Смовський  Максим. Вірші про війну в Україні

Збірка поезій, присвячена темі війни, воїнам ЗСУ та всім дітям, дитинство яких спопелила війна.

Війна

Війна…ти така жахлива,
Зруйнувала ти наше життя, 
Така ница, кривава, брехлива,
Така підла, підступна війна.

Ти навіки нас травмувала,
Сиротою ходить дитя…
А десь мама малечу шукає, 
Ту малечу, що більше нема…

Свої пазурі в душі ввігнала,
Намагаючись знищить всіх нас,
Але ти нас, повір, не зламала,
Ще сильнішим став кожен із нас.

Розпинала, знущалась, душила,
Катувала дитячі серця…
Скільки воїнів славних згубила,
Скільки болю усім принесла.

Ми відродимо душі, я знаю,
Буде Мир на вкраїнській землі,
Цього серцем дитячим бажаю
І в це вірю. Ми віримо всі!

Найкращим…

На серці – біль, а у душі – тривога,
Ми ( діти України) просим Бога,
Щоб закінчилась люта і страшна війна,
Ми хочем жити для любові і добра,
Ми хочемо скоріш піти до школи,
Ми хочемо навчатись як ніколи.
Та в наше звичне і розмірене життя
Ввірвалась найжорстокіша війна.
Забрали спокій ви дітей Вкраїни,
Та перед ворогом не станем на коліна.
Ми вболіваємо за кожного солдата…
Чийогось батька, сина, брата,
За кожного, хто з ворогом в бою 
Боронить землю праведну свою,
За хлопців, що ідуть відважно в бій
І захищають край… Найкращий…Свій.
Спасибі, рідні, і уклін Вам до землі
За силу волю, стійкість на війні.
Ми впевнені, що перемоги час
Не забариться. Рідні, віримо у Вас!
Хай Божа Мати Вас підтримує в бою, 
Солдате! Воїне! Я так тебе люблю.
Ми – переможемо, всі віримо в це нині.
Слава Героям! Слава Україні! 

 
Таткові…З війни на війну…

Привіт, татусь, тобі пишу з підвалу,
У мене добре все, все майже як колись…
Так, так, я слухаюсь і не нервую маму,
І ти, рідненький, на війні кріпись.

Я знаю, татко: холодно в окопі,
Ти спиш за ніч годинки, мабуть, три…
Та ми  з матусею так просимо у Бога
Тебе та рідну землю зберегти.
    
Ти одягайся, таточку, тепліше,
Не забувай про їжу і про чай…
А ті думку, що душу розривають, 
Ти проганяй із серця, проганяй.

Ми разом будемо. Ти вір у це, рідненький,
Ти сподівайся, хоч немає сил,
Бо Україна – наша рідна Ненька
І скоро, вірю, в нас настане мир.

Ні, ні, мені не страшно, любий,
Я не жаліюсь, тато, і не плачу…
Матусю бережу, оберігаю,
А ворогів… Не знаю, чи колись пробачу.

Чи я колись забуду очі мами,
Які від сліз тонули як човни…
Звичайно, тато,  серед болю й горя
В собі людське так важко зберегти.

Та ми Зуміємо, Збудуємо, Відродимо
І наші душі, й села та міста.
По-іншому не може, татко, бути,
Бо ця земля Безцінна і Свята! 

Будинок – оберіг

З дитинства впевнений: будинок – то фортеця,
Що захистить від снігу та дощу…
Я тільки зараз усвідомив чітко,
Як рідний дім безмежно я люблю.

Він має дух такий сталево-сильний,
Були і посмішки у ньому, і плачі…
Та враз будинок – неймовірно рідний –
Ти посивів від «градів» на війні.    

Здається, ти живий і відчуваєш
Біль України й кожної сім’ї,
А «гради» стійко й мужньо зустрічаєш
Від злих фашистів, лютої орди.

Тобі так само боляче, як людям, 
Бо ти навік зріднився із людьми…
То ж ти, рідненький, вистояти мусиш,
Молю тебе: ти нас всіх захисти.
                            …
О, як багато тих домівок зникло
З лиця моєї любої землі…
Та вірю: Україна знов Воскресне
Й будинок кожен відбудуєм ми!

Душа домівки

Я пам’ятаю, хто, коли і як
У мій будинок вперше заселився,
Як я радів тоді новій сім’ї 
Й за кожного із пожильців молився.

Дізнавсь, що в третій захворів дідусь,
До нього син із дітками приїхав,
А в сьомій ще маленький карапуз
Ганяє м’яч на поверсі під стріхою.

А у десятій на цей Божий світ
З’явилося маленьке  Янголятко,
Це нації моєї цвіт,
Таке красиве й миленьке дитятко.

Я пам’ятаю кожного із них,
Ділили разом щастя і тривогу…
Тепер чекаю їх додому всіх
І, звісно, як ніколи, Перемогу!
    …
Ось час минув… Відчув нестримний біль,
Мабуть, у мене влучила гармата…
Болить тепер усім, бо по землі
Прямує танком та війна триклята.

