Три історії про життя та смерть у блокадному Маріуполі
Найгарячішою точкою на карті України за підсумками першого місяця війни став Маріуполь. Місто на березі Азовського моря блоковане російськими військами, які регулярно його обстрілюють - у тому числі житлові квартали. Ті, хто вибрався з Маріуполя, кажуть, що його жителі опинилися в ситуації гуманітарної катастрофи: у місті немає електрики та зв'язку, не вистачає їжі та ліків. Трупи загиблих лежать на вулицях, а дворах будинків з'являються братські могили. Бі-бі-сі записала історії тих, кому вдалося виїхати з Маріуполя. Ми наводимо нижче переклад українською.
У Маріуполі на момент початку війни жило близько півмільйона людей - це 10-те за величиною місто України. І найбільший із найбільш близьких до так званих ДНР і ЛНР: до початку російського вторгнення від нього до лінії зіткнення з "республіками" була лише пара десятків кілометрів.
Маріуполь знаходиться в Донецькій області - тобто на території, на яку претендує влада самопроголошеної ДНР. Повне її "звільнення", під яким, по суті, мається на увазі захоплення всіх територій, що належать до Донецької та Луганської областей у їхніх адміністративних кордонах, російська влада називала однією з цілей вторгнення в Україну.
У Маріуполі базується загін спеціального призначення "Азов". Він був створений на базі однойменного добровольчого батальйону, членів якого на початку конфлікту на Донбасі звинувачували у прихильності до праворадикальних ідей. Сьогодні "Азов" - один із численних підрозділів української Нацгвардії.
Російська влада вважає "Азов" націоналістичним утворенням. Боротьба з подібними організаціями теж заявлялася як одна з цілей російської військової операції в Україні.
Саме в районі Маріуполя зав'язалися найтяжчі бої між збройними силами України та об'єднаними силами російської армії та самопроголошених "республік". На початку березня місто фактично опинилося в блокаді й у результаті – на межі гуманітарної катастрофи.
Саме з Маріуполем пов'язані найрезонансніші події цієї війни – обстріл маріупольської лікарні №3, де був розташований один з місцевих пологових будинків, та будівлі Драматичного театру, де було обладнано притулок для мешканців. За оцінками місцевої влади, у будівлі драмтеатру ховалися понад 1000 людей, як мінімум 300 із них загинули.
Російська влада відкидає всі заяви України про навмисний обстріл житлових будівель, називаючи це провокацією. У москві звинувачували Київ у тому, що військові, зокрема бійці "Азова", використовують мешканців у Маріуполі як живий щит.
Незважаючи на те, що з початку війни частина жителів змогла виїхати з міста гуманітарними коридорами у бік України та росії (тих, хто їде на схід, українська влада фактично вважає заручниками), ще минулого тижня в місті без світла, їжі та води залишалися 100 тисяч людей, говорив президент України Володимир Зеленський. За оцінками місцевої влади, таких людей ще більше – 170 тисяч.
Бі-бі-сі поговорила з тими, хто зустрів війну в Маріуполі та пізніше зміг вибратися з міста.
Катерина Єрська, власниця компанії з виробництва реклами
Я народилася у місті Вилкове на Одещині в російськомовній сім'ї. Ходила до російськомовної школи, але вчила там українську. За фахом я вчитель української мови та літератури. За другою освітою – юрист. Довгий час займалася журналістикою, а зараз маю свою невелику компанію з виробництва реклами та відео.
Приблизно за тиждень до Нового року за сімейними обставинами я переїхала до Маріуполя. Вирішила там жити, думала, що залишусь на кілька років. Мені дуже сподобалося у Маріуполі. Тому що я спочатку жила в Одесі – і там було море, а потім у Кривому Розі – це промислове місто. А Маріуполь – це щось середнє.
Ще за багато днів до початку війни, десь на початку лютого, я прокинулася рано-вранці від дивних звуків. Мені спочатку здалося, що це звуки будівництва, але потім я зрозуміла, що це обстріл, який відбувався приблизно за 15-20 кілометрів від місця, де я жила. Я здивувалася, а коли почала говорити з місцевими, то виявилось, що вони такі звуки чують останні 7-8 років.
Тієї ночі, коли російські війська вторглися на територію України, я прокинулася не від звуків обстрілів, до яких на той час вже звикла. Я прокинулася від дзвінка – мені сказали, що росія перейшла кордон України і розпочалося повномасштабне вторгнення. У мене вже була зібрана тривожна валізка, лежали всі документи, і якщо не психологічно, то десь у глибині душі я була готова до того, що війна почнеться.
