Рижих Микита. Оповідання «Мелодрама, написана кров'ю» з циклу «Джек у повітрі»

Стів лежав майже паралізовано. Лише волосся на його голові ворушилося від подихів вітру. 

Якось раптом Ешлі нахилилася над  обличчям Стіва, аби переконатися, що його очі міцно заплющені, а після лягла на край ліжка і почала накручувати на вказівний палець свої довгі кудрі.

- Я кохаю тебе… я кохаю, – почала шепотіти Ешлі, – так сильно кохаю, що, якщо тебе не стане, то я піду за тобою… шкода, що ти гей… правда, шкода.

Тут Ешлі залишила своє волосся в спокої та лягла на спину. Її очі зволожилися та стали блищати у місячному світлі, і здалося, що стеля будинку розтанула, а все, що за нею – навіки завмерло. Цієї миті Стів лежав майже паралізовано. Йому хотілося зробити різкий рух, розплющити очі, щось крикнути Ешлі, але він знав – так робити не можна. Не можна, а скоріше – не потрібно, відтак – Стів лежав майже паралізовано.

Наступного ранку сонце зійшло рано. Коли Стів розплющив свої очі – воно вже пекло, як не пекло ніколи раніше. А Ешлі… о, так… Ешлі, схоже, не було вдома.

Коли Стів помився та почистив зуби, то поглянув у вікно – там, на вулиці, стояла вона, так, вона, у чорній шкіряній курці та сорочці, курила цигарку, струшуючи попіл на старі подряпані черевики.

У будинку потемніло.

- Чому ти ходиш курити на двір? – спитав Стів, щойно Ешлі повернулася додому й зайшла на кухню.

- Не хотілося тебе будити.  А ти давно прокинувся? Схоже, я дуже довго простояла на вулиці. Просто, янедужехотілаточнішенехотіла…

- Замовкни! – крикнув Стів, – від тебе зараз заболить моя голова.

- Пробач – Ешлі поглянула у підлогу, а згодом пішла з кімнати.

- Стій! – гукнув Стів їй у спину.

- Ні, це ти мене пробач... – почала було вибачатися Ешлі, але її знову перебили.

- Цієї ночі ти казала, що кохаєш мене. Так от… якщо так буде продовжуватися – я тебе зненавиджу. Зрозуміло?

Ешлі заплакала та пішла геть, на двір, той, де почало слабше світити сонце.

У будинку ще більше потемніло.

Стів лежав майже паралізовано.

Ешлі стояла на дворі та курила.

Минув тиждень. Ешлі та Стів сиділи в кафе та грали в мовчанку.

Ще через тиждень Стів написав Ешлі смс, у якому запитав, де та зараз проживає.

Ще через тиждень отримав відповідь: «Не твоя справа».

Одного вечора, коли Стів сидів перед телевізором і курив, у двері його будинку постукали. Це була Ешлі.

- То ти повернулася жити до батьків? – запитав свою гостю Стів.

- Не дочекаєтеся. Дай пройти! – відповіла Ешлі. – У мене скінчилися гроші, і мене вигнали з готелю, а я не знала, куди мені йти.

- Тому знову приперлася до мене? Невже тобі більше нікуди йти?!

Ешлі промовчала.

- Добре, заходь. Будемо зараз разом курити. – сказав, посміхнувшись, Стів.

Ешлі пройшла в кімнату, сіла на крісло, запалила цигарку.

- А які в тебе були хлопці? Ну, в інституті, у коледжі, чи там... – Стів зам'явся, та пізніше, додав, трохи подумавши: – А знаєш, не має значення, не має.

- Пробач, Стіве, мені правда дуже не зручно, давай я все-таки відповім на твоє запитання.

- Не треба. Ні, не треба. Серйозно. Закрий рота.

- Пробач мені, слухай, давай подивимося разом якийсь фільм?

- Знову? – Стів почав нервувати. – Аби я потім заплющив очі, а ти, подумавши, що я заснув, лягла поруч зі мною та почала зізнаватися мені в коханні? Ешлі…

Ешлі засміялася.

- Не смішно, слухай… я йду спати, бувай.

- Бувай, Стіве, на добраніч. – тут Ешлі  витягла з рота цигарку. – А де попілничка?

- Не роби вигляд, що не бачиш її. Он вона, перед твоїми очима.

- Слухай, давай ще трохи з тобою поговоримо?

- На добраніч, Ешлі.

Стів пішов до своєї кімнати, а Ешлі стала дивитися в стелю. Цегла, цегла. Цегла як цегла. Цегляна стеля, нічого незвичайного. Тієї ночі вона не розтанула.

Стів лежав майже паралізовано на своєму ліжку. Його очі були широко відкриті. Цегла, цегла. Цегляна стеля. Нічого незвичайного. Цегла як цегла. Стів ліг спати.

Наступного ранку йшов дощ. Ешлі та Стів сиділи на кухні та курили.

- А коли ти вперше подивився порно? – запитала Ешлі. – Це ж було гей-порно?

- Ти  знущаєшся наді мною? – обурився Стів. – Ти хочеш мені помститися такими запитаннями?

- Звісно ж ні. Помститися? За що? – розсміялась Ешлі. – Я тебе пробачаю, за все і за всіх, ти же знаєш, що я тебе кохаю.

- Усе-таки знущаєшся, – заперечив Стів, – ну, добре. Знаєш, я теж на тебе не ображаюся. У мене був хлопець. Ще давно. Джек. Одного разу ми з ним посварилися, не сильно, як мені здавалося, не сильно, через дрібниці, а через три дні… його не стало. Він стрибнув із даху. І з тих пір я намагаюся ні з ким у жодному випадку не сваритися. 

