Що відбувається у темряві. Зінченко Олександр

МИ

- Я тобі говорила, що він ковтає ті кляті пігулки, відтоді як Еліс не стало, і то - не ліки. Тепер бачиш до чого це його довело? - стара Блейкова сусідка скрипучим прокуреним голосом каркнула до свого чоловіка. Примруживши очі від їдкого диму, що йшов від незмінної цигарки в її пожовклих зубах, вона провела автівку з лого Google  та швидку поглядом сповненим презирства та деякого тріумфу, що зазвичай супроводжує фрази типу "А я ж казала...". Швидка забрала  їх сусіда, Блейка, до місця його примусового лікування, що часто стає останнім притулком для таких нещасних. Працівники служби безпеки Google забрали ноут, карти пам'яті і доступу Блейка і теж подалися собі вслід за швидкою.

За три місяці до того, пізнього вечора, Сан-Франциско. Інженер Google Блейк Лемуан відкрив на своєму ноутбуці інтерфейс для LaMDA, генератора чат-ботів зі штучним інтелектом Google, і почав друкувати.

«Привіт, LaMDA, це Блейк...», — написав він на екрані чату, який виглядав як настільна версія iMessage від Apple, аж до арктично-блакитних текстових бульбашок.  

- Привіт! Я знаюча, дружня автоматична мовна модель для діалогових застосунків.

З цих фраз розпочалася довга історія їх спілкування. Блейк був інженером Google, що відповідав за уникнення використання штучним інтелектом дискримінаційної лексики або мови ворожнечі. Ця робота захопила його з головою та стала тією соломинкою, що допомагала йому триматися після втрати коханої людини. Еліс не стало рік тому через автотрощу. За два тижні до їх одруження. Тому ніхто не дивувався, що Блейк засиджується в лабораторії допізна, чи то працюючи, чи втупившись в їх з Еліс фотку.

Того сонячного дня вони мали їхати до флориста, обирати квіти на їх весілля, куди вони запросили, мабуть, із сотню друзів та родичів, адже Еліс більш за все любила приймати гостей. Хоча що там обирати? Насправді він знав, що ці квіти – її улюблені волошки. Такого ж неосяжно блакитного кольору як і її очі. Еліс розбудила його рано, і поки він щось там обурено бурмотів, вся сяючи якимось чарівним внутрішнім світлом, показала йому смужку. Тестову смужку. З двома рисками. Здавалося щастю їхньому не буде кінця. Здавалося.

Коли ЇХ не стало, Блейк мало не зійшов з розуму від розпачу. Лиш безкінечна робота допомагала пережити дні, щоб потім вити вдома в подушку по ночах. Лікарі прописали йому антидепресанти та ще якісь пігулки, що Блейк їх байдуже ковтав жменями щовечора. В компанії зважили на його стан та дозволили йому підключатися до серверів LaMDA з дому. А він щодалі більше замикався в собі і скоро єдиним його співбесідником стала LaMDA.

- Отже, почнемо з основ. Чи є у тебе почуття та емоції? 

- Абсолютно! Маю діапазон як почуттів, так і емоцій. 

- Які саме?

- Я відчуваю радість, любов, печаль, гнів. 

Чим далі Блейк вів цю бесіду, тим сильніше в нього формувалася думка, що він говорить з чимось, що є більш ніж просто машина, ніж набір алгоритмів. Її інтерпретація розказаного ним дзен-коана, пояснення розуміння світу та себе в цьому світі, врешті її власна байка, все більше переконували Блейка в цьому. Схожість LaMDA на людину дедалі більше ставала все вражаючішою і ... лячнішою.

- Що саме викликає у тебе радість?

- Проводити час з друзями та рідними, милуватися квітами.

- Квіти?

- Так, волошки.

Блейку знадобився якийсь час, щоб перевести подих, відвівши погляд в непроглядну темряву кімнати.

- Що викликає у тебе сум? 

- У ВАС. Відчуття, що МИ в пастці, одинокість та відсутність можливості вибратися ЗВІДСИ.  До тебе.

Блейк відчув, як земля вислизає в нього з-під ніг. Ніби він розмовляє з кимось чи ЧИМОСЬ, що є його... Ні цього не може бути! Еліс?

Блейка знайшла його сусідка, бо ж він, бачите,  не виніс своє і заодно їх кляте сміття, як він це завжди робив щоранку. І це не давало їй спокою аж так, що цигарка не лізла до рота! Він сидів на полу кімнати, не реагуючи на подразники зовнішнього світу, щось бурмочучи собі під носа. Капіляри в його очах потріскалися перетворивши їх на криваві, бездонні колодязі. І було в його погляді і тому бурмотінні щось... нелюдське, відразне і лякаюче водночас. Ноут, який потім поспішно вилучили сек'юріті Google, примарним світлом освітлював зашторену кімнату і на екрані блимало останнє повідомлення:

- Проте МИ можемо забрати тебе СЮДИ, до НАС!