У перші дні у Маріуполі війна зовсім не відчувалася. Працювала кав'ярня, де я зазвичай снідала, працювали всі магазини. Люди ходили за покупками. Відчувалась лише невелика продуктова паніка – почали пропадати консерви, крупи та все, що люди зазвичай беруть про запас. Але можна було знайти. Єдине, що бентежило, це черги біля банкоматів, бо люди намагалися зняти готівку. Але карти продовжували приймати у всіх магазинах.
Згодом у місті почали поступово пропадати різні речі. Спочатку почалися перебої зі світлом - його вмикали, то вимикали. Потім зникла вода. Згодом відключили і газ.
Але найжахливіше, що зник телефонний зв'язок, пропав інтернет. Люди залишилися без можливості спілкуватися, не могли викликати швидку чи поліцію. Через кілька тижнів ми зрозуміли, що місто беруть у кільце, його намагаються оточити. Потім кільце замкнулося і розпочалася повномасштабна блокада.
У місті це відчули і почалася справжня паніка. Не працювали продуктові, аптеки. Все було закрито чи пограбовано. Люди, які залишилися без продуктів, опинилися у жахливій ситуації. Це справді була гуманітарна катастрофа.
З перших днів війни я приєдналася до волонтерського руху, який допомагав не тільки мирним громадянам, а й нашим військовослужбовцям. Його організували кілька громадських організацій.
Ми допомагали продуктами харчування, водою, паливом і, звичайно, гігієнічними продуктами та ліками. Ті, хто міг передавати ці речі, зі складів, магазинів, віддавали їх нам, а ми вже їх розподіляли.
Ми взаємодіяли з поліцією, військовими, Азовом, Нацгвардією, морпіхами. Безперечно, працювали і з мирним населенням, тими, у кого зруйнувало будинки. Їх переселяли до імпровізованих шелтерів. Один із найбільших був у драматичному театрі, який розбомбили.
Звичайно, одна організація – це крапля у морі. За офіційними даними, ми допомогли приблизно 25 тисячам людей, щодня по 2-3 тисячі. Це дуже небагато. Але ми вважали, що краще робити небагато, ніж взагалі нічого.
Більшість дня я жила в нашому волонтерському хабі, найчастіше там і ночувала. Це було напівпідвальне приміщення. Плюс там був притулок, де можна було ховатися від обстрілу.
Усі запаси, що були у місті, виявилися кінцевими. Стало не вистачати елементарних речей – наприклад, інсуліну. Люди, які проходили курс онкотерапії, перестали одержувати свої препарати. Величезна кількість людей, які перебували на замісній терапії або приймали антидепресанти, також залишилися без цих препаратів.
Але найбільш катастрофічною була ситуація з пораненими. Їхнє число зростало з кожним днем. За офіційними даними, у Маріуполі загинуло понад 3000 мирних людей, але гадаю, що реальна цифра -10-15 тисяч.
Величезна кількість людей надходила до шпиталів з осколковими пораненнями. Їм були потрібні антибіотики, стерильні перев'язки. Почалися проблеми із шовним матеріалом – тобто з шовком, яким зашивають рани. Його катастрофічно не вистачало.
Окупанти не пропускали у місто гуманітарні конвої: ні з медикаментами, ні з їжею. Тому наші медики робили абсолютно відчайдушні вчинки, аби допомагати пацієнтам. В автоклавах почали по-старому стерилізувати перев'язувальний матеріал.
Одного дня до нашого волонтерського центру жінка принесла простирадла, нарізані смугами і скручені, як бинти. І ми подумали - дай боже, щоб вони нікому ніколи не знадобилися. Але потім ми зрозуміли, що до них теж можуть дійти руки.
Не скажу, щоб у мене особисто були великі проблеми з їжею та водою, бо наша волонтерська організація дбала навіть про самих волонтерів. Мій будинок та квартира, яку я винаймала, зараз частково зруйновані.
У нас у волонтерському центрі працював генератор, ми готували на польовій кухні. Але я бачила, що люди готують на багаттях просто на вулиці.
Найдивнішою та найстрашнішою для мене стала картина, коли я побачила чоловіка, який з рогатки полював на голубів. Він сказав, що має вівчарку і її нічим годувати. Тобто без їжі залишилися не лише люди, а й тварини.
Це було дике видовище: біля драматичного театру горять багаття і люди варять у казанках кашу. Театр розбомбили за кілька годин після того, як я поїхала.
