Рижих Микита. Оповідання «Сардина» з циклу «Джек у повітрі»

(Створено з використанням нейромереж)

Стояв хлоп'ям перед акваріумом із рибкою. Святкував день чийогось народження. За вікном відправлялися вгору повітряні кульки, могили зниклим безвісті льотчикам. Повітря навколо було насичене запахом клопів, цегляного пилу і свіжості від хвої; до  повітря були приставлені грубою матерією прозорі банки з фарбою і олівці для огранювання пустоти. Це був натюрморт, з якого я почав жити. Це був день, коли випав сніг.

Сніг завжди несе в собі щось страшне, непередбачуване. Взяти хоча б мого батька - той часто їздив зі своїм другом в ліс перед новорічними святами. Одного разу тато взяв у поїздку і мене. Під час неї ми всі втрьох зустріли сніг (ось так зустріч). У лісі зустріти сніг! Ми хотіли було розвести багаття, щоб зігрітися, та не вийшло: сталася біда. Просто не можна було розвести багаття. А сніг все падав і падав, і одного ранку вийшли ми на дорогу. Що було потім – не пам'ятаю. Я один раз дійшов до узбіччя і впав. У дитинстві я часто падав, у мене постійно були розбиті коліна.

Що такого в розбитих колінах? Насправді нічого. Хоча ні, в них ховається тепло... Вірно?

Куди йти? Я не знаю. За мною кущі... Я більше не можу ходити на своїх ногах. А навіщо мені тепер ноги? Навіщо мені все інше? Адже нічого старого не можна залишити на згадку, вірно?

Нічого... Тільки... Я боюся, так? У мене дві пари ніг, так? Батько підходив, гріб лопатою сніг. Було все зародковим.

Стояв навпроти кіоску, напевно, хлібного. Дивився на заварні тістечка через скло. У мене в кишені було лише пару монет - таких грошей не вистачить навіть на сірники. Але зате у мене було дещо краще - залізна баночка, така кругла, баночка сардин. Ці сардини коштували мені кілька купюр. Я мав необережність залишити їх на столі і моя бабця все з'їла. Зжерла мою сардину, мого нового друга! Дивна жінка…

Мені з дитинства подобалася риба. Її риб'ячий запах, незвичайний смак - живий і мертвий, інакше не скажеш - риб'ячий. Ще у мене була довга зачіска. На щастя, вона не дуже схожа на твою. Кожен раз я ставала трішки на себе схожа. Але я вже ні на кого не схожа.

У дитинстві, хлоп'ям, я був світленький, схожий на маму, цю жінку, що все ще користується Фейсбуком і Ватсапом. Як можна любити своїх батьків? Чому вони люблять своїх дітей? Складно бути поруч із заручниками. Особливо небезпечно, тому що тоді ти сам стаєш заручником. Тому можеш тільки догоджати в собі злість і лють з глибин душі. А як було в дитинстві? – «Якщо ти вчиш мене любити, я буду старанно слідувати твоїм радам». Але чому вони повинні любити мене? І чому діти, теж повинні це робити? Або дорослі? Мені це абсолютно незрозуміло.

Одного разу я почав говорити про себе в жіночому роді. Я тоді працювала у будівельному магазині і продавав людям плитку і ламінат. До мене підходили і замовляли плитку для підлоги. Були й постійні клієнти. Хоча я  пропрацювала в будівельному якихось пару місяців, та сама тим часом настільки перенервувала, що втратила контроль над власним тілом. Хтось із знайомих запропонував мені піти в драг шоу і почати фарбувати нігті. Божевільні люди. Поруч з ними хочеться тільки здохнути.

Плаття. Сукня. Білосніжна сукня, моя улюблена, вона, немов, складалася з тисяч сніжинок. (Ще на ліжку лежала золотиста подушка з міткою білого лотоса). Вона була легкою, як пушинка. У ній я стала жінкою вперше. Звичайно, я нічого особливого не відчувала... Але... Але мені здалося, що я тоді і сама стала легкою, ніби пушинка. Сукня, в якій я стала жінкою - вона і зараз висить на стіні в моїй кімнаті на окремому вішаку.

Одного разу моя акваріумна рибка померла. Жива не буває настільки дохлою. Так, вона зникла. Я так і не встигла дізнатися, хлопчик вона чи дівчинка. Вона померла. Це означає, що матеріальний світ для неї припинив існувати. Ти не знаєш, як це - постійно вмирати? Тобі хочеться скоріше піти з цього світу, а те, що ти намагаєшся робити свої єбані справи в цьому єбаному світі, ще більше віддаляє від смерті. Прощавай, рибко, колись, в іншому житті, ти станеш консервою. І може, сардиною. Але це вже буде інше життя, інша історія. До речі, рибку звали Іа, на честь отого казкового віслюка, мені її подарували на день народження.

Відмовившись працювати в магазині, я не пішла на панель. Мені завжди подобалися порноактори і стриптизерки, але ніколи не подобалися повії. Тому я вирішила піти в порно. Там знімаються взагалі прекрасні люди. Дивно прості і чисті, найщасливіші істоти у всьому всесвіті. Але одного разу хтось з їх допомогою погубив безліч людей, думаючи, що він герой, а ще дуже схоже, що цей хтось - ти. Хто ти? Що ти збираєшся робити? Покарати? Допомогти? Ось тільки давай не будемо про це зараз - це вже занадто... Коли ти повернешся? Ти повернешся? Тоді скажи хоч ламаною українською що-небудь, я хоча б на мить щось про тебе зрозумію. І без цього вся моя любов уже закінчується. Дякую. Любов – суцільна фікція. Від такої любові ще більше хочеться зніматися в порно.

Сиджу перед порожнім акваріумом, жіноча фігура. Я сама. Скульптура в самому центрі Всесвіту, повна юної любові і ніжності. Як той гіпнотизер, що у відключці від реальності - можливо, я в цей момент глибоко проживаю стан старого японця під час любовної екзекуції. І бог. Незрозуміло - над чим він зараз ширяє, якщо не в змозі пояснити сенс власної присутності?

У дитинстві, хлоп'ям, у бабиній шафі я часто спостерігав Біблію. Або Коран. Якусь книгу, написану складним текстом обтяженою  мовою. Одного разу я заснув з цією книжкою у руках. Уві сні сталася еякуляція. Книжка була забруднена спермою. Я, тоді ще простий і дурний хлопчисько, був чомусь покараний бабкою за те, що зіпсував їй книгу. Бога з тих пір для мене не стало... Як добре, що я тепер не чоловік. Як добре, що мені більше нічого втрачати. Коли я вперше поцілувала жінку, вона дивилася мені прямо в обличчя, і було дуже дивно - я знала, що вона ніколи не побачить мене знову. Але що це змінює? Я могла продовжити цей шлях до нескінченності. Мені було шістнадцять років. І я ніколи не сумнівалася в собі жодну хвилину. Чи не сумнівалася в собі ні хвилини. Тепер я жінка і мені здається, що я завжди з дитинства це знала, просто забула на час. Стій! Куди ти йдеш? Людська фігура з синіми та фіолетовими тінями. Моя білосніжна сукня. Сніг зазвичай несе в собі страшне і непередбачуване, але... Хто знає, що криється за цими страхами і непередбачуваністю? Ти? Я? Бог? Хто знає? Хто ховається? Дійсно вірить, любить? Стояв перед акваріумом із рибкою. Ти, я, бог.