Карина Гуаш. Оповідання

ЦІНА НЕЗАЛЕЖНОСТІ АБО СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТ

Це історія про звичайного хлопця з невеликого містечка на Полтавщині. Це історія про надзвичайну людину, яка у 26 років брала участь у антитерористичній операції на Донбасі п'ять років тому та героїчно захищала нашу країну у 2022 році від широкомасштабної агресії Росії. 

Його кличуть Максимом — звичайний хлопець з освітою фінансиста та надзвичайним патріотизмом у серці. 

У 2017 році він приймав участь у АТО, а вже у 2018 отримав медаль ветерана війни. 

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Максим уже о 8:30 був у  військоматі... 25 лютого відправили у Київську область: Гостомель, Буча... потім — район Чорнобиля. 

Невдовзі у складі 48 окремого стрілецького батальйону хлопець поїхав у Донецьку область. Обороняючи там Вуглегірську ТЕЦ з 15 червня по 20 липня, хлопець став ще більш загартованим, а любов до рідної країни стала ще сильнішою. 

14 серпня залишиться у пам'яті Максима на все життя, а для його матері ця дата закарбується у пам'яті назавжди. О 5 годині ранку почався артилерійський обстріл... Сильні удари авіації... Обстріл тривав 14 годин поспіль... Ворог частково зайшов на позиції наших військових... Максим отримав поранення... Ворог кинув гранату... Максим зміг добратися до бліндажа, де побратим наклав йому турнікет для того, щоб зупинити кров. Справжній жах: 7 вогнепально-осколкових поранень, поранення ліктєвого суглоба, дірка в легенях. Спочатку побратими відвезли його до найближчої лікарні у Катеринівці Донецької області, потім — госпіталь у Дніпрі... Там була одна операція... ампутація лівої ноги... Згодом — інший госпіталь.... ще дві операції... очікується ще дві... 

Потім — лікування за кордоном: там йому поставлять протез. 

У Максима — неймовірна сила волі і жага до життя. На запитання "Навіщо ти пішов воювати?" він відповідає: "Хто, як не я?"

Чи можна собі уявити, що відчуває його мамам??? Для України її син — герой, а для неї — дитина, яка втратила ногу, та не втратила неймовірної сили волі та любові до життя.  

Я пишаюсь тим, до знайома з такою людиною! Це приклад для багатьох з нас. Вірю в те, що Максим неодмінно буде ходити, а свято перемоги над ворогом буде для нього особливим. Він як ніхто знає ціну нашої незалежності.

ДІТИ ВІЙНИ

Нещодавно всі українці святкували новорічні свята. Українські діти писали листа Святому Миколаю та діду морозу. Та хоч в цьогоріч замість цих персонажів з'явився сніговик, мрії у наших дітей не змінилися.

Дитина наших друзів сказала: "Не потрібно мені подарунків, нехай військові дяді, наші хороші, будуть вдома!"

Інший сказав: "Хай дід мороз передасть мої цукерки дядям, які, коли починається тривога, роблять так, щоб не було "салютів"!".

Чесно кажучи, сльози на очах. Це — наші діти, які ще зовсім не давно були зовсім безтурботними малючками, і в листах писали, що хочуть нову іграшку... А зараз — перемоги й миру!..  

Війна розкидала українських дітей по всьому світу, багатьох з них розлучила з татом, у багатьох уже нема дому через ворожі обстріли.

Ніколи не забудемо тих, що стали янголами і спостерігають за нами з неба...

Іноді здається, що дітлахи більш адекватніше реагують на ситуації, ніж дорослі. Наше майбутнє покоління росте справжніми патріотами своєї землі.

Дітвора, підлітки допомагають ЗСУ. Одні грали на скрипці і збирали кошти на авто для захисників, інші мили машини (саме наші діти мили машини, щоб допомогти нашому війську). Є й такі, що продавали смаколики задля допомоги нашим воїнам.  

Усі об'єдналися заради спільної мети. Гордість за наших дітей! У нас на очах росте покоління патріотів України, покоління, як знає ціну незалежності.

Відважні військові України, волонтери, кожен українець робить усе для того, щоб наблизити нашу перемогу.

Віримо, знаємо, що наші діти більше ніколи не почують слова "війна", і наші нащадки будуть жити у вільній незалежній країні.