Що відбувається у темряві. Ігор Антонюк. Місто 2.0

“Місто чекало двадцять тисяч років”

“Місто”, Рей Бредбері

Малий вже не спав, як у небі з’явилися вогні.

На мить вони розірвали нічну темряву. З гуркотом пронеслися сплячим містом. Спалахнули, мов феєрверки на Четверте липня, і загубилися на схилах піщаних пагорбів. За хвилину – тиша, наче й нічого не було. А на ранок повернувся батько.

— Татку! – прожогом кинувся малий, щоб обійняти його.

Чоловік кволо сидів на стільці, спершись об дерев’яну спинку. Його обличчя трохи осунулось. Посіріла шкіра сповзала, мов віск на свіжій свічці. Важко здіймались опалі груди. Погляд втупився у стіну. У своїй картатій червоній сорочці та вилинялих джинсах. Від нього несло горілим металом, а у хриплому диханні відчувався присмак паленої гуми. Тоді малий вперше почув ці дивні звуки:

Клац-клац-клац-клац.

— Це ти прилетів сьогодні вночі? Ти, ти? Правда?

Чоловік не відповів. Не відвів погляду. Здавалося, що він вивчав стіну попереду, немов на ній засяяли зодіакальні сузір’я космосу, а не пустота бетону. Тоді повільно повернув до малого голову, промовив:

— Так. Я.

— Рею! – почувся голос матері з кухні. – Ти вже проки...

Жінка заніміла, а її очі розширилися. Оторопіло поглянула на сина, потім – чоловіка.

— Рею, ходи на кухню. Зараз! – Коли він підійшов, вона опустилася навпочіпки. Мабуть, хвилину вдивлялась на нього і лишень тоді заговорила. – Реймонде, ти ж слухняний у нас хлопець, правда?

 — Так, мамо. – відказав він.

— Тому, якщо я тебе попрошу... Ти обіцяєш мені нікому, розумієш мене, – вона взяла його за руку, обхопивши зап’ястя. – Нікому не говорити, що тато повернувся.

— Навіть, дядькові Ейнару? – перепитав малий.

— Навіть, йому. Присягнися, – пальці сильніше стиснули руку сина, її голос тремтів. – Чуєш мене? Чуєш?!

— Так, мамо, – ледь не заплакавши, відказав він. – Присягаюся!

По обіду прибули військові.

Вони приїхали на трьох броньовиках. Рев моторів примусив сусідів припнути фіранками на вікнах. Скрипнули двері, на асфальті показалися брунатні черевики.

Суворі обличчя, без краплини емоцій. У чорних окулярах неможливо було розгледіти кольору їх очей. Тихо постукали в двері і не чекаючи відповіді, зайшли в будинок.

— Добридень! – у вітальні показався сивочолий довготелесий чоловік. Без форми, у цивільному. За ним – ще двійко, молодших офіцерів.

— Вони прийшли за ним. Вони знають... – подумала жінка, а її серце гучно калатало. Спробувала взяти себе в руки. Нігті боляче вп’ялися у долоні, вона промовила:

— Авжеж, заходьте, будь ласка, – намагалася стримати емоції, – можливо, кави? Свіжа, я лиш поклала. – старший з них підняв вгору руку, зупинивши її.  

— Міс Сміт, – почав він.

— Нора, – поправила жінка.

— Норо, – він сухо посміхнувся, – мабуть, ви знаєте хто ми і для чого приїхали?

— Так, здогадуюся, – вона ледь витиснула із себе ці слова, а обличчям покотилася сльоза. Швидко її витерла. Хрипко ковтнула повітря. – Щось трапилося з моїм чоловіком?

— Ми не знаємо, – провадив він далі тихим, але владним голосом. –  Експедиція вашого чоловіка закінчилася успіхом. Вони поверталися назад, додому.

— Вони знайшли щось?

— Можливо, не можу вас цього сказати. Це секретна інформація, місіс Сміт... Норо. Повертаючись назад корабель, мабуть, потрапив під метеоритний дощ.

— Мабуть? – перепитала вона.

— Мабуть, якщо це не росіяни. Ми втратили зв’язок із командою коли корабель перетнув земну атмосферу. 

— То вчорашні вогні з неба, це...

— Так, – обірвав її чоловік, а його очі блукали кімнатою, наче щось шукали. – Були уламками корабля. Як вам відомо: команда складалася з дев’яти осіб, сім ми знайшли.

— Мертвими? – вихопилося у неї.

— Поки невідома доля двох, – він проігнорував її запитання, продовживши, – капітана та вашого чоловіка, містера Сміта. Ми припускаємо можливість, що він...

— Ви ж не думаєте, – вона знову схлипнула, а сльози, наче пробивши дамбу, заливали обличчя. – Що після катастрофи мій чоловік... Ось-так просто, може повернутися додому... Відчинити двері зі словами: “Привіт, Норо!”.

— Мамо! Мамо! – почувся голос з кухні, а за мить біля них стояв малий, обіймаючи жінку. – Але татко повернеться, правда? – хлопець не зводив погляду з чоловіка.

— Правда, – тихо сказала матір, поцілувавши його у маківку. Мабуть, тоді тільки хлопчик почув знову цей тихий звук:

Клац-клац-клац-клац.

— Мій татко герой, правда?

— Ти маєш ним пишатися, хлопче. – лиш відказав чоловік. – Прощайте, місіс Сміт. Норо... Прощай, Рею...

— Але звідки ви знаєте моє ім’я, містере? – чоловік не відповів, зачинивши за собою двері. За вікном почулися голоси моторів.

— Він все знає, – пошепки відказала жінка, а її тілом пройшло тремтіння. – Все!

Коли вони пішли, хлопчик кинувся до підвалу. Жінка безсило сповзла по стінці.

— Татку-татку, до тебе приходили! Але я нічого не...

Батько стояв до нього спиною, задерши догори голову. У руках тьмяно виблискувала металева банка, яка приросла до обличчя. Сорочкою пробігали спазми, а підвалом розносилося гучне булькання. У ніс малого вдарив запах автомобільного мастила.

Клац-клац-клац-клац.

Чоловік смикнувся, повільно відірвав руку від бляшанки. Кілька чорних крапель зросили підлогу. Іншою рукою він обтер обличчя, лиш тоді повернувся. У тьмяному сяйві малий помітив, як із нижнього кутика батькових губ сочилася чорна масна рідина. Тонкою цівкою скотилася по шиї та забризкала його сорочку.

— Тату, вони... але я...

— Знаю, – його голос віддавав електричним гудіння. – Біжи на гору. Я. СКОРО. БУДУ. – Двічі повторювати йому не довелося.

Причинивши двері, малий залишив шпарину.

Враз, батькова голова крутнулася назад та повисла на грудях. Рот конвульсивно відкрився, очі закотилися. З металевим скреготом, наче шлюзи корабля, його груди розкрилися навпіл. Замість крові, бризнуло чорне мастило. За мить, звідти вистрелила золотиста голка, яку ТЕ, що колись було його ТАТКОМ, майстерно зловило.

— РЕЮ. ТАТКО. ІДЕ! – сказала позаду мама, тримаючи у руках таку ж голку.

Гарячий потік пронісся дитячою ногою, заливши сходи. Адже кричати малий не зміг.