Теорія еволюції та екзистенціалізм
«Людська природа» - поняття досить невизначене. Проте саме воно найчастіше стає основою філософських роздумів про сенс життя, етики та моралі. Але чи дійсно цей абстрактний конструкт здатний визначати наші вчинки і спосіб життя? Оглядач Скотті Гендрікс розповідає, як екзистенціалісти відмовилися від ідеї універсальної природи людини, що визначає його буття, що спільного у концепції Жана-Поля Сартра і теорії еволюції Дарвіна та чому саме відхилення від норми і нескінченні ситуації вибору стають запорукою нашого розвитку.
У своїй лекції 1945 року «Екзистенціалізм - це гуманізм» Жан-Поль Сартр зробив сміливу заяву: для людей існування передує сутності. Ми отримуємо у володіння буття, а потім вибираємо, як бути. У цьому відмінність людини від стільця, який задуманий для певної мети й виготовляється для її досягнення. Сутність стільця вже відома, тобто сутність речі передує її існуванню. У стільця вже є якийсь «характер стільця», якому він створений відповідати.
Сартр відкидає ідею про те, що людська природа є своєрідним керівництвом до того, як ми повинні жити. Він узагалі заперечує існування якоїсь універсальної людської природи. Такий погляд став серйозним відступом від більшої частини філософських ідей, які передували йому. Мислителі, починаючи ще з часів Стародавньої Греції та Стародавнього Китаю, говорили про людську природу як про керівництво, яке веде до гідного життя.
Кожен із цих філософів, у тому числі Аристотель, Мен-цзи, Жан Кальвін та Сюнь-цзи, говорили про те, що розуміли під людською природою, і потім намагалися визначити, що людина повинна робити. Міркуючи таким способом, вони здійснювали жахливу помилку.
Девід Юм продемонстрував цю помилку на прикладі ідеї про те, що не можна вивести «повинен» з «є», яка згодом стала відомою як принцип Юма, або гільйотина Юма. У своєму «Трактаті про людську природу» він стверджує, що ми не можемо визначити, що повинні робити, керуючись одними лише фактами. Наприклад, тільки тому, що ми еволюціонували і можемо тепер з'їсти всю сіль і цукор на світі, ще не означає, що повинні це зробити. Тому що натуральне, ще не означає добре.
Такий підхід ще називають апеляцією до природи, або натуралістичною помилкою, і це дійсно дуже схожа логічна помилка. Навіть з огляду на зазначену проблему багато мислителів все ж відкинули б твердження Сартра про те, що людської природи, над якою нам варто було б працювати, не існує.
Проте в Сартра, здається, є прихильник, котрий (як і Сартр) вважає, що людської природи не існує, - натураліст і засновник сучасної теорії еволюції Чарльз Дарвін.
Відповідно до законів еволюції, будь-яка людська природа є простою випадковістю, яка зберігається й передається далі тільки для сприяння репродуктивного успіху виду і навряд чи буде існувати в довгостроковій перспективі в будь-якій фіксованій формі. Усяка спроба визначити, якою буде людська природа, якщо вона й існує, буде справедливою лише в певних обставинах протягом відносно короткого часу.
Еволюція відбувається тільки тоді, коли є відхилення від норми. Мутації, що допомагають виживанню виду, залишаються, а ті, які ставлять виживання під загрозу, зникають. Кожна спроба визначити людську природу серед безлічі варіацій і відхилень повинна зважати на альтруїзм і психопатію, відкритість до досвіду й обережності, спортивні здібності або їхню відсутність.
Дарвін учить нас, що немає такого поняття, як «норма», і фундаментальні зміни відбуваються постійно. З погляду біології, людської природи просто не існує в тій формі, про яку говорять багато філософів.
Але якщо ми не можемо основувати нашу етику на людській природі, що ж тоді може послужити для неї підгрунтям?
Проблема того, як обґрунтувати мораль без апеляції до природи, є однією з найскладніших питань, і багато філософів намагалися її розв’язати. Іммануїл Кант шукав рішення в ідеї про те, що мораль походить із чистого розуму. Ґрунтуючись на цьому зв'язку, він сформулював свій категоричний імператив. Сартр запозичив його в Канта у своїй лекції і заявив, що ми повинні вибирати своє буття, як ніби б обирали його для всього людства.
Й іноді це не так уже й просто.
Інші мислителі шукали етичні ідеї, звертаючись до людської долі, а не людської природи. У своєму есе «Невідносні чесноти: підхід Аристотеля» Марта Нуссбаум стверджує, що певні проблеми неминучі в людському житті, і чесноти можна знайти в тому, як людина справляється з цими проблемами. Як приклад, можемо взяти той факт, що рано чи пізно ми всі зіткнемося з загрозою своєму життю та здоров'ю. У цьому зіткненні можемо виявити таку чесноту, як мужність. Деталі конкретної ситуації стануть зрозумілі пізніше, але необхідність відповіді очевидна.
Тому що людська природа може бути будь-якою, ще не означає, що життя отримує певний рух, певний напрям. Якщо Сартр має рацію, ніякої людської природи немає в принципі. У міру розвитку еволюційної теорії виявляємо, що людство успадкувало цілу мішанину рис. Тому здається дивним, що ми повинні основувати те, що цінуємо.
Так опиняємося в скрутному становищі, у якому й перебувають екзистенціалісти: ми повинні вирішити, що цінуємо, говоримо, робимо і ким мріємо бути без будь-якої допомоги, без будь-якого керівництва. У цьому криється велика свобода й велика відповідальність.
Джерело: The theory of evolution: another reason to be an existentialist? / Big Think
