Олена Пчілка ...От знову завітав я...
(З О. Пушкіна)
...От знову завітав я
В куточок той землі, де я прожив
Самотником два роки непомітних.
Вже десять літ минуло з того часу;
В житті змінилось для менt багато,
І сам, покірний життєвим законам,
Перемінивсь я; але тута знову
Минулеє бере мене в обійми —
І наче тільки вчора тут блукав я,
У цих гаях.
Он сумирна оселя,
Де проживав я з нянею моєю;
Старенької нема вже, за стіною
Не чую я важкої походи
Ні ранішніх її дозорів,
А ввечері, як грає хуртовина,
Не чуть байок її, здавен відомих,
Від літ малих,— і досі незабутніх...
Он пригора, укрита лісом; часто
Сидів там нерухомо я й дививсь
На озеро, та згадував із смутком
Про інші береги, про інші хвилі...
Між нив злотистих, між ланів зелених
Воно леліє, стелеться широко;
А по його безвісних, тихих водах
Пливе рибалка й тягне за собою
Убогий невід; геть по узбережжю
Розкиданії села; на узгір’ї
Похилий вітрячок насилу крила
По вітру повертає... А на грані
Дідівської землі, на місці тім,
Де вгору йде селянськая дорога,
Дощами зрита, сосни три стоять,
Одна віддалеки, а інші дві,
Мов сестри, вкупці, поруч. Тут, як верхи
При місяці повз них, було, я їду,
Вони знайомим верховіття шумом
Мене вітали. Тож по сій дорозі
Тепер поїхав я — й перед собою
Побачив знову їх; вони ті самі,
Той самий, слухові знайомий, шелест;
Та біля їх старезного коріння,
Там, де колись було порожньо, голо,
Тепер гайок розрісся молоденький,
І купчиться кущів сім’я зелена
Під захист їх, як діти. Віддалік
Стоїть самотньо їх сумний товариш,
Немов старий бурлака; край його —
Порожньо, як давніш.
Здоров будь,
Ти, молодь невідома! Не мені
Судилось бачить твій розцвіт могутній,
Коли переростеш моїх знайомців
І їх старую голову заслониш
Від мандрівця очей.
Нехай же внук мій
Почує знов привітний гомін, коли він
Вертатиметься з дружньої гостини,
Веселих та утішних думок повний,
Пройде повз сосни в темряві нічній
І про мене згадає...
В різну пору
Під захист ваш, Михайлівські діброви,
Приходив я. Коли ви першим разом
Побачили мене, тоді я був
Веселим юнаком. Безжурно, жадно
Я тільки приступав к життю; та роки
Промчали — й ви уже мене зустріли
Мандрівцем втомленим. Я ще
Був молодий тоді, та тільки доля
Мене зморила в боротьбі нерівній;
Я серцем став лихий. У тузі часто
Спогадував я літа молодії,
Потрачені у марних пориваннях,
Суворі та заслужені докори,
Ту приязнь, що образою платила
За пал душі, за щирість та за ніжність...
І гіркі в серці почуття займались.
