Особливості поетики та композиції роману Т. Пінчона «Вигукується лот 49»: традиційне і новаторське в художньому дискурсі

Ольга Лісун

Одним із найвідоміших і найзагадковіших представників сучасного американського постмодернізму є Т. Пінчон. Не дивно, що сьогодні його романи не тільки приваблюють увагу багатьох критиків та літературознавців, а й знаходяться в центрі численних дискусій, які відзначаються полярністю оцінок його творів. При цьому багатьма критиками обстоюється думка про те, що Пінчон чинить важливий і неоднозначний вплив па американську літературу останніх десятиліть [1; XII].

Межа 50-60-х років відзначалася низкою особливостей в історії американської культури. Це період зміни культурних епох як в суспільному житті Америки. В цей час працювали над своїми останніми такі всесвітньо відомі американські письменники, як Хемінгуей, Фолкнер, Дос Пассос, Стейнбек. Відчувалося захоплення бітництвом (вплив на американську літературу бітників відчувається до сьогодні), але фактично вичерпало себе модне в перше післявоєнне десятиліття захоплення екзистенціалізмом. В шістдесяті роки з’являється зовсім нова генерація письменників: Д. Варт, який опублікував у 1960 році роман «Торговець дурманом», Д. Хеллер зі своїм романом «Пастка на дурнів» (1961), К. Воннегут, Д. Хоукс, С. Елкін, Дж. П. Донліві та ін., які незабаром утворили школу так званих «чорних гумористів». В ці роки в новій американській прозі з’являється також і ціла плеяда письменників, що прагнули переглянути традиційні, як реалістичні, так і модерністські світоглядні настанови і художні прийоми.

Власне в цей час дістав поширення і повий термін для позначення новітніх тенденцій, що намітилися у тогочасному мистецтві і філософії - постмодернізм. Т. Пінчона спочатку «записали» в лідери школи «чорного гумору», а потім на його творчість почали дивитися як на найяскравіше виявлення постмодернізму [2; 74]. Однак, як і будь-який визначний письменник другої половини XX ст., він не укладається в межі певних наперед визначених шкіл і напрямків. У його творах можна знайти стилістичні елементи і прийоми як високого мистецтва минулого, так і сучасної масової літератури. Власне стильове розмаїття є характерною рисою пінчонівської прози, визначає значною мірою його потяг до експериментаторства і тенденцію до пошуку нових художніх форм, що принципово суперечать усталеним традиціям і стереотипам. Власне в такому експериментаторстві приховувався важливий концепт авторського світобачення та світорозуміння.

Про звільнення мови від традиційного слововживання і про необхідність стилістичної свободи Пінчон говорить у «Передмові» до збірки своїх оповідань 1960 року, посилаючись на бітників, Г. Міллера, В. Набокова й інших письменників, творчість яких підготувала ґрунт для покоління «шістдесятників»: «It was the era of Howl, Lolita, Tropic of Cancer, and all the excesses of law enforcement that such works provoked... We were encoureged from many directions - Kerouac and the Beat writers, the diction of Saul Bellow in the Adventures of Angle March, emerging voices like those of Herbert Gold and Philip Roth... The effect was exciting, liberating, strongly positive. It was not a case of either / or, but an expansion of possibilities» [5; 6-7].

Уже в перших творах письменника виразно виокремилися тенденції, які вказували на прихильність письменника до тих художніх принципів та прийомів, що відзначалися виразною іронією щодо системи існуючих суспільних цінностей, причому вона, як правило, набувала «метафізичного» характеру і поширювалася на всю макроструктуру суспільної ієрархії з її соціальними контрастами. Це, зокрема, знайшло віддзеркалення у добірці оповідань «Учень-тугодум. Ранні оповідання» (Slow Learner: Early Stories, 1961).

Водночас Пінчону була близькою думка про неминучість катастрофи, яка загрожує постіндустріальному суспільству. Найпоказовіший в цьому плані твір - «Ентропія», який характером образного мислення, тяжінням до трагіфарсу, інтертекстуальними ремінісценціями засвідчував близькість автора одразу і до представників школи «чорного гумору», і до постмодерністів [2; 25-27].

