Українки в Польщі: життя на межі

Авторка: Азаде Моавені, ірано-американська письменниця, журналістка та науковиця. Викладає журналістику в лондонському кампусі Нью-Йоркського університету.

Російський напад на Україну породив найбільший і найшвидший масовий рух жінок від часів Другої світової війни. Понад чотири мільйони жінок були переміщені в межах України і приблизно стільки ж були змушені покинути країну. Багато з тих, хто виїхав, збираючись у містах та містечках Польщі або сідаючи на автобуси та потяги до інших европейських столиць, робили це неохоче. Їхні родичі-чоловіки віком від вісімнадцяти до шістдесяти, які мали залишитися в Україні, — вмовили їх поїхати, стверджучи, що їм було б спокійніше воювати, якби їхні родини були в безпеці за межами країни. Проте, чи безпечніше за кордоном, поки незрозуміло. Після розпаду совєтського союзу українські жінки були одними з тих, хто найчастіше ставали жертвами торгівлі людьми у світі. А відколи почалася війна, на прикордонних пунктах пропуску і залізничних станціях, а також на платформах соціяльних мереж, де жінки шукають притулок і роботу, дедалі частіше можна помітити випадки такого хижацтва.

Українки, які приїжджають до Польщі, бачать країну, яка переживає інший конфлікт. Польський уряд нещодавно посилив те, що до цього вже було майже повною забороною абортів, і доступ до екстреної та основної контрацепції значно ускладнився. Жінки, що приїжджають до Польщі з України, потребують медичної допомоги з різними проблемами — від сексуального насильства (ІПСШ, вагітність, травма) до інфекцій, поранень і вже наявних захворювань. Належна медична допомога також дозволяє збирати свідчення про поширеність зґвалтувань і сексуального насильства в Україні. Після прибуття до Польщі, біженки на залізничних вокзалах і прикордонних пунктах пропуску зіштовхуються з представниками релігійних груп та войовничо налаштованими активістками проти абортів, які вбачають в їхньому тяжкому становищі новий фронт у довготривалій боротьбі Польщі за віру та репродуктивну свободу. По всій Польщі місцеві ради, мери та центральний уряд з різними політичними цілями змагаються за контроль над гуманітарною допомогою. Існують величезні відмінності у ставленні до біженців. Почасти це є причиною того, що станом на великодні вихідні 2022 року кількість українців, які повертаються до своєї країни, вперше перевищила кількість тих, хто виїжджає.

Якраз перед Великоднем минулого року я поїхала на кордон Польщі з Україною. На головному вокзалі Кракова волонтерка везла візок для догляду за домашніми тваринами, наповнений ласощами для собак і котів; вона шукала жінку, якій був потрібен корм для птахів, щоб нагодувати папугу. Хлопчик із синдромом Дауна сам блукав по залу. Територія, призначена для біженців, була обклеєна листівками з попередженням про те, що «Збройні конфлікти зазвичай супроводжуються торгівлею людьми. Будьте напоготові!» Матері та втомлені підлітки стояли в чергах, щоб отримати безкоштовні квитки на поїзд назад в Україну чи далі до Варшави. Серед них був чоловік у футболці та бейсболці з американським прапором. Він ніс зелену армійську сумку і сказав, що їде в місто, назву якого він не міг вимовити (він написав «Дніпро»), щоб евакуювати мирних жителів, а потім прошепотів, що робитиме «дещо інше, про що, мабуть, не варто говорити вголос». Він сказав мені, що він «приватний військовий підрядник», маючи на увазі, що вступає до Українського іноземного легіону. Але більшість вагонів нічного потягу з Варшави до Перемишля були заповнені українськими родинами, які поверталися до кордону.

До війни єдиний піший перехід кордону з Польщею був у Медиці, що за тринадцять кілометрів на схід від Перемишля. Протягом декількох днів усі вісім переходів між двома країнами були переобладнані, щоб дозволити як автомобільний, так і піший рух. У перший тиждень на цих переходах збиралися сотні тисяч людей; у період найбільшої активности 140 тисяч людей щодня прибували до Польщі. Щоб скоротити тривале очікування в мороз, прикордонники припинили реєстрацію осіб, що перетинали кордон. Для ООН, яка організовує свої послуги шляхом відстеження потоків біженців, це ускладнило надання цільової допомоги. Зараз у Польщі мільйони «привидів», сказав мені один чиновник. Коли я приїхала у Медику, близько двохсот українців на годину перетинали кордон. Багато хто їхав у зворотному напрямку, повертаючись до Львова чи Києва на Великдень, або щоб просто оцінити, чи безпечні їхні рідні міста, щоб мати можливість повернутися назад. Жінки, які ще прибували, виїжджали з зон бойових дій, зокрема з Маріуполя, Бучі чи Харкова, або з Краматорська, який обстрілюють ракетами та снарядами. Попередня хвиля біженців перетинала кордон на автомобілях і з ретельно запакованими валізами. Дехто навіть пройшов підготовку у своїх роботодавців з матеріяльно-технічного забезпечення евакуації в умовах конфлікту. Новоприбулі, навпаки, виїжджали неохоче, переживши тижні російського обстрілу та живучи в підвалах. Свої речі вони везли в пакетах із супермаркету.

