Сидор Марія. Вчитель, який змінив моє життя
«Мені кайфово. Я навчився жити з тим, що маю». Ці слова стали лозунгом мого життя. А людина, яка їх сказала стала прикладом, який хочеться наслідувати. Ця людина, мій вчитель. Він не вчився у педагогічному. Але є таке у житті, коли ти відчуваєш – це моє. Так і з моїм вчителем.
У моєму житті траплялось багато вчителів. У школі, на гуртках, в університеті, на роботі, серед знайомих та рідних. Усі вчили. Кожен своє. Хто в чому спец. Але той вчитель, який змінив багато речей у моєму житті – не зі школи. Він не з університету і не з роботи. Він з реального життя. З такого, де пересічні люди, стають непересічними конкретно для когось. Хоча він не пересічний. Він особливий.
Кажуть, Бог забирає найкращих. Мого вчителя вже нема серед нас. Але напевне там, на небі таких бракувало. Світлих, простих, щирих. Він не був спеціалістом навчати, але йогог слова досі розбирають на цитати. Він жив серед нас, ходи вуличками твого і мого міста, відвідував ті ж кафе, мандрував тими ж країнами…
Його дуже бракує тут. Особливо сьогодні, в часі війни. Мій вчитель би знав, що сказати. Він завжди знав, що сказати. Його слова й до сьогодні крокують поруч. Вчитель та учень знають один одного. Онлайн чи офлайн. Симпатизують або ні. Але знають. Я свого вчителя знала. Любов до нього привили мені ще мої батьки. Але, на жаль – він мене не знав... Хоча я певна, якби ми зустрілись віч-на-віч він би весело промовив: «Здоров, мала!». Саме «мала» і саме «здоров».
Він прожив надто мало. Хоча тепер у часі війни думка про тривалість життя значно змінилась. Він міг би ще творити, він міг допомагти і підтримувати.
Мій вчитель писав книжки, читаючи які хапався за живіт. Мій вчитель співав пісні, які співатимуть ще мої діти й, мабуть, діти моїх дітей. Мій вчитель це той жучина з кучерявим волоссям, доброю посмішокю на обличчі та щирим поглядом. Кузьма. Скрябін. Андрій Кузьменко.
«Мені кайфово. Я навчився жити з тим, що маю». Кілька слів, які тримають у собі весь сенс. Жити тут і зараз, насолоджуватись тим, що є, і не стрибати вище голови щоб здобути те, чого нема. Бо ти не знаєш, чи матиме воно сенс та чи принесе тобі щастя. Жити і радіти. Сьогодні. Бо життя таке мінливе. Насолоджуватись своїм, не гнатись за чужим.
Ніхто не каже, що мріяти чи прагнути до кращого погано. Але в наш час матеріальне займає так багато, що інколи біжучи за тим омріяним забуваєш жити те реальне. А тоді оглядаєшся і бачиш, що в постійному ритмі гонок загубив стільки років, стільки людей, стільки моментів.
Одні тати не бачать дітей через війну. В окопах притискають до грудей маленького ведмедика, якого дала улюблена дитина: щоб оберігав і нагадував про дім. Мріють про обійми, але не можуть обійняти. Хоча віддали б все, щоб бути поруч з ними сьогодні. А інші – в полоні роботи – пропускають добровільно-несвідомо перші кроки, слова, перші свята у садочку та перший дзвоник у школі. І їм точно не кайфово. Звісно, вони оправдуються, що це все заради дітей. Заражи кращих памперсів, цукерок, садочків. Але малюкам насправді байдуже в яких памперсах вони ходять. Їм потрібна присутність. Тут і зараз.
Ці слова я трактую ледь не щодня. І кожного разу вони підходять під будь-які ситуації: робота, дім, сім’я, мрії.
Не соромитись того ким ти є, не корчити з себе того ким би мріяв бути, або того – кого побачив у соцмережах з своїм «ідеальним життям», бо життя не ідеальне. Бути собою. «Жити так, щоб було з чого поржати». Бо депресія, ще нікому не допомагала. Сміятись над собою. Бути відкритим. Бути собою.
Пригадую, як на одному з концертів ( це був останній концерт, де я зустріла свого вчителя), Кузьма сів на сцену і розповідав якісь анекдоти, а потім звернувся до мами, а потім пригадував свої студентські роки. І все це перд чотнями людей. Бо Кузьма,здається, не збирав стадіонів. Його концерти завжди були локальнішими. Можливо від того – затишнішими. Домашніми. Тоді він зі сцени був таким своїм, близьким. Ніби ми знаємо один одного купу років. Хоча по суті ми не знали. Але є моменти, коли чітко відчуваєш – це моя людина. Я відчула.
Хтось каже, що його вчитель Тарас Шевченко, Леся Українка і Григорій Сковорода чи багато інших, історичних постатей, які відзначились чимось дуже великим і визначним. Я дуже поважаю чих людей. Але для мене вони якісь захмарно далекі, з сторінок книжок. А він, мій вчитель, такий реальний.
Він не церемонився з лексикою, він не підбирав влучних слів. Але мені здається, що власне усі його слова були влучними, хоч не завжди цензурними.
Вже тепер слухаючи перші пісні, ранні альбоми, історію гурту та написання хітів – радію. Радію, що Андрій Кузьменко став таки співаком, а не стоматологом. Впевнена, що нашим вухам і серцям він приніс набагато більше користі, ніж приніс би зубам своїх клієнтів.
Мій вчитель – навчив: «Мені кайфово. Я навчився жити з тим, що маю». Бо нема сенсу рівнятись на когось. Щастя – у простому. В тому, щоб обійняти сім’ю. В тому, щоб поїхати разом у відпустку. Насправді не має значення чи це Карпати чи Альпи, Карибське чи Чорне море. Це все лише амбіції. А має значення те, щоб насолоджуватись тим, що маєш.
Я навчилась.
Мені кайфо.
Я навчилась жити з тим, що маю.
Дякую, тобі Андрію!
Твої уроки не потребували оплати. Хоча за все сьогодні беруть гроші. Тому бодай оцим коротким ессе, я хочу заплатити тобі, за всі твої уроки. Співаю подумки «Най цілий світ пропаде, я пожити хочу сам», та вірю – ти зараз посміхаєшся мені з якоїсь найпухнастішої хмари.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