Важливим поняттям, що виражає сутність цих процесів для Т. Пінчона і стало власне поняття «ентропії». Найпослідовніше значення ентропії письменник розкрив у цьому оповіданні, де він висловлює апокаліптичне передчуття про наближення Всесвіту до неминучого хаосу. Цікаво, що для подібних песимістичних висновків письменник має ґрунтовне «наукове» пояснення.

Відповідно до Другого закону термодинаміки, будь-яка замкнена система, яка не одержує необхідної для неї зовнішньої енергії, неминуче рухається від порядку, активності і розмаїтості у бік хаосу, нерухомості і стагнації. У цьому плані ентропія - це спосіб вказати на наближення хаосу в цій системі, на виявлення в ній деструктивних начал, що можуть призвести до її загибелі. У художньому плані оповідання «Ентропія» написане в характерній для Пінчона ускладненій стильовій манері, перенасиченій культурними реаліями «метафізичного» світу і покликаній передати рух сучасної цивілізації до загибелі. Цей твір будується на поєднанні двох сюжетних ліній: хаотичної (вечірка) і впорядкованої (оранжерея Калісто). Обидві ці лінії приблизно повинні знайти розв’язання у встановленні між ними певної, але хиткої «рівноваги». Як завжди у Пінчона, питання про існування ентропії залишається за рамками оповіді.

Все це ускладнюється тим, що поняття ентропії активно використовується і в такій сфері, як «теорія інформації». Тут ентропія є ступенем невизначеності певного повідомлення в залежності від числа всіх тих можливих повідомлень, що можуть замінити це, перше повідомлення. Використовуючи у своїх працях різноманітну стилістику і сюжети, Пінчон зберігає вірність своїй улюбленій тематиці - вивченню ентропії як міри невизначеності і зростання хаосу будь-якої системи, котра рухається до свого самознищення.

Власне такі принципи поетики знайшли віддзеркалення і в романі «Вигукується лот 49», в якому розповідається про секретну систему, що начебто існує та таємно діє в надрах поштової системи Сполучених Штатів. Невеликий обсяг твору і відносно «послідовний» (у порівнянні з іншими творами письменника) розвиток сюжету роблять цей роман, на перший погляд, найбільш доступним і популярним твором Пінчона. Твір цікавий цілим рядом художньо-естетичних моментів: Т. Пінчон створює своєрідну модифікацію «класичного» детективу, але водночас і пародіює його. Значною мірою такий підхід покликаний і вирішити проблему читача: роман може прочитуватися по-різному, в залежності від ступеня інтелектуальної зрілості та культурної підготовленості реципієнта.

Водночас «Вигукується лот 49» - одна із найзагадковіших книг письменника, що не вкладається рамки певної однозначної інтерпретації чи, за висловом одного з американських літературознавців, противиться «одноплощинному прочитанню» [1; 76]. Одним із пояснень цього може бути те, що Пінчон намагається у творі створити нову постмодерністську реальність, котра існує поряд із звичною для всіх об’єктивною реальністю.

Події роману відбуваються приблизно в середині XX ст., причому письменник виразно тяжіє до змалювання «хаосу» американської дійсності з провідними прикметами «розпаду» традиційних цінностей життя, коли на перший план в результаті індустріалізації висунулися ідеали масової культури, наркоманія, зародилося відчуття катастрофізму історичних подій. В цьому творі постмодерністський характер пошуків письменника доповнився активним експериментаторством в царині художньої форми: Пінчон активно користується показовими для тогочасної літератури американського постмодернізму прийомами звернення до «іншого» часового діапазону, поєднує колаж з реалістичних епізодів і фантасмагоричні фантастичні образи.