Щогодини від Медики відправлявся автобус, щоб доставити біженців до так званого «Теско» у Перемишлі: старий склад супермаркету, переоснащений на центр прийому біженців. Тут було вжито суворих заходів безпеки. Польські солдати стежили за входами, і щоб зайти або вийти, потрібно було відсканувати QR-код на своєму браслеті. Постійно чергувала принаймні одна жінка-військовослужбовець, і поліція оглядала будь-яку машину, що виїжджала за територію установи. Спальні приміщення були позначені прапорцями для тих, хто знав країну свого призначення, та щоб, коли прийде час, вони могли виїхати разом. Ті ж, хто не зміг визначитись, спали у великій спільній кімнаті. Ізраїльська благодійна організація влаштувала дискотеку, де волонтери танцювали з українськими дітьми під світломузику. Клоун у циліндрі й з червоним носом шастав довкола і показував фокуси. Уздовж стіни було розстелено полотно, і діти схилились над ним, малюючи мурал. Хтось грав фортеп’янні сонати Шуберта.

Теско є найкращим великим центром для біженців в Польщі; його підхід орієнтований на біженців, аполітичний і гуманітарний. Його очолюють місцеві жителі за підтримки волонтерів та міжнародних благодійних організацій. Коли я приїхала сюди, першою людиною, яку я зустріла, була російськомовна соціяльна працівниця з Ізраїлю, яка влаштовувала імпровізований салон краси. Вона сказала мені, що травма змушує розум нехтувати тілом і що необхідність піклуватися про себе може допомогти жінкам одужати. Вона також розповіла, що українські жінки дуже дбали про свій зовнішній вигляд: завдяки догляду «вони знову відчувають себе людьми». Колега покликала її поговорити з 23-річною жінкою, яка приїхала з Бучі після того, як більше місяця провела в підвалі з бабусею та дитиною. Сім’я перебувала в Теско вже кілька днів, і мати відмовлялася їхати далі, оскільки її дитина була хворою.

«Усі діти тут хворі, — сказала мені соціяльна працівниця. — Їх усіх нудить через подорож, яку вони здійснили, але ця мати дуже зосереджена на цьому». Вона залишила мене доглядати за салоном краси. Я фарбувала нігті, заплітала волосся та наводила олівцем брови до кінця вечора. Більшість моїх клієнток були маленькими дівчатками. Дорослим жінкам не хотілося грати в салон, але вони поступово почали спілкуватися, поки їхні доньки робили манікюр. «Я не буду наносити макіяж, поки не закінчиться війна, — сказала мені одна з них. — Але, можливо, я пофарбую волосся». Семирічна Аліса попросила мене пофарбувати кожен ніготь в інший колір. Її мати Неля розповіла, що їхнє рідне місто Шостка було частково зруйноване російською артилерією. Солдати тривалий час не займали місто, але блокували його та іноді марширували вулицями. Неля виїхала, коли нарешті відкрився гуманітарний коридор.

Віка, молода майстерка манікюру з Харкова, підсіла до нас. Двома днями раніше, після того, як російська ракета вдарила по залізничному вокзалу в Краматорську, у результаті чого було вбито більше п’ятдесяти людей, вона спакувала свою ультрафіолетову лампу для нігтів і сотню пляшечок лаку і переконала матір покинути Харків разом з нею. Вона сказала, що пишається стійкістю України, але її Батьківщина заслуговує більшої військової допомоги. «Інакше ця війна незабаром прийде і в інші країни», — попереджає дівчина. Заріна, 14-річна мешканка Черкас ромського походження, під’їхала на своєму інвалідному візку, щоб попросити зробити їй смокі айс. Серед біженців у Теско було кілька сімей ромів, але вони, здається, неохоче зверталися до волонтерів. Недовіра до ромів переслідує їх на кожному кроці. Я запитала у психологині центру, чи працювала вона з ромськими родинами. Вона відповіла, що вони використовують війну, щоб заробити гроші, і не потребують такої допомоги, як інші українці, тому що «вони більше звикли до таких ситуацій».

У кав’ярні у центрі подавали курячий суп і яблучний пиріг, які доставляли кухарі з сусідніх міст. Я сиділа з Даніелою, жінкою з Балаклії, що під Харковом, яка щойно приїхала сюди з дочкою-підлітком. Вона не могла стримати сліз. «А наші солдати, що вони їдять? У них хоча б є їжа?». Вона показала мені на своєму телефоні фотографії російського прапора, що його повісили окупанти над Балаклійською міською радою. «Я не знаю, правда це чи ні», — повторювала вона. Її донька Аня дорікнула їй, що вона забагато говорить. Даніела зізналася, що у Балаклії з ними сталося щось жахливе і «добрі люди попередили нас, щоб ми виїжджали».

