Гелен Міррен грає прем'єр-міністра Ізраїлю у фільмі «Голда»
«Голда» — Гелен Міррен грає прем'єр-міністра Ізраїлю Голду Меїр, яка згадує війну Судного дня. Це одна з найкращих ролей британської актриси.
"Голда" - фільм індивідуальний і той, що запам'ятовується, хоча далекий від бездоганності. Дещо монотонний, повчальний та пафосний байопік демонструє хроніку війни Судного дня 1973 року — головна героїня, прем'єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр, за сюжетом згадує ті події у дні судового слухання. Як відомо, обставини початку війни, численні жертви і навіть перемога призвели до різкої критики Меїр всередині країни і, зрештою, до її відставки 1974-го. Картина Гая Наттіва намагається відновити справедливість стосовно цієї історичної постаті.
Режисер упродовж усієї своєї кар'єри намагався вирішувати серйозні завдання. Наприклад, його новий фільм «Татамі», прем'єра якого ось-ось відбудеться на фестивалі у Венеції, — перша в історії картина, знята у співавторстві ізраїльтянином та іранкою (канська лауреатка Зара Амір Ебрахімі — політемігрантка, яка мешкає у Франції). «Голда» ж, показана поза конкурсом на Берліналі, очевидно зроблена з наміром розповісти про прем'єр-міністра Меїр новому поколінню глядачів у всьому світі (на випадок, якщо вони не дивилися телефільм 1982 року з Інгрід Бергман). І, найімовірніше, замахнутися на «Оскар». Не без цього наміру режисер запросив у фільм Гелен Міррен, яка зіграла кількох королев.
У пресі та інтернеті вже почали сперечатися, чи є моральне право у британської актриси грати єврейку, і, зрозуміло, дійшли висновку, що Міррен можна все, аби результат того коштував. Дискусія, мабуть, зіграла Наттіву на руку і привернула глядачів. Цікаво, що в цей же час публіка почала обурюватися з іншого приводу такого ж змісту: чи мав право американець з італійським та ірландським корінням Бредлі Купер одягнути накладний ніс, щоб втілити Леонарда Бернстайна? Відповідь на це питання ще попереду, вирішальним фактором у ньому залишається режисерське та акторське обдарування Купера.
З Міррен все ясно. Головна причина дивитись фільм Наттіва — саме її монументальна робота. Жанр і форма картини (це кабінетна драма, наповнена розмовами та зовсім позбавлена екшену) лише посилюють професійний виклик для актриси. Важкий грим робить Міррен майже невпізнанною - у Наттіва вона перетворилася на хвору літню даму зі складним характером.
Око не відірвати — подібні ролі дозволяють глядачеві проникнути у суть ремесла артиста. Незрозумілим чином крізь кілограми гриму показані і сталевий дух прототипу, і миттєво впізнаються харизма та інтонації Гелен Міррен. Можна сказати, що вся ця роль зіграна суцільним опором обставинам. Як, власне, були — якщо вірити фільму — прожиті Голдою Меїр найважчі дні війни, яка несподівано пролунала у дні Йом-Кіпуру.
Дія «Голди», яка цілком могла бути театральною постановкою, розділена між приватним життям героїні (переважно її спробами впоратися з недугами та зберегти обличчя на публіці) та нескінченними штабними засіданнями чи переговорами з союзниками та противниками. Акторський ансамбль робить що може, щоб оживити статику драматургічної конструкції: особливо гарні Ліор Ашкеназі в ролі глави Генштабу Дадо Елазара і Ремі Гьюбергер — Моше Даян, який вічно сумнівається. Пожвавлюють сюжет явища «бога з машини», який то допомагає, то ставить політичні палиці в колеса Генрі Кіссінджера (Лієв Шрайбер). "Не забувайте, я перш за все американець, потім держсекретар і вже після цього єврей", - повідомляє він Голді. "Ми в Ізраїлі читаємо зправа наліво", - спокійно парирує та, підливаючи Кіссінджеру домашнього борщу.
Парадоксальним чином «Голді» грає на руку вимушений хід Наттіва, який явно мав обмежений бюджет і уникнув масових, тим більше бойових сцен у своїй картині. Всі битви і просування військ залишаються за кадром, будучи непогано розіграними за допомогою звуку, і лише іноді з'являються у чорно-білій хроніці, надаючи фільму достовірності і залишаючи в силі його суху хронікальну стилістику.
Погляд на війну з дистанції, через призму телеекрана, здається своєчасним ракурсом для сьогоднішнього дня, з яким Наттів співпав явно не навмисно. Однак численні репліки про підступних росіян (мова про СРСР, всесильного союзника Сирії та Єгипту у війні Судного дня), які несуть світові лише страждання, — взяти хоч Толстого з Достоєвським, страждання на кожній сторінці! — звучать із новою силою. Як і спогади про київське дитинство Голди, коли батько ховав її у підвалі від козаків-погромників.
Про цей драматичний епізод Меїр згадує лише для того, щоб пояснити Кіссінджеру, котрий вимагає негайного перемир'я з противником: «Я більше не та дівчинка». Непохитність немолодої, на вигляд тендітної жінки, що наводить жах і на ворога, і на власних підлеглих, контрастує з людяністю, яку вона дозволяє виявляти лише наодинці з близькими або лікарем; і болісною скрупульозністю, з якою записує в блокнот кожну втрату на цій війні. На історичних переговорах, результатом яких стало визнання арабським світом Держави Ізраїль, Голда Меїр назвала себе бабусею. У фільмі Наттіва вона більше схожа на символічну Батьківщину з неіснуючого плаката — але все ж таки живу і зворушливу, якою її зробило акторське чуття Гелен Міррен.