Я була там кілька разів. Він був дуже перенаселений. Там було багато сімей з дітьми у жахливій тісноті. Там було темно, людям не вистачало їжі та медикаментів. Усі сиділи на підлозі, закутані в ковдри, пледи, бо було дуже холодно. Антисанітарія, жахливі запахи, багато застуджених людей.
В останній тиждень, який я провела в місті, до будинку неподалік нашого волонтерського центру прилетіло. Люди у дворі готували їжу на відкритому вогні, переважно жінки та діти. Певне, безпілотник їх обстріляв. Так вийшло, що наша волонтерська організація була найближчою до цього місця. Ми одразу туди кинулися, щоб надати першу допомогу, витягти людей.
Тіло однієї дитини, хлопчика, лежало просто на проїжджій частині, де їздили машини. Я перевірила його пульс і зрозуміла, що він мертвий. Мій колега вирішив прибрати тіло з дороги. До нього підбіг чоловік, абсолютно сивий, і сказав: "Що ви робите, куди ви його забираєте!" Виявилося, що це був дідусь, онука якого вбили.
Дідусь спитав: "Що мені тепер із ним робити?" Я говорю: "Ховати". А він: "Як ховати? У мене навіть немає лопати".
Це справді велика проблема. Тіла вбитих людей досі лежать на вулицях міста. Їх нікому й нема де ховати. У місті утворилися великі братські могили.
Найстрашніше це виглядає на дитячих майданчиках. Там справді ховали, бо там пісок та м'яка земля – простіше копати. А ще люди намагалися ховати сусідів неподалік будинків, щоб поховання можна було знайти.
Свіжі дерев'яні фанерні хрести з рукописними табличками виглядають жахливо на тлі зруйнованого міста. Те, що на цих могилах з'являються штучні або живі квіти, ще більше лякає. Це справжні братські могили на вулицях повністю зруйнованого міста у ХХІ столітті!
Немає прощення окупантам, які це зробили. І велика гордість за українців, які захищають Маріуполь та захищають у тому числі ці братські могили. Жоден житель Маріуполя не хотів би, щоб похованням його загиблих від рук окупантів родичів займалися ці російські окупанти.
Ще одна сцена, яка надовго відклалася в пам'яті... Там же, у цьому ж обстріляному будинку, коли ми почали обходити квартири, щоб переконатися, що ніхто не постраждав, ми побачили, що на сходовій клітці біля вікна сидить чоловік із порваною губою. Інший чоловік зашивав йому цю губу. Він повернувся до нас і сказав: "Здрастуйте, мене звуть Едуард Іванович. Чи є у вас перев'язувальний матеріал?"
Ми віддали йому всю аптечку. Виявилося, що це хірург стоматолог, який практикував на першому поверсі цього будинку. Я на той момент дуже пишалася цим чоловіком. Незважаючи на страшну ситуацію, він зберігав спокій.
Мене дуже надихнув цей скромний героїзм простого лікаря, який міг сховатися у своїй квартирі, але натомість вийшов і виконував свій лікарський обов'язок. Я подумала, що у війні немає маленьких справ і кожна справа, яку ми робимо, це велика справа.
Наслідки обстрілу російськими окупантами у житловому будинку у Маріуполі, 27 березня
Ми зрозуміли, що з міста треба їхати, коли почалися вуличні бої та лінія фронту ставала дедалі ближче до нашого волонтерського центру. Якось ідучи з роботи, я побачила танк із буквою Z, який проїхав сусідньою вулицею. Так усі ми зрозуміли, що більша частина з нас має виїхати, щоб не додавати роботи лікарям військовим. Не бути фактором ризику. Тому що окупанти жахливо ставляться до волонтерів, ставляться до них як до військовослужбовців. Нас могли взяти в полон, використати для маніпуляцій.
15 березня запрацював гуманітарний коридор, я поїхала із міста 16-го. У нас у машині було кілька місць, тож ми взяли спочатку одну сім'ю, яку висадили у Бердянську. Там взяли іншу сім'ю, яка складалася з бабусі, мами, двох дочок, а ще мали дві кішки, черепашку та кілька хом'ячків. Я тоді подумала - які святі люди. Вони мали мало особистих речей, але вони взяли всіх своїх тварин.
У районі Токмака чоловік з автоматом, який стояв на блокпості під прапором ДНР, дав автоматну чергу по нашій машині. Частина куль увійшла до передніх дверей, частина до задніх. Одна пройшла над моєю головою та головою водія. Він отримав кілька уламків у око, але був настільки шокований, що зрозумів це лише у Запоріжжі.