Вони були в Києві 9 квітня, у день, коли Борис Джонсон здійснив неочікувану екскурсію містом із президентом Зеленським. «Оце лідер!», — вигукнула вона, простягнувши долоню, щоб потиснути мені руку. «Будь ласка, подякуйте народу Великої Британії». Високий чоловік у шкіряній куртці пройшов повз, привертаючи увагу. Українські чоловіки призовного віку можуть виїхати з країни лише в тому випадку, якщо вони батьки-одинаки, звільнені від військової служби за станом здоров’я або мають трьох і більше дітей. Цей чоловік був батьком-одинаком із Маріуполя, де вони з сином пережили бомбардування, розтоплюючи сніг, щоб отримати воду. Вони намагалися знайти житло на Заході України, але кожне місто, кожне містечко, кожен гуртожиток і готель були заповнені вщерть, і у них був собака, що трохи ускладнювало ситуацію: півроку тому, після смерті дружини, він купив синові цуценя німецької вівчарки. Вони прямували до Варшави в надії знайти квартиру. Волонтери салону розділили стіл із зоозахисниками. Багато домашніх тварин пройшли великі відстані, тож ми знайшли для них контейнери для перевезення. Єдиним собакою, контейнер для якого нам не вдалося знайти, була надзвичайно довга такса.

Нерегульоване пересування мільйонів жінок і дітей, багато з яких часто надто збентежені або виснажені, щоб бути розсудливими, спричинило те, що ООН називає «кризою захисту надзвичайних масштабів». Волонтерка розповіла мені, що жінки, яких вона зустрічала на кордоні, часто не розуміли, чого очікувати, не завжди усвідомлювали, що відбувається, і боялися, що їм доведеться платити за все, що їм пропонують. Незважаючи на те, що тисячі людей з усього світу поспішили стати волонтерами разом із поляками, а представництва ООН співпрацюють з польським урядом, координуючи свої дії, піклуватися про таку кількість біженців їм не під силу. Загроза торгівлі людьми, викрадень і сексуального насильства є надзвичайно високою. Волонтерка у Теско розповіла мені, що в перші дні війни, до того, як приватних водіїв зобов’язали зареєструвати свої машини в поліції, один з них погодився підвезти матір з дитиною: матір висадили з машини на півдорозі, а дитину не знайшли. У кожному центрі для біженців є подібні історії після початку хаотичної фази війни. Такі заходи, як система браслетів у Теско та контрольно-пропускні пункти на виїздах, стають дедалі поширенішими, але їх не застосовують послідовно.

Разом з українськими жінками до польського кордону почали прибувати і торговці людьми. Організації з протидії торгівлі людьми, зокрема, нідерландська La Strada, підготувались. У волонтерській вітальні в Теско я поспілкувалась з Іреною Давід-Ольчик, головою La Strada (Польща), яка сказала мені, що торговці людьми вербують жертв через тіндер та інші схожі застосунки. Частина їх активности в Інтернеті виглядала як прояв турботи: обіцянки дружби, надання транспорту та місць для ночівлі. Такі собі лицарі в блискучих обладунках. Однак була і інша сторона медалі, яку, за її словами, люди визнавати не хотіли: «Ми спостерігали в Европі під час багатьох війн, як жінки вирішували займатися проституцією добровільно, тому що їм потрібно було забезпечувати сім’ю». «Якщо ви порівняєте це з роботою касира в супермаркеті, — додала вона, — працюєте три ночі на тиждень і маєте час і гроші для своїх дітей, — можливо, ви оберете таку можливість».

Я зауважила, що мене турбує присутність такої кількости міжнародних волонтерів, більшість із яких не мають жодної підготовки. Атмосфера в Медиці нагадала мені емігрантську сцену, що існувала раніше в Кабулі, до того, як Афганістан став небезпечним, коли туди приїжджали представники богеми та конфліктологи. Юлія, правозахисниця з Донецька, яка перекладала для мене, зайшла у свій акаунт у тіндері, поки ми були в Теско, щоб подивитися, що відбувається поблизу. Там були десятки іноземних волонтерів, діючих американських військовослужбовців і медиків у формі, а також бійці Українського іноземного легіону. У профілі Мета з Портленда було написано, що він тут, щоб знайти дружину-іноземку та забрати її до США. Один чоловік вказав, що він живе в Абу-Дабі, але «може приїхати до України, якщо цього вимагатиме ситуація». У багатьох профілях використовувалася одна й та сама фраза: «Зі мною ти будеш у безпеці». Чоловік, який назвався Томом, написав, що «спить на складі, повному припасів, але хотів би провести ніч у твоєму ліжку». Шон зі штату Мен вказав, що поїхав волонтером до Польщі, але заразився ковідом і «шукає дівчину, з якою можна було б провести час, якщо у неї є або нещодавно був ковід». Ви можете сказати собі, що ці чоловіки не стільки прагнули експлуатувати українських жінок заради прибутку, скільки шукали стосунків на одну ніч під час війни, але це не пояснює, чому так багато з них опублікували свої профілі українською мовою.

