Бертран Бліє: психологія парадоксу та самоіронії

Розмірковуючи про природу таланту Бертрана Бліє, мимоволі відчуваєш невгамовну внутрішню потребу висловлюватися як він - поетизувати і при цьому знущатися треба всім і всіма, занурюватися в безодні соціальної міфології, балансувати на межі ефемерної реальності та магії повсякденності. Унікальність Бліє полягає в тому, що у своїй творчості він примудряється поєднувати сюжетні колізії, властиві не якомусь конкретному напрямку, а багатьом, часом взаємовиключним жанрам. Тут вам і шахрайський роман, і роуд-муві, і трагіфарс одночасно. Але найчастіше виходять своєрідні комедії положень з таким собі бунтарським підтекстом. Соціальний стіб? Так. Галантна аморальність? Так. Театр жорстокості? Так. Але найбільше, мабуть, психологія парадоксу та самоіронії.

"Коли ви автор, ви мимоволі проектуєте себе на всіх персонажів ..."
Бертран Бліє

Стратегія одного з найбільш шанованих і самобутніх режисерів Франції (що, погодьтеся, не виключає провокаційності свідомості) полягає в тому, що він послідовно впроваджується в досить хитку і непередбачувану галузь людських взаємин. Йому, сину іменитого актора Бернара Бліє, змалку пощастило долучитися до культурного прошарку, пізнати смак богемного життя, навіть для того, щоб потім висміяти і підірвати його, як кажуть, зсередини. Тому кінематографічний та літературний імморалізм Бліє слід розглядати не лише в контексті протесту проти суспільних норм моралі, а й як новий виток класових взаємин, просто – зближення двох рівновеликих каст «інтелігенції» та «народу».

Нігілізм як карма

З перших творчих експериментів Бліє стало зрозуміло, що він не шукає простих шляхів для самореалізації і що пізнання світу для нього можливе виключно крізь призму радикальних ситуацій. Виходячи з логіки режисера, всі герої, як реальні, так і вигадані, повинні максимально точно уявляти собі справжні причини своїх вчинків та спонукань. Подібна категоричність думок знайшла відображення у дебютному фільмі «Гітлер? Не знаю такого". Він був знятий у модному на початку 1960-х жанрі синема-вірите. Цей стиль документалістики поєднував інтуїтивно-спонтанну методику з прописаною драматургією, спрямовану на те, щоб спровокувати суб'єктів перед камерою.

Спроба проникнення в глиб культури молодих нігілістів, які відкидають буквально все, що б не нав'язувалося їм старшим поколінням (особливо політику), була близька 24-річному постановнику. Персонажі його картини навмисно епатували буржуа та чиновників, хизувалися своєю розбещеністю, проголошували сексуальну революцію, розписували стіни знаменитими гаслами Паризької комуни, частково передбачаючи бунт молоді у травні 1968 року. Мимоволі Бліє відтворив сумарний портрет юнацького максималізму з його одвічним протистоянням традиційним цінностям. Тема припала до смаку і глядачам, і критикам, які нагородили дебютанта кількома фестивальними преміями.

Ми вільні віддаватися один одному. Хотілося б побачити мудилу-політика, який зумів би запропонувати програму порятунку наших бід. Адже у нас їх нема. У нас немає ні хвороб, ні проблем, і ми чудово обходимося без голосування.

Через кілька років вона знайшла логічне продовження спочатку у літературній, а трохи згодом – і у кіноформі. «Вальсуючі» – така назва етапної для європейської публіки роботи молодого Бертрана. Стрічка була просто-таки нафаршована огрубленою лексикою і натуралізмом сексуальних сцен. Підростаюче плем'я відразу і беззастережно звело фільм у ранг культових, не в останню чергу завдяки блискучій грі Жерара Депардьє, Патріка Девара, Міу-Міу та Ізабель Юппер. Під зовнішньою грубістю та відвертістю відносин легко проглядалася щирість героїв. Невипадково саме їхніми голосами було озвучено обвинувальний акт чи, швидше, плювок суспільству споживання, суспільству придушення та інституту влади як такому: «Ми вільні віддаватися один одному. Хотілося б побачити мудилу-політика, який зумів би запропонувати програму порятунку наших бід. Адже у нас їх нема. У нас немає ні хвороб, ні проблем, і ми чудово обходимося без голосування».

Видовищні марення

З кожною новою роботою Бліє прокладав собі шлях до нових обріїв розуміння дійсності, висуваючи на перший план цілий комплекс проблем: дефіцит емоцій, нереалізовані батьківські почуття, потреба порозуміння. Іноді, як у випадку з фільмом «Приготуйте ваші носовички», через єхидство та прямолінійне пародіювання. Знущаючись з сюжетної безглуздості мильних опер, режисер на свій лад обіграв любовні перипетії. Так, за сюжетом малолітній підліток виявляється для головної героїні зрілішим і мужнішим, ніж дорослі досвідчені коханці. За всієї авторської іронії не можна не відчути, що Бліє любить усіх своїх ексцентричних протагоністів, навіть недолугих чоловіків, які дискредитують свою стать.

