Тонка сріблиста нить. Поліна Жеребцова

Смерть — мій союзник, мій партнер у шахових партіях, мій надійний ненависний друг і найлютіший ворог. Коли смерть поряд, життя бачиш по-іншому: ясність і розуміння стають безмежними. Щойно вона десь подінеться, оманливий ілюзорний світ вривається в мої одкровення, затуманює тяму.

Ми з нею познайомилися вже давно, в моїх дитячих снах. Ми воювали, вели філософські бесіди, блукаючи світами сновидінь, доки вона одного разу не постукала в мої двері: почалася перша чеченська війна.

Я дивилася на розтерзані трупи людей і тварин на вулицях мого міста й усвідомлювала — смерть ступає трішки позаду — за моїм правим плечем. Вона хотіла забрати й мене, та весь час щось заважало їй.

Наполегливо, ніби в цьому був якийсь сенс, я писала щоденник, у якому вже тисячі сторінок… А вона, певно, чекала — останньої.

Вона криво посміхається, коли хтось каже, що ненавидить війну. Адже вона знає: мир за всю історію людства був на нашій планеті лише сто років.

Смерть не любить слабкодухих, шкодує немічних, випробовує сильних.

На війні трапляється багато дивовижних випадків, що їх неможливо пояснити, і про них складають легенди.

Я навчилася чути, як летить куля, розраховувати до секунди, коли й де впаде снаряд, роззявляти рота, якщо глибинна бомба летить на сусідню п’ятиповерхівку, аби не тріснули барабанні перетинки.

Мертвих мешканців у місті значно більше за живих, якщо війна справжня. Тому межі між живими й мертвими швидко стираються, і починаєш розуміти, що немає жодних міфічних «ми» й «вони». Є «вони, які тільки-но були «нами». І є «ми», що будь-якої миті можуть стати «ними».

Божевільний філософ, який тинявся в руїнах, герой мого роману, згорілого в пічці з кількох битих цеглин поблизу нашого під’їзду, як і належить герою, зостався в нутрощах війни. Загубився в тому часі й просторі, звідки зникла я: замурзана чотирнадцятилітня дівчинка з осколками в ногах, зодягнена у важку від постійного холоду й вологи одіж, кмітливе звірятко, що вміло спати на снігу й винюхувати харчі в руїнах.

На війні немає зачинених дверей: вони вибиті вибуховими хвилями, немає перепон ні в чужі будинки, ні в інші виміри. І коли хтось із Горішнього світу з божевільною послідовністю кожні кілька годин загашує світло в нашому — Нижньому, треба твердо пам’ятати, що безліч «жартівників» у військових строях виходять на порожні вулиці. Інколи вони заміновують і приміщення: раптом хтось вибухне?

Тому, заходячи в руїни, що колись були житлом, у пошуках консервів чи підгнилого вологого борошна, треба пересуватися дуже поволі, дивитися вперед і під ноги. Якщо помітиш тонку сріблисту нить — не варто її рухати: це твій квиток в один кінець.

Такі ниті були скрізь, вони павутиною оплели багато помешкань, і кілька разів мені вдалося їх переступити: Союзник, що йшов незримо при мені, не схибив. А моє Місто стало сріблястим коконом, розгойданим на невидимій чорній ниті, натягнутій між Там і Тут.

Сірий великий будинок із бетонних плит нещодавно був п’ятиповерхівкою з чотирма під’їздами, внизу на зупинці «Нєфтянка». Сусіди, що мародерствували, оповідали, які чудові там порохотяги, килими й посуд, але той, хто грає в шахи зі смертю, знає крихкість тих «чудових» надійних речей, як і навіжених, що до них торкаються. До слова, речі мене ніколи не цікавили. А от харчі…

У місті, що перебуває в блокаді, в облозі, немає ні хліба, ні рису, ні води. Ми пили розтоплений сніг і весь час шукали хоча б жменьку борошна для такого-сякого млинця.

Сірий дім здавався мені привабливим для пошуків. Його горішні поверхи з’їхали донизу, підлягаючи законам гравітації, а нижні зберегли свої обриси, ніби запам’ятали те, чим вони були колись.

У першому під’їзді, куди я ввійшла, шкутильгаючи від болю в ногах, лежав труп чоловіка в домашньому одязі. Його вбили пострілом у голову. Рот був напіввідкритий, а очі дивилися здивовано — ніби він хотів щось мовити, та не встиг. Трохи далі лежала жінка, розпростерши руки, і двоє дітей років п’яти-семи.

Дивно, але пахло лиш горілим і металом, ніби вбиті були андроїдами. Харчів на кухні не було.

Побажавши мертвим утіхи й радості (все ж вони покинули цей ілюзорний світ, де весь час воювали, випередивши мене), я, прислухаючись до гримотіння музики наді мною, поспішила заскочити в другий під’їзд, хитаючись з голоду, бо не їла, певно, чотири дні.

Там я наштовхнулася на мертву сивочолу жінку. І раптом, ніби невидима рука штурхонула мене так сильно, що я зразу впала в коридорі, не дійшовши до більшої кімнати. Лежачи на згорілій чорній підлозі, я побачила сталеву нить.

Нить була такою тонкою, сріблистою, що її не можливо було би помітити, якби не зблиснув сонячний промінь. Думка, що в древніх східних трактатах із дідусевої бібліотеки я щось про це читала, бентежила мене: «Це те, чим душа сполучається з тілом», — подумала я, побачивши, що один кінець ниті прикріплений до бойової гранати…

За кілька днів біля сірого будинку, з якого я пішла, так і не знайшовши нічого їстівного, учинився шарварок: на БТРах приїхали військові й щось діловито затягали всередину в ящиках.

Наша сусідка тітка Аза, що байдикувала неподалік, спитала:

• Що там таке?
• Будемо підривати! — лаконічно відповіли їй.
• Що підривати?
• Будинок! Геть звідси! Геть!

Сусідів як вітром змело, вони кинулися попереджати всіх, що незабаром навсібіч полетять шматки бетонних блоків.

Вибухнуло о 13:00 за місцевим часом — змішалося каміння з тілами.

Ми не наважилися сидіти у своєму помешканні, яке поволі, мовби геологічний пласт, сповзало в підвал, вийшли на вулицю й пороззявляли роти. Не зі здивування, звісно, просто хотіли, щоб уціліли барабанні перетинки.

Адже від такого руйнівного вибуху могли завалитися сусідні будівлі. Вони здригнулися, але встояли.

Униз упало лише кілька балконів.