Одним з аргументів для швидкого переселення є те, що це скорочує час, протягом якого жінки залишаються вразливими до таких небезпек. У центрі Теско було повно благодійних організацій, що просувають свої країни як місця, що приймають біженців. Франція рекламувала себе малюнком з багетами. Ірландський стенд був прикрашений великим усміхненим обличчям, а опікувалась ним жінка в блискучому зеленому фетровому капелюсі. Представники Данії показували дитячу книжку, яка пояснювала, що їхня країна є домом Леґо і «пласка як млинець». Стенд Великої Британії був без прикрас. Надія, яка втекла з Тернополя, підійшла до нього зі своїм маленькою донькою, щоб розпитати про візовий процес. Волонтер з Брістоля попросив мого перекладача сказати їй, що оформлення може зайняти до трьох тижнів. «Щоб вона знала про це, на випадок, якщо це змінить її думку». Він сказав, що його благодійна організація може спробувати надати житло на час очікування, але табло за його спиною показувало, що вільних місць вже не лишилося. Ближче до вечора жінка в різдвяному светрі почала мити підлогу, змушуючи всіх посунути свої речі (і заохочуючи їх рухатися далі).

Коли я повернулася на пункт проспуску «Шегині — Медика», на польській стороні було шумно. Група молодих чоловіків-волонтерів пиячила через дорогу від транспортного автобуса. Вони виглядали грубими і небезпечними. Один чоловік роздягнувся до майки, незважаючи на холод, і розмахував татуйованими руками. Невже вони не могли випити в іншому місці? Я зустріла Еллу Ярмульську, польську організаторку руху «Жінки за кермом», на сусідній парковці. Вона приїхала до Медики в перші дні війни, коли температура була близько нуля, а транспорт майже не ходив. Вона бачила групи самотніх чоловіків, які чекали навколо зі своїми автомобілями, а українські жінки та діти тулилися в пункті прийому, відмовляючись їхати з ними. Вона відвезла двох жінок назад до Варшави і написала у фейсбуку, що «це війна, де чоловіки повинні варити суп, а жінки — сидіти за кермом». Пост поширили тисячі користувачів, і тепер її мережа налічує вісімсот жінок-водіїв, які перевозять біженок по всій країні.

Вони також виконують інші завдання. Я поїхала з Еллою, щоб доставити трьох котів, які щойно приїхали зі Львова до господарки в Корчову, прикордонне село за 26 кілометрів на північ від Медики. Коти — Тіша, Митрушка і Патя — сердито протестували з багажнику. Їх власниця зателефонувала на півдорозі, щоб перевірити, чи дали їм можливість сходити до туалету, і була засмучена, дізнавшись, що це неможливо. «Я не повинна була довіряти їх Вам», — кинула вона Еллі. Я запитала Еллу, хто найбільше потребує її допомоги. Вона відповіла, що це жінки з новонародженими дітьми, а також жінки з серйозними травмами, які, можливо, зазнали сексуального насильства. Також жінки з сільської місцевости, які раніше ніколи не виїжджали за межі України і переймалися тим, що їх підвозитимуть чоловіки, навіть якщо тих перевірила поліція.

У Грубешові, маленькому містечку далі на північ уздовж кордону, я зустріла Марту Маєвську, місцеву меркиню та юристку за освітою. Вона швидко відреагувала, коли почалася війна, перетворивши спортивний комплекс у лісі на центр для біженців. Оточений деревами, він мав перевагу в тому, що був водночас спокійним і безпечним. Це місце постійно охороняли вісім поліцейських. Вона також направила поліцейських у формі та в штатському до місцевого прикордонного пункту пропуску та встановила там і в центрі камери відеоспостереження. Коли я приїхала, там чергувала психологиня — українка на ім’я Віка — і були невеликі окремі кімнати для «людей, які страждають на епілепсію, божевілля чи гостру депресію». Біженці спали на розкладних ліжках у спортивному залі, а вночі, коли світло вимикали, телевізор грав релаксаційну музику, показуючи на екрані едельвейс. Бася, місцева бізнес-леді, яка працювала волонтеркою у центрі, сказала, що Грубешів приваблює найбільш уразливих біженців. Однак ці жінки дедалі частіше вирішували повернутися додому. Її бухгалтер сказав їй, що власник місцевого борделю запропонував шістьох українок «зі знижкою». Міський голова сказала, що незабаром почнуться сільськогосподарські роботи, — збирання буряка і чорниці.

Віка приїхала в центр на початку війни і вирішила залишитися. Вона спала на одному боці спортивного залу з маленькою донькою та новонародженою дитиною, у наметі з оксамитової ковдри. Раніше вона працювала з бійцями, які поверталися з Донбасу, і відчувала, що може бути корисною. Багато жінок у Грубешові не могли рухатися далі, поки їм не надали медичну допомогу. Розум і тіло потрібно лікувати разом. Вона розповіла про жінку, яка напередодні прибула з пораненням ноги. Вона начебто не помічала своєї травми, але наполягала на тому, щоб показати Віці фотографії її чихуахуа, яку замучили. Російський солдат розмахував собакою в повітрі, тримаючи її за задню лапу, поки та не зламалася. Інша жінка цілий день лежала нерухомо, дивлячись у вікно. Вона сховалася в підвалі, коли в місто заїхали перші російські танки; коли вона вийшла, то побачила, що її чоловіка застрелили, а голий труп її сусідки, яка була на восьмому місяці вагітности, лежав у її саду.

