Що відбувається у темряві. Євгенія Петрікова
У темряві народжуються страхи.
Витікають крізь щілину свідомості найпотаємніші бажання, витягнуті десь глибоко з середини. Без прикрас і мішури. Справжні.
Я вмикаю ліхтар і слідкую за тінями на стіні. Химерні створіння, що малює уява з кожним порухом рук. Обриси предметів, що перетворюються у щось неймовірне.
Певною мірою ми усі також тіні. Приходимо на кілька митей у цей світ, доки горить світло. Живемо у своєму, нікому не відомому, вимірі почуттів і здаємося зовсім інакшими чужому оку. Такими незрозумілими та водночас прекрасними.
Коли ліхтарик гасне — зникають тіні. Так і ми колись зникнемо, не залишивши й сліду існування у всесвіті, у цій холодній нескінченній порожнечі.
У темряві з'являються надії.
Стілець до стільця, стілець до стільця, кілька покривал — ми з сином майструємо будиночок із ковдр. Справжню неприступну фортецю. Таку м'яку і затишну всередині.
Там можна почуватися у безпеці. Відносній.
Ми ввімкнемо невеличку настільну лампу на батарейках. Дивно, хоч лампа й настільна, а чудово почуває себе на підлозі, у нашій таємній халабуді. Вона є частиною таємниці. Готова поринути разом з нами в казковий світ
Гладенькі, приємні на дотик, хрусткі сторінки улюбленої книги. Ми жадібно ловимо слова, відкриваючи для себе нові світи. Мрія — те, чого у нас ніколи не відібрати.
Посеред мороку народжується любов.
Сусідська собака Баффі чекає мене у цілковитій темноті. Покинута, своїми господарями, вона не думала, що темрява подарує їй мене.
Я годую її двічі на день − зранку й ввечері. Іноді знаходжу час аби трохи з нею погратися. Розумію, що їй самотньо. Не знаю, як її звати насправді. Я називаю її Баффі, бо вона схожа на Баффі. Іноді скажеш вголос якесь ім'я і розумієш, що воно ідеально підходить.
Вона мене чекає. Прислухається до моїх кроків, до миготіння налобного ліхтарика на моїй голові. Скімлить і підстрибує, коли розуміє, що я поряд. Дарує мені стільки радості, що я не впевнена, хто з нас потребує цієї зустрічі більше.
Для неї темнота означає життя.
У темряві краще видно зорі, приховані раніше вогнями великих міст.
Тут народжується істина.
Правда, яку боїшся сказати при світлі дня. Відсутність світла дає час на роздуми. Час, коли можна зупинитись і заглянути всередину себе. І на світ довкола.
Що я можу там знайти? Впевненість у завтрашньому дні? Ні, у мене її немає. За минулий рік я добре навчилася жити лише сьогоденням.
Однак, щось таки там є. Щось автентичне, непідробне. Щось інстинктивне, що було з нами від самого народження, а можливо й раніше.
Можливо, у цілковитій темряві ми зможемо розгледіти власні душі.
