Іван Сидорчик. Вечірній рейс

Кондукторка владно оглянула салон свого вечірнього тролейбуса, що, звільнившись на передостанній зупинці ледве не від всіх своїх пасажирів для омріяного спочинку вже міг повернути і в бік недалекого автопарку, та, молоде кирпатоносе дівчатко, з заплетеними в біляві шовковисті косички кумедними  бантиками,  примостивши на своєму портфелику клаптик паперу й час від часу зацікавлено позиркуючи на неї, куцим надломленим олівчиком щось там замислено виводило.

  – І не набридне ж їй, кнопці, скажи но ти, те малювання! Нехай вже в школі, а то й тут, по дорозі додому, сліпне над своїм альбомом, – невдоволено буркнула собі під ніс й, було, направилась вже до тієї своєї запізнілої пасажирки, аби запитати, скільки тій ще їхати. Але дівча, ніби вгадавши її намір, й саме несподівано підвелося та рвучко зім*явши той папір, однак не забравши його з собою, а лишивши на сидінні, вже біля останньої, передбачуваної рейсом зупинки направилось до вихідних дверей.

Тролейбус, випустиши її, злегка смикнувся й, відсвітивши біля розвилки поворотами, рушив далі. Кондукторка підійшла до опустілої лави й, не без цікавості розгорнувши залишену папірчину, заглянула до середини . З благенького дитячого малюночка, наче з дзеркала, на неї глянуло намальоване малою художницею її, кондукторки, кисле й лише в сірому кольорі зображення.

 – Ти диви, – догори звівши брови, знову здивовано буркнула сама до себе.  – Я тут  і справді наче жива! І чи не вперше за весь день посміхнулась…