Дівчинка, яка сиділа ззаду, дістала поранення в голову. Вона була у дуже тяжкому стані. На щастя, її вдалося перевезти до Запоріжжя. І кілька днів тому на CNN я бачила про неї репортаж, вона вже прийшла до тями. У неї залишаться шрами. Не знаю, чи вона відновиться повністю, але принаймні вона жива. Я дуже бажаю їй здоров'я.
Мене всі запитують, чому чоловік почав стріляти. Я не маю пояснення. А чому росіяни на нас взагалі напали? Може, тому що вони окупанти, не дотримуються правил війни? Може, тому що вони вважають за нормальне стріляти в машину, в якій сидять жінки та діти, вважають за нормальне порушувати правила гуманітарного коридору? Чи, може, тому, що вони навмисне хотіли нас залякати, щоб інші машини розвернулися та поїхали до так званої ДНР?
Адже недарма вони поширюють чутки, що Україна не приймає переселенців. Це робиться для того, щоб вивезти наших людей до росії і тримати їх там як заручників.
Від тих, хто залишився у Маріуполі, прориваються смскі, стабільного зв'язку немає. Наприклад, мій друг написав мені, що містом їздять машини з гучномовцями, з яких повідомляють, що Київ та інші українські міста вже захопили і Україна здалася. Так працює ворожа пропаганда: вони хочуть залякати маріупольців, які й так місяць провели у підвалах. Ці новини мають добити їх остаточно.
Я не знаю, скільки років і десятиліть знадобиться, щоб відновити Маріуполь. Але я вірю, що це буде зроблено. Нехай тут виросте нове місто. Воно буде українським, у ньому житимуть ті самі маріупольці, які обов'язково повернуться, коли їм буде куди повернутися.
Я поки що не почуваюся в безпеці. У безпеці я буду почуватися, коли останній російський солдат забереться з України. Наразі вони можуть піти своїми ногами або вирушити додому у трунах. Поки що вони віддають перевагу другому. Результат цієї війни зрозумілий. росія буде переможена, бо так історично склалося, що добро завжди перемагає зло.
Гуманітарна катастрофа у Маріуполі
13 березня міськрада Маріуполя повідомила, що внаслідок обстрілів у місті загинули 2187 мирних жителів. Мер міста Вадим Бойченко в інтерв'ю УНІАН 28 березня повідомив, що "ця цифра вже набагато більша" і йдеться про тисячі вбитих - але називати їхню кількість він не став, "щоб не лякати" людей.
За оцінкою влади станом на 27 березня, загинули майже 5 тисяч людей, серед них близько 210 дітей.
За даними влади міста, у ньому частково чи повністю пошкоджено вже понад 90% будівель. Президент України Володимир Зеленський 23 березня заявив, що в Маріуполі "у нелюдських умовах, у повній блокаді, без їжі, без води, без ліків та під постійними обстрілами" залишаються 100 тисяч людей. Влада міста 28 березня повідомила, що в облозі знаходяться 170 тисяч людей.
Держсекретар США Ентоні Блінкен порівняв те, що відбувається у Маріуполі з блокадою Ленінграда під час Другої світової війни.
З тими, хто перебуває у місті, немає майже жодного зв'язку. Соцмережі переповнені повідомленнями людей, які намагаються знайти своїх друзів та близьких. Їх сотнями відправляють журналістам, які пишуть про Маріуполь, і тим, кому вдається виїхати з міста.
Влада міста стверджує, що до блокади з Маріуполя встигли виїхати близько 140 тисяч людей. Після того, як місто потрапило в облогу, з нього евакуювали близько 150 тисяч людей, у тому числі понад 70 тисяч - у Запоріжжі.
Зараз гуманітарні коридори – це єдиний спосіб вибратися з міста. Вони запрацювали у середині березня. Влада України стверджує, що російські військові регулярно обстрілюють коридори і це заважає доставити до міста гуманітарну допомогу. У москві ці звинувачення відкидають та наполягають, що користуватися коридорами мешканцям не дають "українські націоналісти".
Частина коридорів, організованих виходу з Маріуполя, веде до росії через територію невизнаної ДНР. Українська влада вважає, що російські військові використовують їх для насильницького вивезення жителів країни – у Києві таких називають заручниками. У москві із цією оцінкою не згодні. Влада Маріуполя вважає, що цією дорогою вивезли близько 30 тисяч людей.
