри В. Винниченка, М. Вороного, «Україна в епоху капіталізму» М. Грушевського, «Україн­ські думи», «Український народ», твори М. Хвильового, М. Рильського, С. Єфремова і самого М. Драй-Хмари [4, 485-486].

І загалом остаточний «логічний» висновок, який замість Драй-Хмари формулює слідчий- росіянин: «Я був вороже наставлений проти совєтської влади, відображаючи устремління наці- оналістів-контреволюціонерів, які стали на шлях боротьби з совєтською владою. Я відображав це у своїй літературній діяльності. Я, таким чином, поставив себе в ряди активних поборників українського к[онтр]-р[еволюційного] руху на Україні» [4, 490].

Донька Михайла Драй-Хмари Оксана Ашер згадувала про те, що коли її батька заарештува­ли вдруге, «великі труднощі спіткали слідчих НКВД при його допитах, і тому вони часто зміню­валися. Не зважаючи на тортури, Драй-Хмара категорично відмовився давати будь-які зізнання, посилаючись на те, що він все сказав про себе під час першого свого арешту. Приблизно через мі­сяців два військовий прокурор Пєрфільєв викликав дружину Драй-Хмари і вимагав від неї впли­нути на свого чоловіка, щоб той [за]говорив. На побаченні з дружиною Драй-Хмара сказав їй: «Я пройшов через усе, але не сказав нічого ні на себе, ні на інших». Стало ясно, що ніщо на світі не змінить його долі, яка, звичайно, була вирішена в органах НКВД ще до його арешту» [2, 160]. Не можна відкидати й того, що Драй-Хмару катували не тільки психічно - з огляду саме на натяк дружині: «Я пройшов через усе…».

У Драй-Хмариному листі від 2 червня 1836 року до дружини, в якому йдеться про його обвинувачення, як і в наведеній вище Григорієм Костюком примітці, на місці трикрапок теж мали бути прізвища Зерова і Филиповича: «Мене обвинувачували», писав він, «на підставі свідчень … [Зерова, Филиповича], Марка Вороного і Сергія Козуба, які призналися, що вони належали до к[онтр]-р[еволюційної] терористичної організації. Ці люди, з котрими я не мав нічого спільного (Вороний, Козуб), або був у ворожих стосунках (… [Зеров, Филипович]) мали нахабство бреха­ти мені в очі нібито я до останніх днів був їх однодумцем і належав до к[онтр]р[еволюційного] підпілля. Цю брехню можна пояснити бажанням поліпшити своє становище, одержати ближчий табір і вигідніше місце в цьому таборі» [3, 378]. Без купюр цей лист уперше опублікував у своїх спогадах Костюкових «Зустрічі і прощання».

Григорій Костюк цілком мав рацію, коли писав про цей лист, що «це - надзвичайний доку­мент. Він залишиться на віки як свідоцтво трагедії автора, його товаришів і просто сучасників, яких злочинна антинародна (тобто антиукраїнська. - І. Н.) влада змушувала своєю сатанинською силою зізнаватись у «терористичній організації», якої в природі не існувало» [7, Том 1, 157].

Видатний знавець російської комуністичної каральної системи як витонченої системи кату­вань Віктор Петров дуже виразно описав механізми впливу на в'язня, доведення його до такого стану, коли він сам починав вірити у те, чого він ніколи не мислив і не чинив: жорстокість такого катування, «скерованого на інтелект, далеко більша, ніж китайські тортури дзвоном або коли перепилювали людину дерев'яною пилою. Чемність може стати джерелом жаху. Що чемніше, то жахливіше. Головне - діяти послідовно. Аналіза психіки стає джерелом її нищення. Здіймаючи шар за шаром наверстування захисних заслон, оголюючи психіку, беручи на облік кожен нездій­снений вислів, одсунений у підсвідоме, розкривали в людині сховані комплекси фашизму, контр­революції, терору, диверсії, участи в організації, спроб утечі через кордон, нелегальних зв'язків з закордоном…Чисто клінічну методу, використовувану невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано для патологічного розкладу нормальної психіки.

Нерви не витримували […]. Кожну фразу, кожен рух, жест, думку взято на облік. Людину анатомізували. Її свідомість анатомізували. Анатомізація свідомости стала досягненням боль- шевицької юрисдикції» [8, 309-310]. Залі витончених катувань від Середньовіччя до Бароко у Кам'янець-Подільській фортеці чи «кривавого Таверу» у Лондоні, бурхлива уява Октава Мірбо у «Саді катувань» є лише блідими тінями вишуканости й жорстокости катувань, які застосовували російські окупанти.

