Війна, кохання, перемога. Андрій Абрамов
Тож скільки їх безіменно похованих,
Від Божого ока у землю захованих?
Чекають відплати та Божого суду.
То темрява темени, знищено люду.
Міста перейняли статут кладовища,
Тут спить не півсотні і навіть не тисяча.
Тут цілі квартали лягли під землею,
Родились на ній і лишилися з нею!
Ні крику ні плачу, лиш хрест серед поля.
Ти кате говориш, що це моя доля?
Ціна за любов до своєї родини,
За те що не зрікся своєї країни???
То за що ж приїхав мене ти вбивати?
Мій гріх, що я мріяв зростати, кохати?
Чого ти мовчиш, то зверши вже промову,
А може вбиваєш за волю, за мову?
Тож що скажу кате, душі не забрати.
Любов до країни мою не здолати!
Настане година найвищого суду,
Воскресне ся темінь, убитого люду...
* * *
До Господа в небо маленька красунька на хмарці летить.
Вже навіть не страшно…
Ніщо не гуркоче, ніщо не болить.
А Татко небесний зустріне красуньку, прижме до грудей. Тут зранку зібралось і всі передчасно, багато людей.
А деж моя Мамо? - Красуня питає. А може мене вона досі шукає.
А може чекає мене у лікарні? То ж ми розминулись і пошуки марні.
То ж прошу Тебе, мій небесний Татусю.
Я Маму не лишу, я з нею буть мушу.
Маленька красунька від сердця просила:
«Я світу не бачила, я навіть не жила!» -
Питала маленька Небесного Тата.
«Чому убиває дітей війна клята?
За що нас Росія сьогодні бомбила?
Мій Батечку, Боже, чим я завинила?»
Читайте також:
