Ольга Карабин. Оповідання Reserved
- Коротше, - з найсерйознішим виглядом , на який лиш здатна, каже моя подруга.
- Коротше, - я теж приймаю серйозний вигляд, ще й повторюю за нею, відчуваючи, що вона явно хоче сказати щось важливе.
- Треба знайомитись.
- Ми з тобою знайомі вже років п'ятнадцять, - ну, мало що, раптом вона забула.
- Та ти дурна! - вигукує вона, - Я маю на увазі знайомитись з хлопцями.
Мені часто кажуть, що я дурна. Ну… Не знаю… Я іноді задумуюсь про те, що можливо щось у цьому житті роблю не так. Тому й життя в мене таке ж дурне, як і я. Досить того, що в майже двадцять чотири роки так і не спромоглася закінчити університет і знайти нормальну роботу. Свого часу отримала диплом технічного коледжу, а останні чотири роки працюю в магазині побутової хімії. Ним обмежується увесь мій світ, і я справді не знаю, що робитиму, якщо раптом мене звільнять. Як вогню боюся шукати нову роботу. І, як ви вже, мабуть, зрозуміли, хлопця у мене немає. Але здається Софія знає, як налагодити хоча б цю сферу мого життя.
- Та давай знайомитись, - знизую плечима, - А де ми їх візьмемо?
- Коротше! - оживає вона, - Слухай! Є одне таке місце, де абсолютно різні люди зустрічаються, щоб познайомитись і поспілкуватись. Звісно ж з перспективою серйозних стосунків.
- Швидкі побачення? – я кривлюсь.
На такі заходи мене заносило аж тричі. І щоразу безрезультатно. Ну, зі мною звісно ж спілкувались, бо цього вимагали правила, але додому я завжди поверталась без пари. Після третього разу я вирішила, що Бог любить Трійцю, тому усі мої швидкі побачення залишились у минулому. Може, мені не слід було відступати, а продовжувати свої спроби? А може, навпаки, добре, що я вчасно зрозуміла, що це не моє? Звідки я знаю. Я ж дурна.
Та й для чого Софія радить мені цей сумнівний метод? Я ж їй розповідала, чим це для мене закінчується.
- Та ні! – відповідає вона тим часом, - На швидкі побачення це, навіть, не схоже. Коротше, дивись. Збираємося ми усі в окремому приміщенні.
- Нас ізолюють, як небезпечних для суспільства?
- Ти дурна, але жартуєш смішно. Інколи. Так от. Приходити бажано не самому, а з кимось із друзів. Починається усе з того, що при вході усім видають по шість клейких сердечок з написом «Reserved».
- Як столик у кафе чи ресторані? – дивуюсь я.
- Ага! Це так оригінально! – невідомо чого радіє Софія, - У кімнаті, де проводиться зустріч, буде накрито стіл з напоями та мінімальними закусками. Першу годину усі поволі розслабляються, щось попивають, спілкуються з друзями, з якими прийшли, і роздивляються довкола. Як хтось комусь приглянеться, можна зробити вигляд, ніби потрібно терміново щось узяти зі столу, а за той час пройти біля людини, що сподобалась, і непомітно причепити на неї сердечко.
- Непомітно?..
- Ну, так, мабуть, це важко зробити непомітно. Але зрештою, нічого страшного, якщо ти раптом побачиш, хто тебе «зарезервував». Можеш оцінити перспективу знайомства. До речі, ти можеш отримати й декілька сердечок. Їх кількість дорівнює кількості бажаючих з тобою поспілкуватись.
- А все таки резервувати людей – це якось дико. Могли б на тих сердечках так і написати «Я не проти поспілкуватись з тобою» або «Ставлю тобі лайк», - кажу і аж відчуваю, як би круто це було.
- Могли б. Але організатори цих зустрічей – точно круті психологи. Вони виграють на природньому небажанні людини залишатись одній. Розумієш… Прикол в тому, що нам… нам насправді подобається бути зарезервованими. Це… Це дає надію, так! Ну… Словом, навіть, якщо ні з ким не познайомитись, то принаймні бачиш, що можеш комусь сподобатись. І тоді ти вірити у себе починаєш! І поведінка відразу міняється, ти стаєш впевненішою. А впевнена людина притягує до себе, наче магніт. Так от, - провадила вона далі, - Сердечок, як я вже казала, дається шість. Це ліміт людей, яких ти можеш вибрати. А поспілкуватись з іще меншою кількістю, бо часу, по-перше, не так багато. Після години на роздивляння, дається лиш дві на спілкування. Ти можеш банально не встигнути підійти до усіх, кого обрала. Тому потрібно відразу вирішити, хто буде першим у твоїй черзі. По-друге, з шести людей тобі хтось один може сподобатись настільки, що до інших вже і не захочеш. Ну а по-третє, є ж ще ті, що вибрали тебе, вони теж активізуються і заберуть твій час. Може бути й таке, що до своїх обраних і не доберешся. Кажу ж, усе розраховано так, щоб жодна людина не пішла ні з чим. В кінці ти лишаєшся або з парою або… або з надією.
- Це ясно, - кажу я, - Але що, як раптом не отримати жодного сердечка?
Софія здивовано завмирає. Довго думає над відповіддю. Вона явно не враховувала цей прикрий варіант.
- Та ні, не може бути, - зрештою відповідає досить впевнено, - Хоч одне точно отримаєш.
- Та ти отримаєш більше. А я?..
- А що ти? Ти теж отримаєш, - досить щиро, як для подруги, що знає про мої проблеми, дивується вона.
Справа в тому, що я… Як би ввічливіше висловитись?.. От кажуть, що чоловік має бути лиш трішки привабливішим, ніж горила. Ну, а я… Мабуть, я теж привабливіша, ніж горила. І то, з цим ще можна посперечатись. І якщо горила в підсумку й поступається мені привабливістю, то… Гм… Словом, якби раптом влаштувати конкурс, лиш не краси, а антикраси, то перше місце зайняла б все та ж горила. А друге – я.
Так, так… Просте слово «негарна» - це занадто м’яко сказано про мене. І я чудово розумію, чому не маю хлопця. Що ж вони, дурні чи сліпі? Звісно ж, я не винна, що народилась такою, але й вони не зобов’язані мене любити. Без перебільшень , я – суцільний мінус. Мало того, що дурна, так ще й страшна. Але кажуть, що добра. Може хтось на моєму місці вже б зненавидів цей світ і людей, а я усіх люблю, та й, здається, реагую на своє становище з певною порцією гумору.
А серйозно, мені інколи здається, що, навіть, моєму дзеркалу неприємно, коли я дивлюсь у нього.
Тож, при перспективі будь-яких знайомств, я, вже за звичкою, настроююсь на можливість найгіршого для себе варіанту.
Софія або дійсно не розуміє масштабів моєї потворності, або запросила мене лиш для компанії, щоб не йти самій. Зрештою, вона тільки недавно перестала лити сльози за своїм колишнім, і визріла до того, щоб жити далі. Підозрюю, що ця «зустріч анонімних резерваторів» потрібна їй може ще більше, ніж мені.
Звісно, я заздалегідь обираю вбрання, макіяж і зачіску. Та користі від цього мало. Мене не прикрашає, навіть, найгарніший одяг, а косметика мене взагалі «не бере». Волосся вкладаю у досить пристойний об’єм. Довго роздивляюсь себе у бідному дзеркалі, роздумуючи над тим, чи оцінить хтось сьогодні хоча б мою добру душу.
- Гарно виглядаєш, - говорить Софія, коли в назначений час ми зустрічаємось.
Це мені теж часто кажуть. Мабуть, ця фраза буде другою за частотою після «Ти дурна». Ну… Не знаю… Може, так намагаються хоч трішки мене підбадьорити. Я чула, що якщо дівчина дійсно гарно виглядає, інша дівчина ніколи їй про це не скаже. Окей, може я просто читаю занадто багато недолугих статей в інтернеті.
Ідемо по вулиці. Софія у піднесеному настрої. Мабуть, передчуває файну забаву. Чи очікую я чогось? Ну, я поїм. І поп’ю. Якщо, звісно ж, то не була брехня про напої і закуски.
- До речі, ти не забула взяти гроші? – питає подруга.
- Ні.
Так, за цю вакханалію ще потрібно заплатити чотириста гривень.
Як порядні панянки, ми запізнюємось на п’ять хвилин. Двері клубу, у якому планується все дійство, уже відчинені і, мабуть, всі вже всередині. А, ні. Позаду нас ще добігаючі. Два абсолютно непримітні парубки. Навіть, симпатичними їх назвати важко. Згадую про свою зовнішність і наказую собі не бути такою вибагливою.
Нам видають по шість сердечок кожному і дозволяють заходити. Організатори саме починають своє привітальне слово. Бажають усім успіху і створення нової пари саме сьогодні. Я не слухаю. Я вже починаю роздивлятись довкола. І скажу чесно, вибір у мене невеликий, бо дівчат набагато більше, ніж хлопців.
Нас запрошують до шведського столу.
- По мартіні? – пропонує Софія.
Я знизую плечима. По мартіні, то по мартіні.
- Ну, що? Примітила когось? – питає вона, підморгуючи.
Я знову знизую плечима. Мені вже не подобається уся ця затія. А необхідність приклеювати на когось свої сердечки взагалі збиває з пантелику. До Софії тим часом підходить якийсь молодик і швиденько торкається її плеча. Вона рвучко обертається. Напис «Reserved», як секретна мітка. Секундна перестрілка очима, перш ніж хлопець відходить. Вона задоволено посміхається.
- Наступна ти, - мовить, - Добре, піду, прогуляюсь по залу. Ти теж не стій.
Ну, так, час вже пішов, а мені ще треба зробити шість виборів. Рішуче видихаю і берусь до роботи.
Так… Не треба роздивлятись по центру – раджу сама собі. Потрібно, навпаки, дивитись по кутках. Помічаю хлопця, що самотньо стоїть біля вікна. Напевне, ще не встиг включитись у гру. Роблю вигляд, що проходжу повз, а тим часом чіпляю сердечко на рукав його сорочки. Звісно ж, він помічає мене.
Обертається, та, зустрівшись із ним очима, я помічаю дещо неприємне у його погляді, після чого він швидко відвертається. Що ж… Мені не вперше комусь не подобатись.
Помічаю ще одного цікавого кандидата. Принаймні, зі спини він мені дуже впав у око. Виглядає спортивно і досить мужньо. Вже спрямувавши до нього кроки, я мало не на ходу змінюю свої плани. Він розмовляє з дівчиною. Я так і завмираю, втупившись у його широку спину, прикрашену аж чотирма знаками «резерватості». Зрештою, я ж не порушу ніяких правил, якщо теж «зарезервую» його. Ця дівчина може бути просто його знайомою, з якою він сюди прийшов.
Сміливо підходжу і шльопаю своє сердечко поряд з чотирма іншими. Він не реагує. Зате мене помічає його співбесідниця. Її малинові губи кривляться у доброзичливо-співчутливій посмішці. Та доброзичливість ця напускна, і співчуття також. Вона показує, що у такої, як я, шансів немає. Хоча не виключено, що й сама має плани на цього хлопця.
Я спішно відходжу. Мені некомфортно.
Гаразд, дивлюся далі. Біля шведського столу бачу двох чуваків, схожих на програмістів. Вони явно прийшли вдвох. П’ють текілу і щось жваво обговорюють. До мене долітають незрозумілі комп’ютерні терміни. Один з них досить симпатичний, та їм, здається, так добре разом, що якось, навіть, незручно псувати їх ідилію. Втім, я ж тільки на секундочку. Залишу сердечко і все.
Я наближаюсь, і вони обоє, наче по команді, припиняють розмову. Ліплю сердечко на його футболку. Почуваюсь доволі незручно, наче роблю щось непристойне у всіх на очах.
- Це тобі, - бормочу, аби хоч щось сказати.
Вони переглядаються між собою і одночасно вибухають реготом. Придурки.
Ну от. Я спекалась уже трьох клятих сердечок, та бажання спілкуватись з їх власниками немає ніякого. Перший хлопець явно не радий моєму товариству, у другого дівчина, як Цербер, а третій зі своїм другом, мабуть, ніколи ні з ким не познайомляться. Ну і грець із ними усіма.
Та раптом я згадую про дещо важливе. Боже, як же я могла забути? Роздивляюся свій одяг. Ні… Ніхто не «осердечив»… Підходжу до великого дзеркала, щоб глянути на себе ззаду. Нема…
Зрештою, час ще є. Хоча ця затія мені не подобалась з самого початку. Ну, що ж, як не судилось приймати, буду віддавати. Без особливого ентузіазму презентую решту сердечок. Повертаюсь до столу і наливаю собі ще мартіні. Ось тепер цей вечір пора закінчувати. Мене не вибере ніхто, навіть, якщо я буду єдиною дівчиною у цій кімнаті.
- Ой… - раптом хтось трішки п’яний натикається на мене.
Хлопець оглядає мене посоловілими очима. В його руках аж два келихи.
- Для себе і для мене, - гордо демонструє їх мені.
Дивно. Ніколи не думала, що хтось прийде сюди напиватись. Та й сердечки на ньому є, отже хтось його та й помітив. Чого це він, справді?..
- Мартіні – зло, - повідомляє мені тим часом, - От віскі – це тема.
Я мовчки киваю, продовжуючи пити своє «зло». Ніколи не знала, як реагувати на п’яних людей. Він тим часом відставляє один із келихів.
- Слухай, а ти нічо така, - продовжує, тримаючись вільною рукою за стіл, - Я б тобі віддав сердечко, якби побачив раніше.
Ні, Софія таки не розуміє масштабів моїх проблем. Навіть, я не усвідомлювала їх до цього моменту. Лиш тепер бачу, що усе ще гірше, ніж мені здавалося.
Коментар про сердечко ввічливо ігнорую. Може хоч так він щось зрозуміє. Та він не розуміє.
- А давай вип’ємо за знайомство, - нахабно пропонує.
Я повільно хитаю головою. Типу, відмовляюсь.
- Та чого, давай! – не вгамовується він, - Я хочу з тобою випити!
Я нахиляюся до нього, уважно дивлячись в його очі.
- Як протверезієш, - говорю чітко і твердо, - ти сам охренієш від того, що хочеш зараз.
Відходжу, залишаючи його у стані глибокого спантеличення.
Шукаю очима Софію. Вона десь на іншому кінці залу, мило фліртує із залицяльником. Спробувати й мені з кимось налагодити зв’язок? Он той симпатичний програміст стоїть без діла, далі глушить свою текілу. Окей, ключове слово «спробувати». Зобразивши на обличчі дружелюбну посмішку, беру траєкторію своїх рухів у напрямку до нього.
- Привіт, - починаю, бачачи, як він збентежено завмирає, коли я наближаюсь, - Мене звати Юстина.
- А мене – ні, - відповідає він, і на цей раз пирснувши зі сміху.
Ясно. System disconnected – чи як там у них говориться у таких випадках.
Так, все. Мені точно давно пора йти. З ким би там Софія не теревенила, я просто зачекаю її на вулиці. Ловлю її погляд, роблю знак і йду до дверей.
Вона виходить через пару хвилин.
- Що, все погано? – чи то здогадується сама, чи то бачить усе по моїх очах.
- Ходімо, - не хочу відповідати.
Завтра я на все знову реагуватиму з гумором. Лиш сьогодні мені трішки сумно.
- О, та на тобі сердечко, - раптом помічає Софія.
- Що?..
- Ось, - вона відліплює його від мого светра, - Ого, як присіло. Мабуть, давно висить.
Я ошелешено дивлюсь то на неї, то на паперовий серце-фейк.
Давно? Та я ж зазирала у дзеркало не раніше, ніж півгодини назад. Хто б це міг зробити? Невже той п’яний хлопець? Таж у нього руки були зайняті, він тримав аж два келихи. Та ще й потім почав говорити щось про те, що дав би мені сердечко, якби не розтратив їх усі.
Мабуть, «резерватку» на мене почепив хтось у той час, як я розмовляла з тим нетверезим персонажем.
Просто фізично відчуваю, як хмаринки, що вже встигли нависнути над моєю душею, поволі розбігаються. Чорт… Мій настрій не повинен залежати від клятого паперового сердечка. Проте, мені приємно. Окей, радіти я теж буду тихенько. А раптом це просто хтось мене пожалів. Стоп! Це ж зрештою не була гра у жалощі. Людина мене «зарезервувала», а отже хотіла поспілкуватись. Якби мене раптом комусь стало шкода, можна було б… не знаю… дати мені цукерку і погладити по голові. Чи, як той п’яничка, сказати, що віддав би мені сердечко, якби помітив мене раніше. Правила є правила. Раз отримала вподобайку, значить, хтось мене вподобав. А отже, і надія є.
Ідемо з Софією додому.
- А у тебе як успіхи? – питаю.
- Домовилась про побачення з двома хлопцями. Одного я «зарезервувала», а другий мене. На того другого я спочатку, навіть, уваги не звернула, а потім він мені сподобався набагато більше.
- Бачиш, як воно буває, - радію за подругу.
- Я ж казала, це мего-схема, - радіє і Софія, - Розрахована на те, щоб ніхто не лишився ні з чим. Навіть, якщо знайомство не вдалося, у тебе завжди є шанс. Сьогодні сердечко, а наступного разу - знайомство.
- О, ні, - протестую я, - Ще раз я на таке не підпишусь.
- Чого? Спробуй.
Хитаю головою.
- По-перше, не вартує то все того, щоб щоразу платити чотириста гривень. Я не власниця мережі магазинів побутової хімії, а лиш працюю в одному з них. По-друге, я вже казала, що ідея резервувати людей мені не подобається. А сердечко… що ж… хай живе…
Наступного ранку прокидаюсь від приємного відчуття, що я виспалась. Дивно, пізно ж лягла. Дощ за вікном створював якусь міцну заспокійливу стіну. Вперше в житті мені здалося, що я люблю таку погоду. Захотілось, навіть, взяти парасольку і прямо вже вийти під зливу.
Робота не дратувала, клієнти були ввічливими і приємними. Раптово усі почали розраховуватись без здачі, а якщо й потрібно було дати комусь декілька гривень, то вони дуже швидко знаходились. День летів зі швидкістю комети. Хоча звідки мені знати, з якою швидкістю літають комети. Я ж дурна.
Навіть, думка про мою дурість сьогодні чомусь викликає у мене бажання посміятись. Ну, хоча б посміхнутись. Так, я просто стою і шкірюсь, саме в той момент, як чую просто навпроти себе:
- Гарний настрій?
Здивовано обертаюсь на голос. На мене дивляться теплі очі. Ніби промінчики до душі враз доторкнулись. На мить аж гублюся. На мене ще ніхто так не дивився.
- Гарний, - відповідаю абсолютно чесно, і враз почуваю себе ще гарнішою, ніж мій настрій, - Що для вас? – згадую про свої прямі обов’язки.
- Тоді й мені дайте гарного настрою, - жартує він.
- Вам у пачках чи на роздріб? – я підтримую веселощі. Боже, яка ж я дотепна. І ще й красива до того.
- На роздріб. Грам триста, думаю, вистачить.
Ми голосно сміємося. Він купує, звісно, щось з побутової хімії.
- У вас гарна посмішка, - каже мені вже на виході.
Він йде, але скоро повертається знову. З букетом квітів.
- Про вашу посмішку думаю цілий день.
Нічне місто якесь несподівано затишне. А може це просто я щаслива. Повний місяць… Звідки він узявся, якщо увесь день сьогодні хмарно? Чому коли тобі добре, відразу стає добрим усе навколо?
Ідемо удвох безлюдною вулицею, наче створеною лише для нас.
- Чому ти помітив мене?.. – мені і досі це видається дивним.
- Твої очі… В них стільки надії…
Надії?.. Та я вже, навіть, це слово встигла забути. Де ж він вгледів у мені надію?.. Де?..
… - Ну, що, подруго? – весело підморгує мені Софія, - Щаслива в коханні?
- З кимось іншим така б щаслива не була, - скромно відповідаю, хоч від ейфорії аж душі тісно.
- Допомогло сердечко? – всміхається подруга.
Я теж всміхаюсь. Допомогло, не інакше. Добрий погляд подруги все ж ховає в собі трішки лукавості.
- Бачиш, як добре, що я тоді все ж почепила його на тебе.
Кінець, 30.06.2020