Вже при побіжному погляді складається враження, що сюжет роману досить простий - тут можна принаймні виділити ланцюг подій, що стосуються головної героїні твору Едипи Маас. Проте вже тут ми зустрічаємося з переосмисленим мотивом карколомної таємної «змови» окремих людей, в яку виявляються втягненими всі без виключення персонажі цього твору. Власне в плані поетики твір представляє собою ідеальний приклад постмодерністської поетики. Тут, зокрема, наявна таємниця сюжету (якщо під ним розуміти ланцюг подій, що відбуваються у творі), яка невідома щонайменше одній лише головній героїні, - вона повинна «розплутати» і «розкодувати» цілий клубок таємниць, котрі оточують її окремими «зашифрованими» та «закодованими» знаками. При цьому і автор, і герой, і читач мають виконати спільне завдання: вони повинні, пильно стежачи за постмодерністським текстом, за тим, як він «розгортається» на їхніх очах, побачити саме в ньому ключ до розгадки таємниці сюжету. Щоправда, у всіх залишається думка про те, що і самої таємниці може просто не існувати, оскільки вона так чи інакше може виявитися фікцією. З іншого боку, подібний постмодерністький художній прийом дозволяє тісно переплітати в романі прикмети художнього світу твору з його зовнішньою стороною - тією екстратекстуальною реальністю, яка повсякчасно проступає в романі окремими натяками, знаками, прихованими цитатами тощо.

В центрі роману - постмодерністська ситуація збігу таких «фатальних» і невідворотних обставин, коли Едипа раптово з’ясовує, що вона призначена розпорядником майна її останнього бойфренда Пірса Інвереріті після його смерті. А тому вона вимушена подорожувати по всій Каліфорнії 1960-х у пошуках «підказок», загадкових «знаків», що допомогли б їй розшифрувати посмертний заповіт. Хід подій в романі розгортається таким чином, що Едипа стикається з таємною організацією -Тристеро. Саме слово містить в собі цілий ряд семантичних асоціацій, оскільки воно перегукується з французьким «tristesse» (сум, печаль), поєднуючи в собі «tryst» (зустріч закоханих) і «terror» (жах). Подібна семантична гра значень, постійні смислові аналогії та паралелі, приховані натяки та символи стають важливим конструктивним моментом постмодерністської поетики автора.

Виконуючи волю покійного, Едипа потрапляє у розташоване у південній Каліфорнії місто Сан-Нарцисо, де знаходиться все те, що належало колись Пірсу - його володіння, підприємства і власне штаб- квартира. Фактично вже з перших хвилин перебування в місті воно постає перед нею не тільки як певна місцевість, що навіює емоційні настрої та відчуття, пов’язані з життям її колишнього коханця, а й як складний ієрогліфічний світ знаків, які приховують якийсь сакральний смисл. Зрештою Едипа починає відчувати, що вона «seemed parked at the centre of an odd, religious instant» [4; 14 ].

І, дійсно, події починають розгортатися у творі надзвичайно карколомно і зовсім не так, як це прийнято згідно з законами здорового глузду. Подивившись п’єсу «Трагедія кур’єра», написану Річардом Уорфінгером, і занурившись в її світ, насичений передапокаліптичною атмосферою, в якій відчувається подих смерті (перед очима глядачів постають жахливі сцени катувань, характерні для творів маркіза де Сада) і невідворотний наступ хаосу, Эдипа раптом чує в одному з діалогів п’єси назву «Тристеро». В результаті вона усвідомлює, що її завдання - зібрати «інформацію» про згадану в п’єсі загадкову систему Тристеро, яка таємно діє в межах поштової системи США і конкурує з відомою поштовою монополією «Торн і Таксис». Поступово з’ясовується, що всі таємниці і загадки, з якими повсякчасно зустрічається героїня, прямо або побічно виявляється пов’язаними зі спадщиною Інвереріті.

Випадкові слова і символи вказують на існування якоїсь таємної - на рівні «змови» окремих людей - організації, що виникла в Європі на противагу імперській поштовій системі, а із середини минулого століття вона продовжила свою діяльність і в Америці. Загадки, з якими стикається героїня, починають розростатися в геометричній прогресії: «A certain distance, these follow-ups were no more disquieting than other revelations which now seemed to come crowding in exponentially, as if the more she collected the more would come to her, until everything she saw, smelled, dreamed, remembered, would somehow come to be woven into The Tristero» [4; 64].