На відміну від катів попередніх століть, які твердили, що ламають і знищують тіло, щоб урятувати душу людини, російські кати взялися ламати й душі. Щодо Миколи Зерова та Павла Филиповича ці садистські технології нищення душі спрацювали. Віктор Петров продовжував: в умовах такого садистичного й вишуканого професійного ламання Михайло Драй-Хмара «знайшов у собі силу духової опорности, мужність до кінця заперечувати це. Він твердо стояв на од­ному:

- Жодної такої організації не існувало. До жодної політичної терористичної організації він не [в]ходив. Ніхто його не вербував і нікого не вербував.

Він твердо стояв на тому, що всі слова і всі поняття мають свій прямий і безпосередній сенс. Він протестував проти спроб вносити в конкретні уявлення й звичні людські взаємини побічний сенс і двозначний зміст. Він протестував проти діалектичного зміщення понять, проти розкладу граней, зрушення меж світу, який він звик уважати реальним» [8, 321].

Зі слів Ананія Лебедя (його росіяни розстріляли в кінці 1937 року), літературознавця, з яким Григорій Костюк зустрівся у в'язниці, було відомо, що спочатку Микола Зеров «тримав­ся твердо, з усього кпив, навіть жартував і розважав співв'язнів епіґрамами на них самих, на в'язничних наглядачів, на інколи трагічно-смішний тюремний побут. Але через кілька місяців психічних тортур він зламався і під кінець слідства почав визнавати все, що від нього вимагав слідчий. На очних зводинах із товаришами по нещастю (зокрема, відбувалися двічі його зводини з А. Лебедем) він мав вигляд приреченого, плакав і підтверджував усі цинічно підлі вигадки слід­чого. Справляв враження людини, що вже не панує над собою» [7, Том 1, 498].

Під час допиту Зерова змусили стверджувати про те, що Драй-Хмара «як автор історико- літературних робіт (роботи про Лесю Українку) пропаґував націоналістичні погляди, виопуклював націоналістичні мотиви у творчості українських письменників, не роблячи спроб пояснити їх клясову сутність, більш того, старанно обходячи й затираючи всі проблеми соціялістичного вивчення літературних фактів, і тим діяльно служив ідеологічному вихованню націоналістич­них кадрів», а на очній ставці із Драй-Хмарою - про те, що «літературознавчі дослідження Драй- Хмари зайняли певне місце в розвитку націоналістичної течії в літературознавстві. Це означає, що Драй-Хмара заперечував клясовість у літературі, вважав українську літературу вираженням національного і тільки, що було виявом кулацького націоналізму в спеціяльній літературознав­чій діяльності» [4, 542, 544].

Віктор Петров наводить слова, передані через дружину Михайла Драй-Хмари, які він сказав на побаченні:

«- Я пройшов усе, але я нічого не сказав ні на себе, ні на інших!

На запитання дружини:

- Чому тебе забрали?

Він відповів:

- Тому, що я український інтеліґент!..» [8, 321].

Ці слова є реальним і передуманим Драй-Хмарою висновком зі усіх допитів і звинувачень. Він і справді був українським інтеліґентом, його наукова і письменницька творчість ставала важливим фактором українського літературного і наукового життя. А це несло загрозу імперській ідеї російських окупантів.

Усю трагедію того, як Зеров обмовив самого себе, видно із його заяви 14 жовтня 1935 року. Ось головні самозвинувачення, викладені у ній (прийом цієї заяви від українського письменника підписали двоє росіян: військовий прокурор Київського військового округу Пєрфільєв та слід­чий Пісарєв. Це ще один характерний штрих поневолення Росією України, імперського нищення української культури):

«[…] З перших років революції до моменту арешту я займав керівне місце в націоналістич­них к[онтр]-[революційних] колах, будучи ідеологом, керівником, натхненником і організато­ром к[онтр]-[революційних] націоналістичних груп, що входили в єдину ланку націоналістично­го підпілля, яке організовано виступило проти совєтської влади […].

Я вважаю себе винним у тому, що, будучи упродовж багатьох років активним поборником, ідеологом націоналізму, організатором націоналістичних угрупувань і настроїв, 一 ідеологіч­но озброював їх на боротьбу із Сов[єтською]владою та ідейними принципами її будівництва. Я, безсумнівно, винен у зростанні активности 一 як своєї, так і моїх однодумців у їх боротьбі проти Сов[єтської]влади. Я несу відповідальність за ті терористичні тенденції і спроби, які були резуль­татом мого ідеологічного впливу на націоналістичні кола» [4, 499].

Григорій Костюк цілком точно сформулював ту причину, через яку справу Михайла Драй- Хмари виокремили зі справи групи Миколи Зерова: на відміну від усіх інших він стійко витримав допити й ні в чому не признавався. У постанові прокурора (звичайно ж росіянина) Ліпова йдеться про те, що «щодо Драй-Хмари М. П., то не здобуто достатніх даних про його участь у к[онтр]- р[еволюційній] групі Зерова і ін., тому слід матеріял про нього виокремити в самостійне кримі­нальне провадження 一 […]для додаткового розслідування» [4, 518-519].