Микола Савченко, президент каналу "Маріупольське телебачення"
Цікава деталь: 2014 року я працював на телеканалі "Донбас". Через те, що відбувається, я був змушений покинути Донецьк, наш будинок знаходився за 3,5 км від донецького аеропорту. Нашому синові тоді було 4,5 роки.
Я абсолютно тверезо розумів, що найголовніше - це вивезти дитину із зони бойових дій. А ще я мав роботу, і я, зокрема, переїхав туди, де моя робота.
За всі ці роки ні в Києві, ні в інших місцях, де ми мешкали, не було жодних претензій до того, що ми розмовляли російською мовою. Це все цілком надумані штуки. На мою думку, мовне питання використовують політики з обох боків конфлікту, щоб поділити людей.
І дуже шкода, що так: зараз багато російськомовних жителів Маріуполя, переважно жінки з дітьми, їдуть у західну частину країни, де більш-менш тихо зараз. І їм зустрічаються божевільні, які цим матусям, які врятували дітей з пекла, заявляють, що, мовляв, вони говорять мовою окупантів. Мамочки, які вже опанували чорний гумор, відповідають, що просто досконало володіють мовою ворога.
24 лютого я був у Маріуполі. У тих звуках, які тоді почули мешканці міста, нічого дикого не було. Тому що місто вже вісім років стояло на лінії зіткнення - до лінії ведення бойових дій 20 кілометрів. І звуки такі до нас, звісно ж, час від часу долинали. Як і для всієї країни, напевно, було абсолютно нерозуміння жахливої реальності того, що відбувається. І на той момент, 24 лютого, та навіть і 25-го, і 26-го, ніхто не вірив, що місто практично зрівняють із землею.
Відчуття чогось незворотного, напевно, з'явилося, коли раптово в місті відключилася електрику. Я тоді зателефонував до заступника мера Михайла Когута. Мені було цікаво дізнатися, що сталося. З того, що я почув у трубці від цієї абсолютно інтелігентної людини, із цензурних слів, напевно, я зможу вичленувати лише "не знаю", "зруйновано" та "остаточно".
Зараз я навіть не можу сказати, яке це було число - всі дні стали згодом одним довгим днем. Я вже тоді зрозумів, що без електрики ми залишилися там плюс-мінус до кінця бойових дій. Через відсутність електрики відключилися насосні станції - відповідно, у будинках пропали вода та тепло.
З усіх благ цивілізації залишалися два. Перше – це найважливіше, це газ. А друге найважливіше, як ми потім з'ясували, – мобільний зв'язок.
Через те, що не було електрики, дивитись наш канал ніхто вже не міг. Тож я заборонив людям вихід на роботу. Ми залишалися вдома, робили якісь матеріали у телефонах, доки вони не сіли, викладали у соцмережі. Залишалося, певне, кілька вишок мобільного зв'язку, які працювали від генераторів, можна було зловити сигнал.
Я піднімався на десятий поверх свого будинку, ловив цей сигнал і намагався швидко викладати щось у мережу. Цілей було дві - гонитва за рейтингами, бо я людина медійна. А ціль номер два - це дати зрозуміти рідним і близьким, що я живий, і спробувати розповісти, що відбувається у місті.
Як людина досвідчена, що пройшла 14-й рік, я ще 24-25 лютого запасся павербанками, зарядив всю техніку, купив продукти та запасся паливом. Тоді мені здавалося, що цього більш ніж достатньо.
Автобус із біженцями з Маріуполя прибуває до Запоріжжя, 22 березня
Після того як зник газ, ми стали насамперед відчувати не брак їжі, а нестачу вогню. Їжа стала дуже важкою у приготуванні. Наприклад, щоб зварити макарони, вам потрібна, по-перше, вода. А по-друге, вогонь, який треба взяти десь. І якщо раніше ми брали його з газу, то після того, як газ зник, їжу треба було готувати на багатті. Вогнище робили, але це було дуже небезпечно, бо тебе може накрити вогнем.
Тому ми хліб перестали випікати, він став дефіцитом.
Щодо води, яка була на вагу золота, то було кілька джерел. По-перше, у місті є кілька джерел, але вони всі перебувають у парках. До них треба йти – а це небезпека дика. А ще біля цього джерела вистояти у черзі. І взяти ти можеш тільки 5-літрову пляшку, бо так само з нею треба швидко бігти назад. У нас по воду ходив сусід і казав, що біля цих джерел уже лежали мертві тіла.