В одному з інтерв'ю режисер сказав, що видовищу потрібне марення. Візуалізацією цього, по суті, життєвого кредо є картина «Холодні закуски», що стала апогеєм абсурдної комедії у фільмографії французького провокатора. У світі, де вбивства сприймаються як буденність, а кримінальна хроніка – як обов'язкова складова будь-яких новин, Бліє своїм творінням апелював швидше навіть не до почуттів, а до підсвідомості глядача. Для цього він вибудував гротескний сюжет, часом не намагаючись пов'язувати логікою слідуючі одне за одним вбивства. Один спритно придуманий фарс накривається чередою абсурдних ситуацій і перетворюється на безлад. Зате навіть сказані побіжно фрази і невеликі діалоги персонажів прописані зі школярською старанністю і заслуговують на найпильнішу увагу (за що сценарій і удостоївся «Сезара»). Чого тільки варта репліка комісара поліції про те, що злочинців саджати до в'язниць не слід, оскільки вони можуть заразити нормальних людей. Головний комічний ефект стрічки криється в шаленій невідповідності очікуваного і того, що відбувається на екрані, в чому, при бажанні, можна знайти співзвуччя з прозою Бориса Віана і Ремона Кено.

Трапляється у Бертрана Бліє і таке, що сюжетні лінії фільмів пускаються на свавілля подій. Вони, подібно до сновидінь, захоплюють реальний знімальний процес, втягуючи в гру справжніх акторів з їх справжніми життєвими ситуаціями і тим самим розхитуючи і без того не надто стійку психіку служителів Мельпомени. Так сталося, наприклад, з картиною «Актори», яку можна розглядати і як освідчення всім тим лицедіям, з якими доля зводила Бліє, і як пафосний реквієм по старому французькому кінематографу. Режисер ніби прощається зі старим кіно, перетворюючи сам процес на ура-процесію зі старих клоунів, кумедну буффонаду, останній капусник. Причому частиною цієї процесії є й ті, хто, на жаль, уже пішов назавжди.

З іронією у серці

Показово, що століття двадцять перше виявилося для невгамовного Бертрана Бліє настільки ж благодатним у плані сюжетної незаангажованості, як і лихі 70-ті. До того ж глядацьких симпатій, на щастя, режисерові не позичати. І хоча, розмінявши сьомий десяток, частоту виходів картин з об'єктивних причин довелося скоротити, на якості робіт і оригінальності сценаріїв це не позначилося. Чи то декадентська фантасмагорія з Філіпом Нуаре та Мішелем Буке «Відбивні», в якій зворушливі паризькі старі блукають інтер'єрами власних спогадів, чи романтична комедія «Скільки ти коштуєш?» з Монікою Беллуччі в ролі повії, що розривається між старим коханцем-сутенером і новим залицяльником-мільйонером, який претендує на роль законного чоловіка.

Взагалі варто відзначити, що сексуальний контакт і адюльтер у світі Бліє служать свого роду маршрутами, на яких з безапеляційною силою проявляються справжні психологічні уподобання персонажів. І тут питання фізичної близькості і чуттєвості можуть залишатися далеко осторонь, бо на першому плані висувається прагнення раціонально осмислити потяг, трактуване як несвідоме. Природною реакцією режисера на таке зіткнення найчастіше є меланхолійна іронія.

Втім, іронія, як видно з усього сказаного вище, – фірмовий знак Бертрана Бліє. Їй властиво проявлятися навіть там, де зазвичай прийнято мовчати в ганчірочку. Так, в останній роботі майстра, «Шурхіт кубиків льоду», найстрашніша хвороба нашого часу постає у вигляді нервозного чоловіка-іпохондрика. Простіше кажучи, відбувається таке. До егоцентричного письменника у виконанні неповторного Жана Дюжардена, який випиває по п'ять пляшок вина на день, приходить у будинок дивний похмурий пан і каже: «Привіт, я твій рак. Дуже радий познайомитись!». Між письменником та його «хворобою» у процесі спілкування налагоджуються чудові стосунки. Вони разом п'ють, спілкуються, б'ються, чіпляються до дівчат… Бліє, зрозуміло, зняв черговий фарс, у якому не преминув використати весь свій фірмовий інструментарій – від саркастичних знущань до нізверження моралі як такої. Нову роботу, якщо завгодно, можна розцінювати як своєрідний майстер-клас, який дає змогу вкотре насолодитися унікальною кіномовою маестро.

Якщо при перегляді фільмів і в роздумах про творчість Бертрана Бліє не забувати про бунтарську природу автора, багато в його філософії стає більш ясним, зрозумілим та логічним. Адже дії режисера усвідомлені і спрямовані насамперед на бажання викликати у глядача шок, вибити його, так би мовити, з колії, хай навіть ціною протиріччя собі самому. Тому що тільки тоді бунт проти всього і вся виправдовує себе, набуваючи рис принципової життєвої позиції.