Кількість зґвалтувань з боку російських військових в Україні важко оцінити. Українці вважають, що це поширене явище. Політики пишуть у твітері деталі нападів, які відповідають визначенню зґвалтування як геноциду, яке дала правознавиця Шері Расел-Браун: «Це також зґвалтування до смерти, зґвалтування з різаниною, зґвалтування з метою вбити і змусити жертву забажати своєї смерти. Це зґвалтування як знаряддя примусового вигнання, зґвалтування, яке змусить вас залишити свій дім і захотіти ніколи не повертатися. Це зґвалтування, яке бачать, чують, спостерігають і про яке розповідають іншим; зґвалтування як видовище. Це зґвалтування, щоб внести розлад у громаду, зруйнувати єдність суспільства, знищити нарід».

Геноцид має складне юридичне визначення, і я не хочу випереджати висновки тих, хто розслідує події, що відбуваються в Україні. Можна лише сказати, що типи зґвалтувань, про які повідомляють українські чиновники (зокрема, уповноважена з прав людини Людмила Денісова), іноді відповідають опису пані Расел-Браун. Після того, як російські війська відступили з Бучі, завершивши тритижневу окупацію передмістя, з’явилася інформація про жорстоке та масове сексуальне насильство. Денісова заявила, що її відомство має докази численних злочинів, зокрема, зґвалтування групи жінок і дівчат, яких утримували у підвалі більше трьох тижнів. Деяким дівчатам було всього чотирнадцять років, і зараз повідомляють, що серед цієї групи жінок є вагітні.

Успіх українського руху опору деморалізував російські війська, особливо молодих призовників з незначною військовою підготовкою або ж взагалі без неї, які від самого початку не хотіли воювати. Перехоплені розмови показують, що багато хто з них відмовляється від виконання наказів або залишає свої позиції. росія заявляє, що більше не використовує солдатів строкової служби на активних бойових позиціях, але представник однієї европейської оборонної установи повідомив мені, що російські строковики все ще перебувають в Україні. З огляду на культуру жорстокости у лавах власної армії — спадщину її безкарности за звірства під час чеченської війни, — та на багаторічну низькопробну пропаганду про українських нацистів і зрадників, події в Бучі стали цілком очікуваними. У приватному спілкуванні деякі дипломати зазначають, що українська пропаганда також може вводити в оману, перебільшуючи масштаби тих чи інших злочинів. Однак один чиновник сказав мені, що ніхто багато не говорить про українську пропаганду, тому що слабша сила використовує її заради благої справи у жорстокій та асиметричній війні. Я запитала досвідчену українську правозахисницю, що вона думає про факти зґвалтувань. На що вона відповіла, що їх було важко оцінити, оскільки і жертви, і особи, які збирали докази, були тимчасово переселені. Але вона не бачила причин сумніватися в звітах Денісової.

Мій візит до Польщі збігся з судом над активісткою, яку звинувачували в тому, що вона допомогла жінці зробити аборт. І активістка, і жінка, партнер якої був жорстоким і деспотичним, були польками. Але перше такого роду судове переслідування стало тривожним сигналом у той час, коли багато жінок звернулися до країни за захистом. Українки «не очікували такого драконівського закону», — сказала мені Христина Качпура з польської Федерації жінок і планування сім’ї. Від Юлії я дізналася, що навіть звичайні протизаплідні таблетки важко отримати. «Якщо ви можете потрапити на прийом до певного гінеколога протягом тижня, краще до нього не йдіть», — сказала вона мені. Хороші лікарі, які готові призначити контрацепцію, мають список очікування на три-чотири місяці. «Тут заважають людям не мати дітей», — сказала мені дизайнерка інтер’єрів із Києва.

Така войовнича позиція щодо репродуктивного вибору суперечить нещодавньому зображенню Польщі як притулку для українців. Польські активісти, які виступають проти абортів, зустрічають біженців. Fundacja Pro виставила один зі своїх фургонів із зображенням абортованого плоду та гаслом «Таблетки для переривання вагітности вбивають» біля центру для біженців на Центральному вокзалі у Варшаві. Найвідоміша активістка руху проти абортів у країні, Кая Ґодек, заявила, що феміністичні групи пропонують допомогти жінкам, які рятуються від війни, вбивати своїх дітей. Інші поширювали листівки зі схожими зображеннями та цитатою Матері Терези: «Найбільша загроза миру — це аборти». Я чула від чотирьох людей, залучених до передових психосоціяльних служб, що українські жінки, яких зґвалтували російські солдати, вважали за краще залишитися в Києві, де команди збирають докази військових злочинів і де служби пост-травматичного і репродуктивного здоров’я краще налагоджені і менш репресивні.