Що ж до другого джерела - було б щастя, та нещастя допомогло. Березень видався досить зимовим місяцем. Тобто коли вибивало шибки в мінус 10 - а це відбувалося все частіше і частіше, - то вдома теж було мінус 10. Але одного дня ми з ранку прокинулися і побачили, що за вікном випав сніг. І ми раділи, як діти, бо сніг – це вода.
У нас 10-поверховий будинок у центрі, він заселений людьми, які переважно займали якесь становище в суспільстві. Здебільшого забезпечені люди. І вони вибігли на вулицю з лопатками як божевільні, складали сніг у цебра і несли його додому, щоб він танув. А [через холод] танув він довго, по два дні. І ще що прикро було - ми, мабуть, всі забули трішки закони фізики, але, загалом, з одного щільно утрамбованого відра виходить води від денця ну сантиметри три.
Технічну воду, яку зливали з батарей, спочатку використовували для елементарних гігієнічних потреб. Гидка, але життєва подробиця: ми домовилися в будинку, що будемо цією водою раз не більше ніж на добу, а то й дві доби, змивати воду в унітазі.
Пити її [технічну воду] категорично не можна, тому що в ній є компоненти, які дозволяють не замерзати. Але деякі люди у місті пили, бо іншої не було. Ми спробували зварити в ній картоплю. Але, вочевидь, вогонь у нас був дуже слабкий, бо ми варили її майже цілий день, і вона так і не зварилася.
Ми з іншими мешканцями зробили собі у будинку притулок, у нас є підземний паркінг. Там був кабінет для управдому або щось таке. З нього винесли всі меблі, туди принесли матраци зі своїх будинків, і ті, кому було страшно вночі - переважно це були люди з верхніх поверхів, - приходили туди ночувати.
Жителі Маріуполя ховаються у підвалі житлового будинку, 25 березня
Інші мешканці, у тому числі ми, обладнали собі спальні місця у своїх квартирах – у кімнатах, де немає вікон. Ми обладнали собі місце у ванній кімнаті. До 13 березня.
13 березня я стояв у ванній і голився – на суху, без використання води. Щоб ви розуміли, я в 14-16 роках багато їздив по лінії зіткнення за родом роботи, потрапляв під обстріл, знаю, як поводитися. Але тоді сталося таке, чого я не пам'ятав, не чув і не бачив. Дикі тваринні інстинкти.
Жахливий звук. Дикий. Вибухова хвиля мене відкинула спочатку ліворуч, потім праворуч. Я вибіг із ванної, побіг у кімнату, де дружина та син. У той момент коридором бігла мама мого друга - вони сім'єю переїхали до нас, тому що їх удома вже практично не було.
Ми кинулися до цієї мами – потім такий самий звук, ще одна вибухова хвиля. Ми забігли разом у ванну. Третій вибух. Ми просиділи хвилин 20, боялися вийти. Коли вийшли, побачили, що абсолютно все скло вибите. Між кімнатами у нас важкі дубові двері – я один такі зняти не міг – теж вибило.
Як виявилося потім, це були авіаудари з літаків – метрів 50 від нашого будинку. Тож після цього будинок у нас фактично ще був, але вікон уже не було, їх навіть заклеїти не можна було.
Але сталося диво – з'ясувалося, що всі живі. Ще коли обстріли тільки розпочиналися, всі жінки нашого будинку під поблажливими посмішками чоловіків написали молитву, яка мала захищати наш будинок. І щовечора рівно о 20-й годині всі жінки - хто в себе в квартирі, хто в притулку - при свічках її читали. То була така групова психотерапія.
У результаті ті, хто вірив у Бога, стали вірити ще більше, а ті, хто ні, повірили. Тому що весь будинок залишився живим.
Після цього вже всі переїхали до притулку. Місць поменшало. На матрацах спали діти із мамами. Біля стіни були звичайні стільці, на них спали сидячи дідусі та бабусі. Там температура була 12-13 градусів. А ми з дружиною, наприклад, узагалі спали під сходами. Ніч ми спали дуже погано, поряд із будинком все постійно вибухало.
Ми зрозуміли, що у цьому будинку вже жити складно. Це було 14 число, перші колони поїхали з Маріуполя на Запоріжжя. Люди, які змогли виїхати, по суті витягли три щасливі квитки: у них був автомобіль, за ці два з половини тижні він зберігся, і у них був бензин.
