Любіченко Лілія. Вчитель, який змінив моє життя

Смерть, як невіддільний аспект життя

Смерть неминуча. Єдине справді важливе, що ми маємо – це проміжок часу до неї. Власний кінець майже неможливо повністю прийняти, бо разом з тілом і так званою душею, помирає весь наш світ. Тим часом ця сама подія, тільки зв’язана з іншою людиною, для нас є трагедією, однак після якої власний час не зупиняється.
Віра бережно намагається дати нам розуміння, що життя на цьому не закінчується, і всі обов'язково потрапляють в інший світ. Що ж робити людям, які стикнулися зі смертю буквально найближчої людини? Невіддільною частиною того самого життя? Мені залишається бачити вбитих горем рідних, які намагаються продовжувати існувати як раніше.

…Кінець липня.
Майже безсонна ніч – єдина можлива ніч. Але необхідно намагатись вести боротьбу з очима, які злипаються, та ношею на шиї, що відмовляється працювати з причини невиліковної хвороби – непізнаного до цього дня справжнього розпачу.
У голові жодних думок. У машині ми. А разом з нами захотіла поїхати, великодушно прийнята, духота. Чи розуміє хоч вона, що скоро відбуватиметься? Бо я насправді не маю жодної гадки.
Що може бути доречним в цій ситуації? Як вітатися? А чи можна усміхнутися? Жодна дія та думка не здається достатньо не те щоб доречною, а навіть прийнятною для розуміння, тому мозком було винесено рішення нічого не вирішувати та продовжувати тримати мене в сітці абсолютної плутанини.
– Піди до сестрички, дитино.
Кліпнувши декілька разів та виправдавши це простим “на всяк випадок”, я послухала бабусю.
І справді намагалася абстрагуватися від початку суєти, навіть жартувати з нею. Вона й не здавалась аж геть засмученою…невже мій мозок все-таки прийняв рішення помічати щось? Навіть вистачило на здивування – як в такій ситуації міміка виліпила на дитячому обличчі усмішку, хоч і сумну? Здавалось, наче переді мною сидить майже така ж сама енергійна та весела дівчинка, однак з атмосферою навколо змінилось і щось в ній - інакше й бути не могло. Надломилось щось особливе.
І точно зникло одне – його ім’я.
– А це що таке?
– Це брат малював. Ми таку гру придумали…
І я з цікавістю вислуховувала це, поки суєта не захопила й цю маленьку кімнату. Братову.
Ми декілька разів виходили надвір та назад в хату, я навіть хотіла прийняти пропозицію піти далі дивитись її малюнки, як приїхали їхні батьки. І тільки тоді я просто не змогла стримати сльози. Обличчя їхньої матері…не можна знайти слів і бажання описувати це.
Труна опинилась на стільчиках у вітальні. У вітальні опинилось моє тіло, з купою незнайомих фігур, які продовжували займати простір. І кожна особа обов’язково мала очі на мокрому місці та пониклу голову. Я, втиснута дивним поривом відійти якомога далі від труни в стіну, дивилась на вкриті тканиною дзеркальні поверхні та відчувала хустинку зі свічкою у своїй руці. Тим часом заплакав старий чоловік, якому я передала вогник. Відспівування лунало у вухах і боляче било в голову, нагадуючи, що це все наяву, разом з думкою, що всі похрестились вже як три рази, а я – жодного. Або ж навпаки намагалось штовхнути мене у прірву прострації разом з тим, що ця людина втратила своє життя за долю України. Під кінець все-таки сила, що втисла мене в стіну, вирішила відпустити та навіть дозволила підійти до бабусі.
Вийшли всі фігури – вийшло й моє тіло. Фігури пішли разом з труною – я попленталася за ними. Дорога однаково здається ніякою, наче зовсім не потребує точного початку або кінця, і має тільки нескінченну середину – шлях за тими людьми.
Однак ця дорога переривиста. Мене з бабусею залишають посеред машин на очікування якоїсь конкретної. Незнайоме місто дало мені швидко знайти знайому персону в тій самій конкретній машині.
І через певний час цієї поїздки я помічаю це. Люди на колінах. Купи людей будь-якого віку на колінах. Проїхали один населений пункт, інший, ще один…а похилені фігури не закінчуються.
Від сільської церкви наший шлях продовжується. Дорога вже має трохи інший вигляд, та й людей стало менше, хоч однакову про їхню кількість я можу сказати тільки “багато”.
Не витримали не тільки голови людей, а й те, що над ними.
– Небо плаче.
Відсутність парасольок не так і турбує. На руках відчуваєш краплі, в ногах якісь камінчики, а всередині нічого окрім спокійного, хоч і нав’язливого, розпачу. Небо ніяк не заспокоїться, і це вже схоже на зливу.
– Мам, як думаєш, скільки тут людей? Сотня, чи більше?
– Навіть не знаю.
Старі та молодші за мене продовжують прямувати, аж поки не дійшли до самого цвинтаря, де вищі сили змилувались, і тепер залишилась тільки сирість землі.
Вислухавши місцями неправильну біографію, нам дозволили одними з перших попрощатися з ним. Схилена вниз голова повністю перестає працювати, а я в котрий раз намагаюсь не плакати, що виходить напрочуд погано.
Труна опустилася в яму. Думка, що і я повинна повторити за людьми, насипавши землі на її поверхню, повністю збила мене з пантелику. Але вже через хвилину відчуваю холодну землю у своїй долоні, і на тремтячих ногах роблю це. І що тепер залишається? Тільки сирість землі.
– Дитино, а де ж тут якась лава?
Коли бабуся вже сіла, я запитала:
– Все добре?
А в думках лунає…“Як тут тільки може бути добре?”
– Так.
Через певний час народу стає все менше і ми також прямуємо до виходу.
Краще, звісно, не стає, однак хоча б дихання наче стає легшим, і тут…
– Не плач, дитино.
…Весь емоційний спектр звузився до простої думки: “Звідки в людині може бути стільки сліз?”.
Поминальний обід відчувається як насмішка. Ви були коли-небудь ситі болем?
Та врешті-решт ми повертаємось додому. Залишилась тяжка голова, виплакані очі та хустинка.

На мою думку, такі події впливають набагато більше ніж книги або фільми, навіть якщо це не близька людина. І тільки тоді розумієш справжню цінність живого. Хоча скільки людей вмирало, скільки жило, і інколи це здається вільним від сенсу. Але те, що залишила людина, є абсолютно безумовною причиною пам'ятати її. А душа мертвих людей насправді безсмертна для близьких.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»