Едипа робить відчайдушні спроби проникнути в таємницю Тристеро, підозрюючи, що все, що відбувається з нею, є частиною якогось таємного плану, змови або, можливо, просто лише розіграшем, що його втілив у життя жартівник Пірс. Проте вона продовжує сподіватися, що за випадковими збігами обставин приховується якийсь прихований смисл, що стане для всіх зрозумілим тоді, коли вона зможе упорядкувати і «звести» в єдину систему наявні факти.

Ллє тут неминуче виникає центральне питання роману: що ж таке справжня, позатекстова реальність? Чи є реальність витвором людської свідомості? Або вона існує сама по собі? І якщо останнє твердження істинне, то як людина може пізнати її? Тут, власне, і приховується важливе в плані поетики постмодерністське начало. Балансування на межі двох реальностей - реальної і вигаданої - максимально загострює протистояння між фактом і вигадкою. Едипа опиняється в ігровій ситуації - вона стає персонажем текстуальної реальності, точкою перетину смислових інтенцій всередині постмодерністського тексту. Не дивно, що це «маніпулювання» Едипою як персонажем па рівні двох реальностей дозволяє дивитися на неї і як на окремий самодостатній персонаж твору, і як на таку особистість, що виконує водночас і роль читача, який має зрозуміти всі приховані смисли прочитаного ним тексту.

Власне подібний підхід до тексту як до специфічної метареальності, яка вимагає додаткових зусиль до прочитання, особливого «декодування» тексту, виокремлення його ігрових сторін на рівні коннотативних та денотативних значень (до чого закликав, приміром, один із основоположників постмодерністської критики Р. Барт) дозволяє говорити про те, що письменник моделює у творі специфічну постмодерністську реальність, де немає нічого певного і стабільного, немає універсальних законів, а правила поведінки встановлюються учасниками подій для кожного з них окремо.

Однак справжній стан речей, власне «істина» не тільки не прояснюється в результаті розгортання постмодерністського тексту, але заплутується дедалі більше. Відповіді на питання, які шукає Едика, виявляються настільки заплутаними, що іноді суперечать одне одному. Відтак в романі набирає сили ще один важливий структурний елемент роману - принцип невизначеності. У квантовій фізиці він був сформульований німецьким фізиком В. Гейзенбергом у 1927 р. У більш загальному вигляді цей принцип можна викласти в такий спосіб: суб’єкт, що пізнає, самим фактом спостереження реальності неминуче спотворює об’єкт пізнання. Тому будь-яке остаточно «об’єктивне» судження про реальність просто неможливе. До цього висновку Пінчон і підводить читачів.

Однак постмодерністський аспект роману, котрий виводить цей твір далеко за межі будь-якого філософського трактату, створює таку ситуацію, коли автор не постулює жодних істин і відмовляється від будь-якого повчального моралізаторства. Більше того, саме цей момент виводить роман і за межі детективу, оскільки таємниця, що її розслідує Едипа, так і залишається до кінця нерозгаданою.

В цьому смислі «Вигукується лот 49» можна назвати метафізичним детективом, точніше, ігровою пародією на детективний твір, оскільки Пінчон уникає однозначних відповідей на питання, якими переймається героїня. Не випадково вона носить досить незвичайне ім’я - Едипа, що служить Пінчону відправною точкою для інверсії міфу про Едипа, який розгадав, як ми пам’ятаємо, загадку Сфінкса.

Література:

Grant J.K. A Companion to the Crying of Lot 49. -Athens: University of Georgia Press, 1994. - 154 p.
Mattessich S. Lines of Flight. Discursive Time and Countercultural Desire in the Work of Thomas Pynchon. - Durham and London: Duke University Press, 2002. - 292 p.
New Essays on Crying of Lot 49 /Ed. By P. O’Donnel. - Cambridge: Cambridge University Press, 1991. - 174 p.
Pynchon T. Crying of Lot 49. - New York: Perennial Classics, 1999. - 152 p.
Pynchon T. Slow Learner. Early Stories. - Boston: Brown and Company, 1998. - 195 p.

Л-ра: Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – Київ, 2006. – Вип. 13. – С. 88-95.

Біографія

Твори