Система нищення і ламання української людини російськими окупантами була універсаль­ною й, відшліфована в окупованій Україні в міжвоєнне двадцятиліття, продовжувала застосовуватися й тоді, коли росіяни через кілька років окупували Західну Україну. Варто тут навести спогади доктора Степана Біляка, одного із членів легальної політичної партії в Другій Речі По­сполитій - УНДО (Українського національно-демократичного об'єднання), якого російські кому­ністи заарештували 25 жовтня 1939 року.

Уся ця система приниження і нищення (не тільки української) людини мала, очевидно, демонструвати, яким буде російський комуністичний рай на землі для поневолених народів. Допити «відбувалися лише ночами, часто кілька годин підряд». Сам допит - «це була сполука всяких вирафінованих методів, обрахованих на те, щоб людину зломити. Був там і крик, і глум, і зневага, і погрози, то знов підлещування й обітниці. Енкаведисти були добрими психологами, знали людську вдачу та її слабості; відгадували, чим і як зробити з людини безвольну істоту […]. Завданням слідчого було стерирозувати в'язня до того ступеня, щоб він признав усі ставлені йому закиди […]. Можливо, що способи залякування видадуться примітивні тим, хто не знає атмосфе­ри слідчої кімнати і тюрми НКВД та оцінює явища категоріями людини, що живе в нормальних умовах правної держави» [1, 411]. Кілька разів енкаведисти імітували розстріл в'язня, намагаю­чись його зламати.

Інколи до ув'язненого застосовувалися й інші методи. Наприклад слідчий «переконував мене, що мої колишні товариші, інші члени Центрального комітету УНДО, «призналися» до всього і мене «засипали», ствердили, що були на польській службі, і т. ін.; слідчий відчитував мені навіть протоколи зізнань, які нібито зложили ці в'язні, до речі, протоколи такі абсурдні, що видумати їх могла лише фантазія енкаведиста» [1, 413].

Михайлові Драй-Хмарі належить одна із найпронизливіших поезій у світовій літературі (написана у травні 1837 року на Нерезі), яка передає страшну безвихідь людини-невільника росій­ської комуністичної імперської системи поневолення, є емоційним згустком розпачу в'язня:

І знов обвугленими сірниками я
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.

- Вернітеся, благаю, хоч у гості!
- Не вернемось! - гукнули з далені.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп'ятий на ґратах,
і нездріманне око у «вовчку»...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я - в кам'янім, у кам'янім мішку.

Завершуючи свої спогади про Михайла Драй-Хмару, Григорій Костюк наголошує, що, хоч він і не був його учнем, «але протягом багатьох років він як учений і поет безпосередньо впливав на мене і на моє покоління, а шляхи на різних етапах раз у раз пересікались. Тому в моїй пам'яті, навіть на схилі віку, на небозводі пережитої доби, він зорить мені та, вірю, зорітиме й майбутнім поколінням, у сузір'ї великих і славних» [7, Том 1, 158].

Список використаних джерел

  1. Біляк С. У сітях НКВД / Біляк Степан // Західня Україна під большевиками. IX. 1939 - VI.1941. - Нью-Йорк : Наукове товариство ім. Шевченка в Америці, 1958. - С. 404-417.
  2. Драй-Хмара-Ашер О. Переглядаючи батьків архів / Оксана Драй-Хмара-Ашер // Безсмерт­ні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. - Мюнхен : Інститут Літератури ім. Михайла Ореста, 1963. - С. 149-163.
  3. Драй-Хмара М. З літературно-наукової спадщини / Михайло Драй-Хмара. - Нью-Йорк-Па- риж-Сідней-Торонто, 1979. - Записки Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка. - 409 с.
  4. Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина / Михайло Драй-Хмара. - Київ : Наукова думка, 2002. - 592 с.
  5. Драй-Хмара М. Поезії / Михайло Драй-Хмара. - Нью-Йорк : Свобода, 1964. - 295 с.
  6. Костюк Г. М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара / Григорій Костюк // Безсмертні. Збір­ник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. 一 Мюнхен : Інститут Літерату­ри ім. Михайла Ореста, 1963. - С. 167-212.
  7. Костюк Г. Зустрічі і прощання / Григорій Костюк. - Київ : Смолоскип. - Книга 1. - 720 с.; Книга 2. - 512 с.
  8. Петров Віктор. Неокласики / Віктор Петров // Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зеро- ва, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. 一 Мюнхен : Інститут Літератури ім. Михайла Ореста, 1963. - С. 304-322.

Отримано: 31.01.2018 р.


Читати також