Чи має людина феромони
Наприкінці XIX століття американський ентомолог Джозер Лінтнер помітив, як прямо у нього перед очима зграйка самців шовкопряда оточує самицю. Лінтнеру не часто доводилося бачити таке. Він припустив, що такі жваві залицяння пов’язані з якимось парфумом, що його виділяє самиця. Він мав рацію. Слова «феромони» на той час ще не існувало, та це були саме вони: хімічні сигнали, за допомогою яких спілкуються деякі види. Відтоді вчені довели, що більшість істот, особливо соціальні комахи, тим чи іншим чином покладаються на феромони. Однак залишається як мінімум один вид, який до сьогодні пантеличить дослідників феромонів. Це – людина.
Не будемо руйнувати ваші сподівання щодо залучення до себе другої половинки по-хімічному, лише зазначимо: ще нікому до цього часу не вдалося однозначно виявити людські феромони. Проте це не заважає чисельним фірмам заробляти на рекламі парфумів з феромонами – своєрідними афродизіаками у флакончиках. Так, вони поки що не знайдені, та це не означає, що їх не існує. Однак, якщо вони й існують, то, вірогідно, не домінують над нашою поведінкою.
Феромони складаються з різноманітних молекул, і зазвичай сприймаються нюхом.
Різні види розповсюджують свої феромони по-різному: повітрям, водою чи просто передають адресатові. Вони потрібні для того, щоб спровокувати певну поведінкову або психологічну реакцію. Спостереження за собаками у період тічки чи за оскаженілим роєм бджіл наштовхнуло людськість на думку, що тварини можуть безмовно обмінюватися певними сигналами, наприклад: «Давай спаримося» або «На допомогу! Я гину!», чи «Небезпека! Небезпека!». І лише 1959 року сучасні технології дозволили Адольфу Бутенандту, німецькому хіміку, Нобелівському лавреату, та його колегам виявити перший справжній феромон під назвою «бомбікол», за допомогою якого самиця тутового шовкопряда залучає до себе самців. Бутенандт з колегами продемонстрували, що доросла самиця провокувала особливу поведінку з боку самця. А саме: він шалено махав крильцями. Потім вони виокремили та синтезували бомбікол і продемонстрували, що на ці речовини самці реагують так само.
Подібним способом феромони винаходять і сьогодні: спостерігають характерну поведінку, а далі визначають, які саме молекули її провокують. Але перш ніж дискутувати про те, чи може людина бути наділеною феромонами і чи важливо це для неї, давайте розглянемо, як вони працюють у тварин і навіть у рослин. Ми схильні вважати, що феромони – це афродизіаки. Насправді ж різні види за їхньою допомогою безшумно повідомляють найрізноманітнішу інформацію. Так, майже завжди це просто заклик до спарювання. Так, наприклад, діє «андростенон» у кабанячій слині. Як тільки фертильна свиноматка його відчує, то відразу ж приймає відповідну позу. Інші ж феромони можуть провокувати агресію, вказують, де починається чиясь територія, зміцнюють зв'язок між батьками та дитинчатами або ж просто контролюють соціальну поведінку.
Феромони поділяються на дві розгалуджені категорії: релізери діють швидко та провокують короткі поведінкові зміни. Наприклад, принаджують або відлякують інших особин. Праймери діють повільніше та викликають довгостроковіші гормональні зміни, що впливають на поведінку та розвиток. І хоча феромони покликані покращувати внутрішньовидову комунікацію, інколи вони можуть вийти боком і привернути увагу особин іншого виду. Якщо ж це завдає якоїсь шкоди сигнальнику, наприклад, принаджує хижаків або відлякує здобич, то такі речовини називають кайромонами. Наприклад, подібне можемо спостерігати, коли армія мурах – класичних соціальних комах – залишає феромонні сліди, за якими їхні побратими можуть віднайти дорогу додому. Та інколи цей слід може вчути змія і приповзти прямо до мурашника. Інші кайромони, мабуть, видають хижака, і коли здобич їх відчує, то кидається врозтіч або ж готується дати відсіч. Іноді деякі види можуть підробляти феромони інших, влаштовуючи своєрідний смертоносний флірт. Саме так павучихи болас імітують статевий запах деяких метеликів, заманюючи метеликів-самців до своїх липких кулеподібних сіток. Такими вивертами користуються й деякі рослини. Окрім того, що квіти деяких орхідей мають вигляд бджіл, так вони ще й випускають аналог статевих феромонів бджіл-самиць, щоб приманити самців. Потім, коли самець намагається залізти до квітки, він принагідно замазується в пилок і розносить його. Причому навіть людина може мати з цього користь. Багато років ентомологи застосовують феромони у боротьбі з сільськогосподарськими шкідниками. Наприклад, розпилюють синтетичні жіночі феромони деяких видів метеликів, чим дезорієнтують самців. І запобігають паруванню, контролюючи таким чином популяцію. Феромони навіть можуть врятувати людину. Деякі вчені пропонують використовувати ці сигнальні речовини у боротьбі з мерзотними, дрібними паразитами нематодами, від яких страждає людина та інші види.