У Польщі українки, які все ще перебувають на ранніх стадіях вагітности, можуть швидше отримати допомогу підпільно. Спершу їм пропонують звернутися до певної польської жіночої групи, яка надає їм юридичну консультацію. Потім їх знайомлять із сестринською організацією в Европі, яка пропонує поради та анкети українською мовою і протягом двох-трьох днів постачає жінкам таблетки для переривання вагітности. «Не питайте мене, як це відбувається», — говорить Христина. Жінки в центрах для біженців, які не мають поштової адреси, повинні звертатись за допомогою до місцевих волонтерів.

Ті, хто потребує хірургічного аборту, повинні орієнтуватися на іншу систему. Польське законодавство дозволяє аборти у випадках зґвалтування, але вимагає розслідування та схвалення прокурора, що може зайняти тижні (два польські депутати нещодавно запровадили закон, за яким прокурор має розглянути справу протягом семи днів). Закон також дозволяє перервати вагітність, якщо вона загрожує життю жінки. Деякі феміністичні організації співпрацюють з психіятрами, щоб оцінити стан жінок, які стикаються з важкою вагітністю, відповідно до визначення ВООЗ здоров’я як цілісного стану, що охоплює психологічний добробут. Більшість польських лікарень не сприймають такі проблеми як небезпечні для життя, тому жінки прямують до тих небагатьох, що розуміють їх серйозність. Відтоді, як почалася війна, до організації Христини звернулись більше двох сотень жінок, які хотіли зробити аборт хірургічним шляхом. «Ми очікуємо на хвилю вагітностей», — розповіла Христина. «Вони зараз не знають, [що вони вагітні], але нам відомо, що багато жінок були зґвалтовані. Вони просто чекають на підтвердження».

Багато жінок, з якими я спілкувалася в Грубешові, хвилювалися, куди їм йти далі. Більшість українських біженок не хочуть жити в сільській місцевості Польщі. Українка Тетяна, менеджерка банку, яка переїхала до центру разом із донькою заповнювала реєстраційні форми для новоприбулих. Того ранку, коли я зустріла її, вона переглядала документи матері та дочки, які прямували до Ірландії. Вона сказала мені, що біженці часто запитували її, куди їм йти. «Я кажу їм, що я не Бог. Я не можу бачити ваше майбутнє», — розповідає вона. «Вони повинні записати на аркуші паперу те, яким вони бачать своє нове життя, і думати про це». Але вона відмовляла людей їхати до Німеччини. «Ви дійсно хочете поїхати туди після всього, що вони з нами зробили? Бути громадянкою четвертого чи десятого сорту? Люди не хочуть туди їхати після цих моїх слів». Вона повідомила, що також рекомендувала молодим жінкам, які подорожували самі, складати інформаційні листівки в папки та залишати номери своїх мобільних телефонів, щоб потім вона могла перевірити, чи все у них добре. Поки я сиділа з Тетяною, до мене підійшла молода жінка на ім’я Оля. Вона провела два тижні у Грубешові зі своєю родиною, чекаючи на британські візи. Її мати була стурбована повідомленнями про те, що приймаючі сім’ї у Британії не перевіряють належним чином. «Вона свариться з усіма навколо», — прошепотіла мені Тетяна. Я погодилася допомогти їм переконатися, що їх приймаюча родина, з якою вони познайомилися у фейсбуку, дійсно безпечна.

Величезна кількість особистої інформації про цих переміщених жінок, доступної в інтернеті, привернула увагу великих злочинних угруповань. Сьогодні торговці людьми рідко контролюють жінок, використовуючи фізичне насильство; таке можна радше побачити у телевізійних драмах. Вербування починається у відкритих групах у вайбері чи телеґрамі, організовуючи поїздки, наприклад, до Франції, або пропонуючи роботу чи проживання на розкішних віллах. Банди обирають такі місця, як Лурд, які, як їм відомо, будуть знайомі жінкам. Коли група має достатньо підписників, вона стає приватною, і процес вербування посилюється. Активісти з боротьби з торгівлею людьми видають себе за учасників цих груп, щоб контролювати їх і щоб попередити користувачів, коли контент починає рухатися в напрямку залучення до секс-роботи. Часто активістів потім виганяють адміністратори, звинувачуючи їх у сутенерстві. Ірена з La Strada сказала мені, що багато польських господарів виходять на зв’язок, стурбовані тим, що їхні українські гості встановлюють сумнівні контакти в інтернеті. У них були повідомлення про чоловіків у Мексиці, які запрошували до себе молодих українок, стверджуючи, що їм буде легше потрапити до США, перетнувши сухопутний кордон і подавши заяву про притулок. Чоловік зі Швеції запросив трьох дівчат-підлітків погостювати.

Торговці людьми на тіндері та інших платформах для знайомств використовують «рибалку» (привабливу пропозицію догляду чи романтики) і «полювання» — виявлення найбільш уразливих жінок. Це не складно. Наприклад, у групі «Допомога українським біженцям» у фейсбуку, яка об’єднує біженців із британськими приймаючими родинами, представлено багато профілів красивих молодих жінок, які, намагаючись звернутися до потенційних спонсорів, розкривають інформацію, корисну для торговців людьми: одна жінка хоче заснувати музичну групу або вивчає французьку, інша пише, що її батьки залишилися на сході України і вона сама. Ірена сказала мені, що чоловіки часто починають спілкування, проявляючи батьківську турботу. Говорять: «У мене є донька такого ж віку, яка теж цим цікавиться!»