Та я тримаюсь. Вистояти мушу,
Бо скоро підросте той карапуз,
Затім повернеться до рідної домівки
Й старенький згорблений із третьої дідусь.

Повернуться усі – живі й здорові 
Дорідних хат, до рідної землі…
Відродять…Відігріють…Відбудують…
Будинки й душі праведні свої.

   
Прощання 

Тісно в вагоні, багато людей,
 В потязі плач і задуха… 
Ніжно голублю матусю свою 
Й котика – вірного друга.

 В потяг не сяде, на жаль, мій татусь, 
Треба ж бо край захищати, 
Я до холодного скла притулюсь…
 Важко тут татка лишати. 

Слізка скотилась, маленький, мабУть, 
Слізки я стримать не в силі. 
Ніжно на татка в вікно подивлюсь, 
Татко шепоче :"Ти – сильний! 

Маму і котика там бережи, 
Слухайся й гарно навчайся…
 Про Україну усім розкажи.
 Ти – українець! Пишайся!" 

Теплу долоньку до скла притулю 
Й татковий дотик відчую…
Як же, татусь, тебе сильно люблю!
Як же тебе я ціную! 

Важко прощатися, серце моє
Рветься від суму та болю,
Та я упевнений: горе – мине, 
Будем ми разом з тобою! 
                     … 
Потяг рушає…Поряд – матуся, 
Серце тихенько ридає… 
Подумки й щиро за край наш молюся 
Й татка, що край захищає!

Мрію… 

Я мрію, щоб швидше скінчилась війна, 
Тоді більш не буде матуся сумна, 
Не буде сльозинки лити за тих,        
 Хто мужньо на полі бою поліг. 
Я більше не хочу чути про горе… 
Маленький іще, хочу з татком на море,
 На гойдалці ніби лелека літати,
 З хлопцями бігати, з м'ячиком грати,
 Не хочу я чути про бомби жахливі… 
А хочу на морі приборкувать хвилі,
 Радіти життю, посміхатися сонцю, 
Сховати для друзів смаколик в долонці… 
Щасливим зростати, дитинство ж для цього?! 
Щоденно прошу я миру у Бога! 
Щоб кожна родина щаслива була,
 Щоб наша Вкраїна буяла, цвіла. 
Можливо, малий, та знаю напевно:
 Воюють наші бійці недаремно.
 Ми – переможемо. Впевнений я, 
Відродиться кожна вкраїнська сім'я,
 Додому повернуться всі татусі. 
Будемо жити! Геть думи сумні! 

Мир – це… 

Мир – коли в світі немає війни.     
Мир – коли йдуть на роботу батьки. 
Мир – коли зранку до школи біжиш,
 Мир – коли в рідному ліжечку спиш. 
Мир – коли просто не чутно гармати,
 Мир – коли хочеться зранку поспати. 
Мир – коли чуєш пташок щебетання.
 Мир – як новин не дивишся зрАння. 
Мир – коли просто ніхто не стріляє, 
Й кожен татусь сина з школи чекає.
 Мир – коли поряд рідні твої. 
Мир – якщо в світі немає війни! 

 
Завітала веснонька

 Почекай, веснонько, 
Зупинись,
 Може давай обіймемось
 Як колись, 
Якось пролітаєш ти
 Навмання, 
А чекав же зимоньку
 Тебе цілу я. 
Не помітив, веснонько, 
Як прибігла ти, 
Ти пробач, ріднесенька,
 І зажди. 
Не моя провинонька, 
Не помітив я, 
Що ти вже прилинула, 
Винна в тім війна. 
Ти всміхалась сонечком, 
А я чув гармати,
 Милувала проліском, 
А я бачив хати, 
Що поруйнувала 
Скажена орда. 
Не помітив навіть: 
Вишня відцвіла, 
Та, що ще в дитинстві
 Бабця посадила. 
Ця орда безлика 
Душу отруїла.
Не прощайся, веснонько,
 Трохи зачекай,
 Хай ще помилується
 Мій безцінний край 
Вродою твоєю, 
Ніжністю й теплом! 
Не махай, ріднесенька,
 Нам своїм крилом! 
Дай насолодитися, 
Веснонько, тобою! 
Вірю: перемога
Вже не за горою!

Хочеться жити…

Лячно у місті,
Стріляють гармати,
Хочеться їсти,
Хочеться спати.
Хочеться жити
Так сильно мені.
– Мамо, ми виживем тут, на війні?
Мама схилилась, 
Сина цілує: 
– Синку, не плач,    
То ворог лютує,
Але ти, мій синочку, тримайсь,
На Бога, рідненький, лиш сподівайсь,
А ще на солдатів, що зараз у бій
Мужньо ідуть захищати край свій. 
Будемо  жити… Синочку, ти вір,
Піде із рідного краю той звір,
Що так знущається хижо із нас.
Ми переможемо! Прийде той час,
Тільки от зараз треба триматись,
Не розкисати і не здаватись.
Вірити в хлопців і в Перемогу,
Щоденно за все дякувать Богу!