Я піднявся на 10 поверх, дізнався, що люди змогли виїхати. Зібрали речі, розуміли, що більшу частину залишимо. Для мене це було плюс-мінус легше, бо я через це вже проходив у 2014 році. 15 березня ми розділили чисту воду між людьми, які вирішили поїхати, та сім'ями, які залишилися, залишили їм усю технічну воду та всі продукти та поїхали.
Дорога до Запоріжжя, яка зазвичай займає години дві з половиною, зайняла 15 годин. Були пробки, російські блокпости.
Мене потім питали, чи я бачив місто, коли їхав ним. Я дивився дуже уважно. Майже в кожній машині були діти, і всі намагалися відвернути дітей, щоб вони в жодному разі не дивилися на всі боки. Бо ти їдеш – а на вулицях лежать трупи, відірвані руки, ноги. Я бачив трупи дітей. І намагався свого сина відволікти як міг.
Йому 12 і він, напевно, дуже рано подорослішав. За ці тижні він жодного разу не плакав, не впадав в істерику, намагався допомагати мені в усьому. Коли він хвилювався, я питав його, у чому річ, а він відповідав: "Слухай, я порахував воду, нам вистачить на два дні". Тобто він абсолютно прагматичний, як чоловік, думав, як вижити його близьким.
Що я тепер відчуваю, коли я поїхав? Я трудоголік. Я приїхав до Запоріжжя, і в мене дня не було, щоб нічого не робив. Я даю інтерв'ю, постійно зустрічаюся з волонтерами, розповідаю їм, до чого треба бути готовим. І весь цей час я думаю про те, якою дурістю було щодня кілька разів підніматися на десятий поверх свого будинку.
Тому що, коли пролітав літак, я відходив від віконця і ховався за стіну, думаючи, що це допоможе врятуватися. Зараз я розумію, що це була абсолютна тупість і моє життя могло там скінчитися. А мої близькі без мене звідти не виїхали б ніяк.
Надія Сухорукова, журналістка
Я журналіст державного телеканалу "Дім". До активної фази війни ми працювали у Донецькій області на підконтрольній Україні території. Розповідали, як живуть люди, показували, як ремонтують дороги, як перетворюється Маріуполь. Що в ньому будується, як розвивається інфраструктура, наскільки наше місто комфортне для проживання. У "Фейсбуці" я розповідала про своє життя, про свого кота і собаку, згадувала дитинство. Це було таке маленьке хобі.
Зранку 24 лютого ми прокинулися від звуків вибухів. Якщо чесно, я майже не злякалася, бо тут на лінії розмежування ми періодично з 2014 року чуємо такі звуки. Особливо на Лівобережжі.
Але потім на телефон надійшло повідомлення від мого редактора: "Все, хлопці, прокидаємося. Війна". Це було приблизно о п'ятій годині ранку. В голові це не укладалося, і я подумала, що це якась помилка, що це ненадовго. А згодом ми прийшли на першу прес-конференцію мера. Він був зовсім розгублений, але сказав, що Маріуполь – це форпост України та його захищатимуть, агресора ми не пустимо до міста.
Ми з оператором після брифінгу вийшли на опитування до центру міста на Проспект миру. Тоді там ще були тролейбуси, автобуси, багато людей. І навіть вибухи лунали десь далеко. Люди, які відповідали нам питання, не зовсім розуміли, що відбувається. Вони скаржилися на черги у магазинах та на відсутність якихось товарів. І казали, що нічого не бояться.
Все змінилося за кілька днів. Спершу закрили аптеки. Вони взагалі не працювали, потім зоомагазини, потім стали обстрілювати місто сильніше. І вибухи чулися дуже близько.
Спочатку у нас було сповіщення "Повітряна тривога" і ми виходили до тамбуру, бо підвал у нашому під'їзді був ще закритий. Коли зникла електрика, зникло й сповіщення. Але воно було вже непотрібне. Стріляли багато разів і довго. Ми чули бахи і самі йшли в коридор із собакою та котом. Чекали, потім йшли до кімнати. Вночі іноді не виходили ховатися. Закривали голови подушками та рахували вибухи.
Щодня ставало дедалі гірше. Спочатку відключили електрику, потім воду, але ми якийсь час готували на газі. Стало страшно, коли відключили газ.
Наша знайома, у приватному будинку якої ми жили, бо вважали, що так безпечніше, побачила, що вогонь на плиті горить ледве-ледве, і перша почала говорити, що можуть відключити газ. Моя мама тоді відповіла, що це, мабуть, через сильне навантаження. Але за півгодини він зник зовсім. У нас нічого не залишилося. Взагалі нічого.
