Наталія Шевель. Без вороття
бувальщина
«Дивно, тепер ми і самі бабусі», - гортає альбом з світлинами Ніна разом з сестрою Катрею, що завітала до неї на гостину. «Такого віку була і наша баба Катерина», - не раз згадували жінку, материну сестру, яка їх зростила, тобто замінила матір. І перед очима кадрами оживають картини їхнього несирітського дитинства. Несподівано померла мама. Молода-молода. Донечки її ледь-ледь пам’ятають. Красива, з голубою стрічкою в косі. Усміхнена…
Горе прийшло несподівано. Батько в розпачі: «Що робити, як жити з двома маленькими донечками далі?» Було прийнято рішення: у Ганни є сестра Катря, молода, ще неодружена. «Тож племінницям замінить матір», - роздумував. Невідомо, що тоді керувало молодою дівчиною: чи несподівана гірка втрата сестри, чи невимовний жаль до її донечок, а, можливо, і нерозбірливі почуття до Григорія, але, напрочуд, погодилася, навіть, не вагаючись. Тож перейшла жити на други й кінець села у хатину, де проживав чоловік з доньками…
Дівчата, достеменно, не пам’ятають початку її спільного життя, але знають одне, що у них були мама і тато. Невдовзі народилася і сестричка Людмила. Батьки почали будувати добротний будинок. Дівчата попідростали. Спочатку Ніна поїхала навчатися до столиці, потім і Катрю забрала. Вдома лишилася Люда. Двері дому тоді були завжди відкриті для дочок і їх родин, бо невдовзі вийшли заміж, тож приїздили не лише в гості, але й допомогти батькам. Часто і онуки гостювали у діда і баби.
Одного дня випадок змінив усе життя сестер. Першим помер батько. Лишилася Катерина з дочкою та її родиною. Проїздивши в село, жінки відчули, що не так привітно їх зустрічають, тож довго не затримувалися. Коли дізналися, що захворіла Катерина, то поспішили її провідати. Адже ця жінка їм не чужа, тітка, але, головне, вона їх виростила. Це їх мати. Коли відійшла у інші світи Катерина, то зрозуміли, що двері дому для них закриті. Як сказала бабуся перед смертю: « Все молодшій доньці і її дітям». Вона там і проживає.
Дивно, не треба їм того багатства, що батьки нажили, у них в місті є своє. Але того рідства, що було при живому батьку, розуміють, не повернути. Та і сестра ледь спілкується, посилаючись на зайнятість. Тож, декілька разів на рік, приїхавши у село, і йдучи на цвинтар, не можуть не помітити будинку, що розмістився праворуч від дороги. Згадується затишний двір, частина якого виходила на іншу вулицю, де росли сливи. У кінці городу – кущі калини. Так, вони пам’ятають, не забули. От тільки цікаво, що там, за високим парканом, бо скільки сходжено у тому дворі, скільки стоптано стежок…
Сьогодні бабусі частенько гортають альбоми з світлинами, повертаючись на вулицю дитинства, на жаль, лише у спогадах. Недаремно кажуть: «Без вороття».
