Що відбувається у темряві. Іванюк Олександра
П’ять поверхів темряви
По дорозі додому я знов купую ці таблетки. За останній рік я навчилась ковтати їх, не запиваючи рідиною, тому першу таблетку з блістеру вичавлюю тремтячою рукою та одразу ж відправляю до рота. Іду далі, чекаю на результат.
Без сил. В голові все ще гудуть три десятки голосів, вібрація мобільних телефонів, скрегіт крейди по дошці, протяжне деренчання дзвінків, тупотіння ніг у коридорі. Очі сльозяться чи від вітру, чи від того, що потилиця зараз лусне від пекучого болю під теплою в’язаною шапкою. Потріскані губи тремтять від холоду, руки все ще мерзнуть – я знов забула рукавички. У стиснуті долоні впиваються ручки міцних пакетів, з плеча весь час зісковзує ремінь сумки. Чоботи мокрі, а теплі шкарпетки вологі та липкі. Але я часто мрію йти так вічно, назустріч нескінченним лабіринтам доріг, по проспектам, між подвір’ями, в темряві розбитих ліхтарів, по скутому ожеледдю асфальту, крізь мерзлі калюжі, йти де завгодно, тільки би не зупинятись і навічно застрягти у своїй подорожі в нікуди. Але вже скоро я бачу свою рідну п’ятиповерхівку, і серце моє каменем завмирає в грудях.
Боже, як же не хочеться додому.
Підіймаюсь на п’ятий поверх і повертаю ключ у щілині. Знімаю тісне пальто і ставлю до батареї мокрі чоботи. Дістаю з пакетів стопки коряво підписаних зошитів. Через щось боляче спотикаюся – по полу котиться і цокає скляними боками порожня пляшка.
- Не вбийся, - чую голос з кухні. – Світла немає.
- А-а-а, - протягую. – Бачу.
Нічого не бачу. Світла ж не має.
Я навіть не помітила одразу. Темно та й добре. Бажання дивитись на незакінчений ремонт немає.
Свічка в стакані та вогник конфорки під пательнею, на якій шкварчить та смердить пересмаженою олією картопля, залишились єдиним джерелом світла на кухні. Однак у цій темряві, за столом під стінкою, я все ж таки можу бачити Олега. Олега, але нічого нового - єдина різниця між чоловіком вранці і зараз лише у трьох літрах випитого розливного пива.
Мовчимо. Шкварчить картопля.
Мию посуд, витираю стіл. Сідаю за зошити. Вогник свічки тремтить від протягу з щілин у вікнах. В очах пливе неохайно написане на клітинках аркуша. Шепочу про себе послідовність дій довжелезних прикладів. Один за одним, один за одним. Вже шість раз один за одним – я майже досконально запам’ятала завдання, яке треба було обчислити учням.
Таблетка знов не допомагає до кінця. Знову біль висверлює в голові символи. Чай холоне в кружці. На плиті кипить бульйон, в якому плаває велика м’ясна кістка – сіра пінка стікає на щойно почищену плиту. Знов сморід.
Перевірка зошитів триває.
Десь після опівночі я падаю на скрипучий диван. Олег давно спить – він дуже втомлюється цілими днями шукати роботу. Ковдра на його круглому животі натягнута. Підповзаю на край дивану, накриваюсь своєю ковдрою до підборіддя. Заплющую очі.
Не засинаю знов. Адже ніч не для сну, вона для жалю, сорому та самознищення.
«Я хотіла велике ліжко», - думаю, дивлячись в темряву туди, де при світлі можна бачити шафу. – «Як у кіно».
Диван скрипнув, коли Олег перевернувся на спину. Прислухаюсь. Дихання його хрипке, задихливе.
«Я хотіла просторий будинок. З Ікеєю і ароматами квітів. Як у кіно».
Це буде диво, якщо захаращені полиці не впадуть на нас вночі зі стіни.
«Я хотіла на море. Сидіти ввечері на балконі, їсти апельсини і писати романи. Що там моя книга? Чи залишились на жорсткому диску ті три мізерні глави після того, як комп’ютер тричі за останній рік ламався?»
Не знаю. Я давно не перевіряла як там справи на цвинтарі моїх надій.
«Я хотіла дітей». – Зараз я просто хочу до мами.
Але Олег проти.
В своїх зламаних «хочу» і з натягнутою до підборіддя ковдрою, нарешті, засинаю. Однак тільки провалююсь у такий потрібний сон, як аж підстрибую від того, що кімната засяяла увімкненим світлом. Таке яскраве, пекуче, таке потрібне ще кілька годин назад, коли я псувала остатки зору, перевіряючи зошити під свічкою.
Встаю, щоб вимкнути. Знов кімната в темряві.
Ще один день, такий самий, як і… уже й не рахую. Ковтаю таблетку, щоб не чути у голові галас середньої школи. Ковзаю ожеледицею, несу в руках пакети з зошитами. Проходжу магазини, в яких мені нічого не треба, і знайому аптеку. Мрію загубитись дорогою навічно, але ось знову моя непривітна темна п’ятиповерхівка. Верхній поверх. Пошкрябані двері. Ключ у щілині.
Знов у темряві вимкненого світла. Ставлю пакети. Роздягаюсь і знов спотикаюся. Не об пляшку, об щось м’яке. Підсвічую телефоном.
Олег зустрічає мене. Лежить на підлозі з ледь відкритим ротом. Я не знаю, що з ним. Мабуть знову серце.
Живий? Не живий? Я не знаю, що робити. Готувалась, але не знаю. Куди бігти, кому дзвонити? Плакати, кричати, молитись?
Переступаю через його широкий живіт. Натягую чоботи знов. Іду. Знов не в безкінечну подорож в нікуди, а в магазин. Беру апельсини і велику пористу шоколадку. Вертаюсь, роздягаюсь і знов переступаю Олега, як бар’єр. Вмикаю комп’ютер. Чищу апельсин.
«Глава четверта».
- Мамо, - нарешті кличу в телефон, а в очах печуть сльози від потрапленого кислого соку. – Поїхали на море.
