Мовчання вголос. Добірка віршів Анни Поповчук

Мовчання вголос. Добірка віршів Анни Поповчук

ІЗ КНИГИ БОЛЮ

Будь всім нам... Живи!

Я в прикмети горючі не вірю.

Вбережись від чуми, від холодної злої пітьми,

Я до Неба молюсь, я благаю,

Хоч, може, не смію:

Ти лиш будь нам усім,

Ти лиш будь нам, лиш будь

І – живи!


З темним болем пішов

Ти на бійню – жорстоку, криваву...

І в Засвіття злетів, наче Янгол...

З підбитим крилом,

Полишивши землі свою молодість,

Відданість, славу...

Передчасно пішов...

Та незламним у битві зі злом.


Але тужно, наш Янгол, боляче, Янголе,

Сумно...

Хоч і крила твої

Прижилися у наших руках –

Мов троянду – твій біль

Нам запечено в душах і думах...

Йде за вбивцями Суд –

Їм не буде прощення в віках...


 ***


Те ми не знали, те не чули,

Не цінували, підзабули

Все крáдеться, мов з-під поли,

Що ми не є, а так... були...


О, ні... Все чули, чули й знали,

Але жили – не виживали.

Були не «я», не «ти», а – «ми»...

І залишили не дими...


І нас лихі негоди били,

І ми зривалися з імли.

Та йшли до волі... Бо – любили,

Бо без любові – не могли!


***


Яка ж краса: на таці – свіжі маки! –

Любов виповідаєш знов свою. 

Питаєшся, де розділові знаки?.. –

А їх усіх згубила у бою!..

Із куль та шин, щитів, мечів, промов...

Коли мені кричали: «Зась! Не мов!»...

...Ну, а тепер, аби себе знайти,

Вже слово кличе і я мушу йти!..    


***


МОВЧАННЯ ВГОЛОС... 

– …На Мисленнєве Древо залізь і сиди!.. 

– Залізла. Сиджу. 

– А тепер – споглядай! Що ти бачиш?..

– Бачу жорстоку й підступну орду, 

Що мої рідні поля топче-скаче!.. 

– Це ще що!.. А ти далі дивись: 

що ти бачиш іще?.. 

– Ще – Апокаліпсис в дії: 

згіркли всі вени та ріки... 

Малюкові у грудях пече... 

Біль за країну – великий!.. 

Розбрат бачу... Самотній народ 

в горі живе превеликім... 

Купка чужинських та «рідних» заброд 

в танці заходиться дикім... 

Вереск та лемент... Мати кладе 

синові скарб... в домовину... 

Віче... Прокльони... І – Сотня... Гряде

Той, Хто побачить руїну...

...І світ заступає в імперській пітьмі

Ворожа азійська навала.

А світла – нема, бо на баль сатани

Навала його не пускала. 

Пульсує та б'ється у грудях воно, 

у змучених, зболених душах...

Коли ж поруйнується темне ярмо?!

Уголос мовчати мушу!


***


ПАМ'ЯТІ РОЗСТРІЛЯНОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ 

УКРАЇНА, 2014. МАЙДАН 

...А їх несли поспішними рядами, 

А їм співали жалібних пісень. 

І серце від розпуки рвали мами, 

І кров'ю загорявся новий день. 

Ми вірили їм щиро і невинно, – 

Так вірять в Божу правду голуби, –

Лиш жевріло оте одне дитинне: 

А що могло би статися, якби?.. 

...І прокидалися давно поснулі предки, 

Торкалися руками їм чола... 

Прохали про одне: про помсту кревну,

Щоб знищили і пана, і царя. 

Вони пішли... І смерті не боялись. 

На бруці засинали – не в росі... 

І правди, як уміли, добивались, 

Лиш вистояли в пóриві не всі. 

... 

Шляхи борінь за правду анітрохи 

Не легші, ніж за волю у віках... 

Герої ще живуть і в цю епоху, 


Де наша доля зріє – не гірка.

***

…Коли ти раб – доводиться служити.

За повною платить – коли чужий.

Летять-летять з небес метеорити...

І страх, і жаль... біда... хоч вовком вий.

А як же воля? А несмертне: «Жити...»?

До кого ж: «Сталось!»


Вишній Глас звучить?!

***

Слова страшні тоді, коли вони – порожні.

Жили ми довго Так. Та жити «Так» – не можна!..

Хто ж був Той Поводир, що вберігав всіх нас?..

Нагадував: рятуйте душі, час!..

...Над нами – небеса, позаду – мла порошна...


Без віри ані дня, ні хвилечки Не можна!

***

Якщо у змозі – зрозумійте Час

в канві поезії моєї. Бачу

Це дивне Світло, що іде крізь вас, –

струмує так, що мало не заплáчу.

Та ні, тримаюсь, – знаю: заплачý

за недолугу слабкість і невміння

не шию, а плече підкласти «палачу»,

зі Смертности ступити у Нетління...

А Час – не спить. Від недолугих мас

лишається лиш попіл повсякчас...

***

– Невже всі людські жертви задаремні?

Коли ж покинуть біди світ страждений?

Трояндами укриє землю літо,

І ми там будем, як щасливі діти?

Благословиться нам на днесь,

Настане спокій... –

Ти при надії, а чи без,

Питаєш:

«Доки?..»

***

НАША ВОНА

Посутньо – абсолютно ница – 

І упосліджена, й пригнічена,

Віками бита, покалічена,

Коловоротами помічена.

Бійцями знайдена навпомацки.

Багнетом й кулями посічена.

Всіх праотців прапраоснова.

Старезне бáбисько без віку.

Малюк чи дід, свята чи грішна –

…Витає Правда святокрило

Над антипоетичним світом…

***

…Звільняюся від тягарів даремних,

Зникоме все довкола нас й непевне,

Минає все те, що було, та всі...

Лиш відчуття долоней у росі.

Напоюється кришталями спрага.

Цікава книга – розуму наснага.

А сила духу зміцнюється в гарті

Тоді, коли життя стоїть на карті.

Запахне паста з ручки й згарок свічки.

Пробуджується в нетрях щось космічне,

Сколихує до дна такі глибини...

У тиші скрик лунає лебедений.

І до зерна простягнеться рука...

По вінця повна чаша нам гірка.

Допоки ж мій страждатиме народ


Від різних зайд... своїх злодюг... заброд...?!

***

МЕТЕЛИКИ

Так, я слабка, та клич мене у сни,

Не дай торкнути цвяхом до живого.

Надворі – ранок… Свічку засвіти…

Вночі ж – ні іскри, тільки звичні схови.

Дай там пройти, де лінія життя

Так легко долі шлях перетинає.

Біля твогó – моє серцебиття

Тебе від всіх нещасть оберігає.

Я – тут, я – поруч.

Янголи вгорі

                               давно не сплять,

стоять нам знаком

                                   долі.

Через вагання, сумніви злетять

Жага, упертість і бажання… кволі…

Так, я слабка…

                      Але всесильний рай,

Де крихти щастя скроплюються

                                                           болем…

Все буде добре. Добре!

І нехай

Вітри не сплять…

Метелики

                       над полем…

Читати також


Вибір читачів
up