Війна, кохання, перемога. Андрій Абрамов

Тож скільки їх безіменно похованих,
Від Божого ока у землю захованих?
Чекають відплати та Божого суду.
То темрява темени, знищено люду. 

Міста перейняли статут кладовища,
Тут спить не півсотні і навіть не тисяча.
Тут цілі квартали лягли під землею,
Родились на ній і лишилися з нею! 

Ні крику ні плачу, лиш хрест серед поля.
Ти кате говориш, що це моя доля?
Ціна за любов до своєї родини,
За те що не зрікся своєї країни??? 

То за що ж приїхав мене ти вбивати?
Мій гріх, що я мріяв зростати, кохати?
Чого ти мовчиш, то зверши вже промову,
А може вбиваєш за волю, за мову? 

Тож що скажу кате, душі не забрати.
Любов до країни мою не здолати!
Настане година найвищого суду,
Воскресне ся темінь, убитого люду...

*   *   *

До Господа в небо маленька красунька на хмарці летить. 
Вже навіть не страшно… 
Ніщо не гуркоче, ніщо не болить. 
А Татко небесний зустріне красуньку, прижме до грудей. Тут зранку зібралось і всі передчасно, багато людей. 

А деж моя Мамо? - Красуня питає. А може мене вона досі шукає. 
А може чекає мене у лікарні? То ж ми розминулись і пошуки марні.
То ж  прошу Тебе, мій небесний Татусю. 
Я Маму не лишу, я з нею буть мушу. 

Маленька красунька від сердця просила:
«Я світу не бачила, я навіть не жила!» - 
Питала маленька Небесного Тата. 
«Чому убиває дітей війна клята?
За що нас Росія сьогодні бомбила?
Мій Батечку, Боже, чим я завинила?»

Умови конкурсу та призи