У День Матері

Плаче Україна, плаче наша Мати,
Що дітей в підвалах має колихати,
Що малеча гине в цю жахливу мить,
За дітей у Матері серденько болить.
Ти не плач, рідненька, Україно-Мати.
Ми – відродим душі, відбудуєм хати!    
Будем цей День в травні разом
 святкувать,
Ти не плач, рідненька. 
Будем процвітать!                                                        

В окопі…

Сьогодні вечір – тихий. Не бомблять, 
Весна навколо в пахощах буяє... 
В окопах хлопці змучені не сплять 
І дива серце кожного чекає.

 І кожен з них так мріє про весну, 
Щоб мирним було наше світле небо, 
Про дівчину – красиву й молоду, 
Про діток і батьків ...А що ще треба?

 Всіх обійняти хочеться удома,
 Садить городи та косить траву, 
Вусатого спіймати в річці сома 
Й переплести, мов хлопчиком, Десну.

 Здається, мріє кожен про звичайне,     
А скільки в цьому звичному – тепла...
 Щоб  усміхалась матінка страждальна
 І вишня біля хати розцвіла. 

Щоб більш не чула вибухів і " градів" 
Свята Вкраїна, батьківська земля, 
Тому й не сплять в окопах наші хлопці
 Заради Миру, Правди і Добра!!!

Солдатові…

Скільки хлопців на блокпостах…
Скільки горя у їхніх очах…
Скільки туги та скільки журби…
Я, солдате, вклоняюсь тобі
За недоспані ночі, за турботу твою
І за те, що ти стійко стоїш  у бою,
За той спокій, що нині даруєш мені, 
А іще за світанок на рідній землі,    
За засіяне поле із колосками,
За омріяну й щиру усмішку мами,
За нескореність, стійкість, незламність твою
Тобі щиру  любов свою віддаю!
Хай молитва до Бога 
Тебе зберігає,
Хай Господь всіх солдат
 За руку тримає…
Ви навіки герої 
Для кожного з нас !
Просим Миру  у Бога 
І терпіння  для Вас!

Уклін тобі, Солдате…

Я дякую тобі за кожен день,
 За те, що вранці можу ніжно спати… 
Солдате, від душі тобі уклін
 І ще багато хочеться сказати. 

Подякувати за прийдешній день, 
За сонечко і ранок біля мами … 
За блиск твоїх нескорених очей, 
Які не можна передать словами. 

І за моє дитинство, яке Ти, 
Солдате, вірно й щиро захищаєш,
 Ти – неймовірний, бо на цій війні 
Безцінну Перемогу наближаєш. 

Тож дякую за мужність й героїзм 
Тобі, Солдате, й, звісно, дяка Богу. 
Я впевнений: настане скоро Мир 
Й ми відсвяткуємо всі разом Перемогу! 
       

Нескорений

«Гради» навколо, сльози і плач,
Чути двигтіння мотора,
Знищити хоче вражий літак
Рідну красу, що довкола.

Вдень і вночі  не змовкає цей гул,
Люттю просякнуті очі…
Хлібця схотів старенький дідусь…
Більше нічого не хоче.

Плаче матуся, обійнявши дитя,
Плаче малеча  без мами…
Так «огортала» кривава війна
Місто моє пазурЯми.

Рідний Чернігів мужньо стояв,
Вірно до Бога молився…
Ницо шулікою ворог кружляв,
Чернігів й на мить не скорився. 
Рідний Чернігове, як не любить! 
Як не пишатись тобою!
Вистояв ти серед болю й жалю
Перед страшною ордою
Вистояв в час надзвичайно важкий,
Час переломний й буремний,
Місто легенд і місто-герой,
Красень – нескорений й древній!  

Замріяна осінь

Замріяна осінь
 Так хоче тепла
 І росяних ранків...
 А поруч – війна.

 Так хоче ще осінь
 Тумани обнять... 
А поряд невпинно
 Ракети летять. 

Так спокою хоче 
Осіння пора, 
Та землю в лабетах
 Тримає війна, 

Міцними лабетами 
Туги й журби...
 Потроху вкрадається
 Осінь у сни, 

Дарує надію
 Безцінно – святу, 
Що скоро здолаємо
 Люту орду
 І більше не будуть
 Лунати тривоги... 
А осінь біжить, 
Сипле листя під ноги, 

Хоче забути, 
Що поряд – війна... 
Замріяна осінь
 Так хоче тепла.

Букет  із польових квітів

Букет  для мами таточко зібрав,
Та особисто передать не зможе,
Тому  світлину рідній надіслав,
Звичайно, душу мамі розтривожив.

Бо мама пригадала, як колись
Такі квітки разОм на полі рвали…    
В матусі сльози ніжно полились,
Вона думками тата обійняла.

Бо він далеко, на страшній війні…
І цей букет як вісточка від тата…
На рідного чекає довгі дні
Матуся, я, Бровко й спустіла хата.

Та він повернеться. Знов буде на столі
Пашіти борщ і смакувати сало,
І зрозуміють люди на землі:
Щоб буть щасливим – треба зовсім мало.

Нарвемо разом квітів польових,
Без слів розкажемо про наболіле,
І поглядом  полинемо туди,
Де небо Мирне й синьо-синьо-біле.