- Оуу, Стів… пробач, мені шкода... А давай подивимося якесь кіно?

- Ну, давай.

- Чудово! – Ешлі постукала в долоні та пішла обирати фільм. – Комедію, драму, триллер?

- Мені без різниці.

- Чудово. Тоді мелодрама.

- Давай «Титанік»?

- Ні, дуже довго. – сказала Ешлі з незадоволеним виразом обличчя. – Давай краще дві короткі стрічки.

- А чому мелодрама? Давай бойовик?

- Ні. Мелодрама. Я тебе кохаю, Стіве.

Стів почухав голову та сів у крісло. Ешлі сіла на стілець навпроти та стала дивитися в обличчя Стівові, а той чомусь теж став дивитися в обличчя у відповідь.

Надвечір Стів лежав майже паралізовано з закритими очима.

- Я тебе кохаю – поцілувала його в щоку Ешлі. – Давай ще раз? 

Стів промовчав.

- Я знаю, що ти не спиш. Давай, Стіве, я все можу зробити сама.

- Я не хочу.

- Ну, добре. А ти непогано займаєшся коханням. Ще й казав, що гей.

Стів промовчав.

- Як я тобі вдячна, ти не уявляєш, як вдячна. Якби не ти, то мені навіть не було б де жити.

- А можна запитання?

- Звісно, Стіве. – зраділа Ешлі. – Я чекала на твої запитання весь цей час. Ти ніколи мене ні про що не запитував.

- Чому ти не живеш удома? У тебе, тобто, ти не маєш грошей, аби жити сама, але чому не хочеш жити з батьками вдома? У себе вдома?

- Я туди не повернуся. Ніколи.

- Але чому?

- Це дещо інтимне. Розумієш, таке як… таке, як кохання, як зрада, як убивство в кінці-кінців.

- Убивство? – занепокоєно запитав Стів.

- Дурник, – усміхнулася Ешлі, – ти дурник.

Стів через силу посміхнувся.

- Я дуже хочу з тобою говорити, Стіве, дуже хочу. Продовжуй.

Стів посміхнувся ще раз.

- А коли ти вперше подивився порно? 

- Ти вже питала.

- Та ти ж не відповів.

- Ех, дурненька – Стів ще раз посміхнувся – Ти теж у мене дурненька, як і я. А коли вперше подивився – не пам'ятаю. Про своє перше кохання я тобі вже розповідав. Ну, добре. Давай краще я тобі задаватиму питання.

- Ну, починай.

- Добре, дай зібратися з думками. А… які цигарки ти любиш курити?

- Що?

- Вибач, ой, вибач, будь ласка, я не це хотів тобі сказати, тобто, спитати. Давай так: чому ти куриш?

- Тобі дійсно більше нема, про що в мене спитати? – засмутилася Ешлі, – Окрім розмовляти про мої шкідливі звички та цигарки? Нема про що розмовляти?

- Вибач. Якась ти сьогодні різка.

- Що?

- Вибач. Вибач. У мене сьогодні важко з думками. Я так довго тебе не бачив, і я вперше з тобою… тобі не холодно без одягу? Давай я закрию вікно.

- Ні, не треба. – сухо відповіла  Ешлі, – Гаразд, я дам тобі час на роздуми. Я так хочу з тобою поговорити, щоб ми обоє все про один одного знали.

- Це не дивно, ми все-таки в разом живемо, думаю, так, думаю, це нормальне бажання.

- Ну, ти вже надумав, про що в мене запитати?

- Давай краще ти питай мене.

- Я все про тебе знаю! – здивовано сказала Ешлі. – Невже ти цього досі не зрозумів?

- Так, ось, бачиш, напевно, досі не зрозумів. Я взагалі мало чого розумію в цьому світі. А в дитинстві мені хотілося бути детективом, щоб усе розуміти, аби вирішувати всі можливі загадки.

- Правда?

- Слухай, Ешлі, невже тобі це дійсно цікаво? Невже я така крута особистість, що ти так мною захоплюєшся та все про мене знаєш?

Ешлі розгнівано прикусила нижню губу.

- Вибач, я верзу несенітниці, я вже тобі сказав, що погано розуміюся на цьому світі, напевно, я родом не звідси, а з якихось інших далеких інопланетних країн. Пробач.

- Ти зараз говориш як підліток. І досить уже переді мною за все вибачатися, ти чоловік і повинен бути трохи, ну, ти зрозумів. Не таким.

- Я тебе не розумію.

- Я тебе теж. Але кохаю.

Стів промовчав.

- Я тебе кохаю. – прошепотіла Ешлі та поцілувала Стіва в плече. – Кохаю.

- А я тебе ні! – вигукнув Стів, сам від себе цього не очікуючи, відвернувся, ліг на бік і заплющив очі, аби заснути.

Ешлі сковтнула слину, піднялася, взяла свій одяг і тихо, повільно пішла на кухню.

Наступного ранку під час сніданку Стів вибачився перед Ешлі.

- Слухай, а що ти робила всю ніч на кухні? Я бачив, горіло світло.

Ешлі нічого не відповіла, вона зайла Стівові за спину, погладила його по голові, прошепотіла: «Я тебе кохаю. Ти тільки мій. Я тебе кохаю. Пробач, Стіве».

Стів не встиг нічого сказати чи бодай зрозуміти, Ешлі хутко вийняла з карману ніж і перерізала ним Стівове горло.

Стів упав на підлогу. Він лежав паралізовано. Його розплющені очі дивилися мертво на небо. Цегла як цегла. Цегляна стеля. Цегла, цегла. Нічого незвичайного – цегла.  Стів лежав паралізовано.