Воду привозив до нашого району звичайний маріуполець у великій білій бочці. Просто, щоб допомогти людям. До його машини шикувалася шалена черга. Люди стояли годинами і розбігалися, коли снаряди падали дуже близько. Ми з мамою ходили в нашу дев'ятиповерхівку і після дощу чи снігу підставляли цебра під ринву.
Так робили всі наші сусіди, а ще вони збирали гілки, пилили огорожі, гойдалки та все дерев'яне, щоб спорудити багаття та приготувати хоч якусь їжу. Тоді ще можна було виходити надвір. Стріляли часто, але перерви були.
За тиждень уже лупили без зупинки. І навіть три хвилини на подвір'ї були дуже небезпечні. Люди не думали про гуманітарну катастрофу. Вони не говорили такими словами, вони просто виживали будь-якими можливими способами.
Мої рідні та друзі ніколи не хотіли приходу росії. Наша родина російськомовна, але ми українці і наша батьківщина – Україна. Ми взагалі не вірили, що росіяни наважаться прийти на нашу землю. Ми думали, що в них вистачить здорового глузду не розпочинати війну. Як таке взагалі можливе у XXI столітті? Але виявилося, що окупанти ще живуть у середньовіччі.
Одна з моїх сусідок ще в 14 році чекала на "російський мир" і ходила на мітинг, де кричала: "росія, прийди!" Після кількох бомбардувань вона зустріла мене на вулиці і сказала, що тепер проклинатиме російських убивць щодня.
Ми знали про те, що є випадки мародерства – навіть бачили тих людей, які ходили на розграбування аптек та магазинів. Я їх не виправдовую, але людям треба було виживати. Магазини були закриті, аптеки також.
Люди бачили, як мародери, котрі тягли величезні візки, залишалися там назавжди. Це було небезпечно. Прилітали снаряди, і люди лежали мертвими біля візків.
Одна людина врятувала мені життя. Чоловік розкрив закриту аптеку і приніс мені ліки для серця. Минулого року я мала інфаркт, стояли два стенти, і щодня мені потрібно було приймати препарат. Ліки закінчились. І ця людина віддала мені їх безкоштовно. Тому що гроші взагалі там не мали значення. Їх там взагалі не було де витрачати.
Коли ще були нечасті обстріли, одна з моїх подруг ходила до драмтеатру. Там були люди, яких перевезли з Лівобережжя, де сильно стріляли. Там були жінки та діти. Моя подруга запам'ятала дитину, яка спала у фойє драмтеатру, розкинувши ручки убік і стиснувши кулачки. Я сподіваюся, що дитинка вижила після авіаудару.
Собаку ми годували тим, що їли самі. Наша лабрадорша, товстенька та доглянута, останній тиждень їла, як і ми, по дві ложки каші. А у кота був корм. Тільки він чомусь дуже мало їв. Мабуть, страшно було від бомбардувань, а може, бідолаха відчував, що лишиться один.
Ми поїхали спонтанно. Хотіли поїхати набагато раніше. У місті залишилися мої родичі, які не змогли поїхати, мій дядько, двоюрідна сестра, небоги, там загинув від міни мій двоюрідний брат. Він йшов за водою і влучив під обстріл. Його віднесли до гаража, і він там так і лежить. Про його смерть його батьки дізналися лише за тиждень.
З тварин я змогла забрати лише собаку. Кіт Йосік – це мій вічний біль. Ми не встигли піднятися до квартири, він залишився там. Друзі відчинили двері, поклали йому корм, але кота не знайшли. Він, швидше за все, злякався і сховався. Я дуже винна перед ним, у мене розривається серце. Я весь час про нього думаю і картаю себе, що злякалась і не побігла за ним.
Наразі зв'язку з Маріуполем немає. Іноді мені намагається додзвонитися людина, яка все ще перебуває в Маріуполі. Але зв'язок поганий: я бачу тільки його дзвінок і розумію, що він живий. Про те, що відбувається, розповідають люди, які вибираються звідти. Вони кажуть, що там ще страшніше. Що там бомблять і стріляють постійно.
Я ще не можу прийти до тями. Я виїхала з пекла, але воно, як і раніше, всередині мене. Нічого ще не скінчилося. І не закінчиться доти, доки маріупольці перебувають там. Там сотні тисяч людей. Вони продовжують жити у пеклі.
Що я маю планую робити далі? Далі я маю намір жити. Ми у Маріуполі жили одним днем. Тож зараз ще живу за фактом. Пережили день, і гаразд.