Підлітки, розлучені зі своїми сім’ями і соціяльно ізольовані, є ідеальною мішенню. 14-річна українка у Варшаві зникла разом із 36-річним сирійцем. Із 134 тисяч українських біженців, які офіційно в’їхали до Іспанії (транзитної країни) від початку конфлікту, більше третини не досягли вісімнадцяти років. Іспанський Червоний Хрест виявив серед них можливі випадки торгівлі людьми та передав їх поліції для розслідування. Ірена розповіла мені, що в одному випадку в Іспанії хтось намагався продати двох українських підлітків чотирнадцяти та шістнадцяти років.

Масштаб труднощів, з якими стикаються біженці в Польщі, спотворив загальноприйняті уявлення про те, що таке експлуатація. Одна українська родина знайшла притулок у чоловіка, який володів великим фруктовим садом; він відібрав їхні документи і змусив їх працювати, збираючи фрукти. Мати не знала польської мови, а коли захворіла її молодша дитина, не знала, як викликати лікаря. Вона зателефонувала на гарячу лінію за допомогою, і її з’єднали з La Strada. Ірена відправила поліцію до будинку, але вони лише сказали їй, що все гаразд, будинок великий і добре облаштований. Їй довелося пояснити їм, що можна тримати в полоні в елегантних умовах, і відправила їх назад, щоб звільнити сім’ю. Ірена передбачає велику хвилю примусової праці у Польщі. «Війна стане хорошим виправданням».

Автобус, яким я їхала до Любліна, був переповнений. Єдине досить велике місто, розташоване всього за сотню кілометрів від кордону, є особливо привабливим для українців, які чекають на повернення. Скрізь розмовляють українською та російською мовами. Місцева правозахисна група Homo Faber створила кол-центр для вирішення проблем біженців. На кінець березня 2022 року волонтери отримали понад дванадцять тисяч дзвінків від жінок, які потребували допомоги. Багато хто з них зазнав сексуального насильства і шукав приватне житло. Цих дзвінків було так багато, що група вирішила, що потрібно навчити всіх співробітників кол-центру реагувати на кризові ситуації, пов’язані зі зґвалтуванням, та створити таємні притулки для жінок, які стали жертвами насильства. Усі польські органи влади повинні пройти таку підготовку, щоб вони могли ідентифікувати травмованих жінок і розпізнавати торговців людьми та їхніх потенційних жертв. Під час свого першого нічного чергування на залізничному вокзалі в Любліні співробітниця Homo Faber побачила жінку років п’ятдесяти, яка підходила до молодих українок і пропонувала їм поїхати до Франції та зупинитися у фантастичних віллах з басейнами. «Поліція просто не знала, що робити», — нарікає вона.

Групи громадянського суспільства, муніципальна влада та прості поляки першими зреагували на кризу. Після перших двох місяців повномасштабної війни правляча партія «Право і справедливість» із запізненням перейшла до активних дій, намагаючись перебрати управління центрами для біженців і транзитними вузлами від міської влади, більшість з яких контролює опозиція. «Зараз у гру вступає політична сторона цієї відповіді», — сказав мені представник ООН. На практиці це означає обмеження участи груп із захисту прав жінок і місцевих громад. Центри стануть менш безпечними та менш гостинними, а це означає, що біженці з більшою ймовірністю ризикуватимуть повернутися додому або будуть змушені продовжувати рух.

Я повернулася до Варшави з Любліна потягом, який перевозив великі групи біженців. Ромка сказала мені, що вона була в Польщі, щоб купити дитячу суміш; вона планувала повернутися в Україну після того, як її знайде. Група американських солдатів з Форт-Бреґ, штат Північна Кароліна, де базується спецназ США, прямувала на вихідні до Варшави. Вони поскаржилися кондуктору, що їхні місця зайняті, хоча вагон був заповнений біженцями та їхніми дітьми. Зустріла трьох дівчат двадцять плюс із Луцька, що тіснилися на двох місцях. Вони разом їхали до Гамбурґа, де сподівалися знайти роботу покоївок у готелі. Усю дорогу вони говорили про політику: про абсурдність плану путіна повернути до влади екс-президента України віктора януковича, про боєздатність і хоробрість української армії, яка, як вони були впевнені, переможе росіян. Одна пожартувала, що «в російську армію зібрали найпотворніших чоловіків з усієї росії і відправили їх в Україну». Інша зауважила: добре, що війна почалася тепер, а не п’ять років тому. Україна мала шанс підготуватися, розвинути бойову силу та почуття національного обов’язку.