Отже, за допомогою феромонів можна захищати посіви, боротися з паразитами. Це все, звичайно, дуже добре! Та, мабуть, ви замислилися: якщо феромони мають такий потужний вплив на інших тварин, то чи допоможуть вони вам у романтичній пригоді? Швидше за все, ні. Хоча впевненості на 100% немає. Виявляється, витівка з людськими феромонами – досить складна справа. Певно, ми насправді маємо феромони, оскільки більшість з братів наших менших, ссавців, володіють ними. Та не забувайте: нікому досі не вдалося диференціювати саме людський феромон. Існує ряд відомих досліджень, що припускають його наявність у нас. Таким, наприклад, є відомий експеримент з обнюхуванням футболок, згідно з яким жінки надавали перевагу чоловікам з іншим набором генів, що регулюють імунітет. Також проводилися лабораторні досліди з андростеноном – тим самим кабанячим феромоном, від якого свиноматки втрачають розум. Він виявлений і у людському поті. Але ці дослідження мали певні недоліки: мала вибірка, поганий дизайн експерименту або неможливість відтворення результатів.
Насправді, деякі дослідники вважають, що тема людських феромонів стала настільки суперечливою і навіть сенсаційною, що треба відкинути всі попередні досліди та розпочати все з нуля. Тут є й інша проблема: можливо, людині просто нічим схоплювати феромони. Всі хребетні мають основну нюхову систему, котра так чи інакше схоплює запахи. Та деякі тварини, зокрема змії, ящірки та гризуни, також мають особливий нюховий відділ, що зветься «вомероназальний орган», ВНО, і він призначений саме для винюхування феромонів. Але людина, найімовірніше, такого органа не має або ж він не працює. Схоже, що заплідок людини має ВНО, та більшість біологів погоджуються, що він зникає протягом утробного розвитку. Хоча деякі дорослі мають рудиментарну вомероназальну порожнину, все ж вона не має чутливих нейронів, і вона, певно, не функціональна. Натомісць в інших тварин обидві нюхові системи надсилають сигнали в одне й те саме місце – мигдалевидне тіло – головний мозковий відділ, що відповідає за пам'ять та мотивацію. Нюхові та феромонні сигнали перетинаються у тварин, які мають ВНО. Деякі види насправді схоплюють феромони саме носом.
Отже, людина та інші примати позбавлені повноцінного ВНО, та це не означає, що ми не маємо феромонів. Визначено, що ми користуємося нюховими сигналами. Наприклад, немовля схоплює запах материнської пипки через усю кімнату. Людина та інші ссавці випускають особливі, індивідуальні молекули, завдяки яким у кожного формується свій унікальний нюховий профіль. Ось чому можемо розпізнати людину просто за запахом. Та запахи і феромони – не одне й те ж саме. А якщо в прямому значенні, то це й не феромони. Запахи можуть впливати на нас подібним чином, сигналізуючи якого партнера обрати. Зробити вас більш чи менш привабливим може характерна суміш, що складається із секрету, бактерій, імуногенетичних складових, частинок їжі тощо. Привабливість аромату також пов’язана з багатьма нюансами, а наше сприйняття запаху часто залежить від досвіду, що з ним пов'язаний. Річ у тому, що нюхові рецептори у носовій порожнині надсилають інформацію до головної нюхової цибулини, а вона передає їх до лімбичної системи поряд з гіпокампом, що відповідає за пам'ять, і до мигдалини, що породжує емоції.
Це означає, що запахи тісно пов’язані з пам’яттю. Ви несподівано можете прийти в запал від запаху млинців, бо у вашому дитинстві млинці пекли у вас вдома спокійного недільного ранку. Або ж вас може принаджувати запах поту та тирси, бо ви закохані в привабливого лісоруба. Іншими словами, ми часто реагуємо на запахи через контекст, в якому їх сприймаємо, а не через якісь молекулярні властивості. Цим вони й відрізняються від феромонів, що діють саме на молекулярному рівні. До того ж людина надає перевагу усвідомленому вибору. Наприклад, якщо ви маєте райський запах, але бачу, як ви штурхнули кошеня, – жодної симпатії до вас не відчую. Якщо ж я перестану сприймати запахи – це, звичайно, буде горе. Та, на відміну від деяких тварин, що спілкуються за допомогою феромонів, я все ж зможу нормально жити, поводитися в суспільстві та контролювати свої вподобання.
Отже, якщо феромони й впливають на нашу поведінку, то, мабуть, дуже опосередковано. Не так вже й дивно, чому існування людських феромонів і їхній вплив на нас залишається певною таємницею, беручи до уваги, що людина звикла довіряти зору, слуху, пам'яті, навчанню, контексту і соціальній нормі.
Але що зробити для того, щоб з’ясувати, чи маємо ми їх? Дотепер пошук людських феромонів прямував переважно в сексуальному ключі. Та, як ви помітили, людина – істота складна, особливо доросла людина. Ось тому французькі вчені надають перевагу вивченню немовлят і того, як біохімічні виділення породіллі впливають на поведінку новонароджених. Ми зможемо офіційно оголосити про відкриття першого людського феромону лише тоді, коли вдасться виділити з такого секрету та синтезувати молекулу, яка справді стимулює в немовляти всмоктування і змушує його шукати материнські груди.