На Центральному вокзалі Варшави волонтери направляли новоприбулих до двох великих міських центрів для біженців — Експоцентру та Надажина. Чорно-білий флаєр про зниклу жінку Юлію був прикріплений на інформаційному стенді. Одна волонтерка сказала, що не хоче нікого відправляти до Надажина. Умови там жахливі, і вона чула щонайменше про одне зґвалтування, але варіянтів було небагато, оскільки мер заборонив розселяти біженців у приватні оселі в місті. «Це тому, що Варшава переповнена?» — запитала я. «Ні, — відповіла вона, — це тому, що він мудак». Я їхала автобусом до Надажина з великою ромською родиною. Вони чудово розмовляли українською, але ніхто не хотів сідати поруч з ними, вважаючи за краще тулитися в задній частині автобуса. Я чула багато поганого про Надаржин ще в Грубешові. Там можна прожити день або тиждень, але не більше, сказав один волонтер. Жінка в автобусі стискала пластикову пляшку з супом, щоб нагодувати маленьку дитину. Вона сказала, що в центрі немає свіжої їжі або гарячих страв, тільки консерви, від яких усіх нудить. Коли я запитала про умови проживання, вона почала плакати. «Вони ставляться до нас, як до тварин». Вона сказала, що в центрі ніколи не прибирають і, здається, ніхто не відповідає за нього. Напередодні пара почала займатися сексом у загальній кімнаті на очах у дітей, які роззявили роти. Вона мала провести там ще чотири дні, перш ніж вирушити до Відня. Вона сказала, що хотіла б залишитися в перемишлянському центрі Теско. Я похвалила її нігті, і вона посміхнулася. «Я прихопила з собою свою ультрафіолетову лампу, хочеш, я зроблю і тобі?»

Надажин знаходиться приблизно в двадцяти хвилинах їзди на північ від Варшави. На час написання статті там було розміщено близько семи тисяч біженців у трьох величезних конференц-залах, які колись використовувалися для торгових виставок і які оточені полями чагарників і струмком, що смердить нечистотами. Здавалось, там не було ніякої охорони. Я зайшла до двох залів, повних дітей без нагляду, і мене жодного разу не запитали, хто я така і що тут роблю. Всередині не було ні листівок про небезпеки торгівлі людьми, ні ігрових зон, лише постер до фільму про життя Ісуса та Марії Магдалини. Небезпечні, навмисно нестерпні, брудні місця, де тисячі жінок утримуються в тісних приміщеннях, породжують торгівлю та експлуатацію та неправильні рішення, тому що відчай означає, що вони готові робити те, про що зазвичай ніколи б навіть не замислювалися. «Можете собі уявити, як це — сидіти там», — говорить Ірена. «Хтось каже тобі, що ти красива, що ти не в хорошому місці, що ти не повинна там бути, що я про тебе подбаю».

Я провела Вербну неділю з Ольгою та Катериною, біженками, які проживали зі своїми чотирма дітьми в дерев’яному будиночку на північній околиці Варшави. У Ольги був день народження. Вона вже колись була вимушеною переселенкою з Донбасу і вірила, що тільки божественне провидіння могло захистити її квартиру від інтенсивних обстрілів. У вотсап групі для дошкільнят вчителька її дочки, яка все ще перебувала в Україні, надсилала батькам повідомлення про загибель однокласників їхніх дітей. Нещодавно Катерина дізналася, що її чоловік отримав важке поранення в боях під Дніпром і йому ампутували ногу. І вона, і її чоловік отримували консультації у вотсапі від психолога, який постійно надсилав їм фотографії намащених олією м’язистих культуристів з протезами на ногах і підписом: «Все буде добре!». Вона показала мені одне із фото, швидко додавши: «Це не мій чоловік!». Ольга вибачилася за скромність обіду, який приготувала, і підняла тост: «Давайте відсвяткуємо мій наступний день народження в Харкові, з вином, брі та виноградом».

У наступній фазі війни російські військові можуть спробувати досягти успіхів навколо Харкова та захопити території, які утримують українські сили на півночі Донбасу. Багато з цих регіонів мають значну кількість міського населення, і, в залежності від того, як російські війська будуть проводити свій наступ, більша частина бойових дій може відбуватися в багатолюдних містах. Після того, що ми побачили в Бучі, це жахлива перспектива. Якщо російська армія настільки виснажена, як дехто вважає, оперативне зосередження на Донбасі може зберегти безпеку деяких районів західної України. За даними ООН, багато біженців, які повернулися додому останнім часом, вважають, що їхні будинки та громади є досить безпечними.

Я запитала Марину, дизайнерку інтер’єрів з Києва, що їй потрібно, щоб повернутися. Вона відповіла, що побоюється, що для неї не буде роботи: оздоблення помешкань втратить значення для спустошених людей, які намагаються вижити в умовах воєнної економіки. «У мене є почуття провини за те, що я покинула свою країну, це почуття зради, — зізнається вона. — Це мене пригнічує». Марина сказала, що почувається збентеженою через доброзичливість поляків — від старенької жінки, яка запропонувала їй банан у супермаркеті, до архітектурної фірми, яка дозволяє українцям користуватися вільними столами у своїх офісах вночі. «Я сподіваюся, вони розуміють, що якщо вони не допоможуть, то матимуть кордон не з Україною, а з росією. Можливо, допомога Україні — це не така вже й велика ціна, якщо поглянути на все це з такої точки зору».

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Women on the brink» в журналі London Review of Books 12 травня 2022 року.

Переклала Карина Хоменко