Дві історії про шахи

Дві історії про шахи. Денис Лукін

Денис Лукін

1. Грали з подругою в шахи на алеї. Люди проходили повз, дивилися. Це був наш таємний план: власним прикладом заохотити співгромадян до інтелектуального дозвілля. Можливо, хтось задумається: «Боже, ну чому я такий тупий!.. Скільки вже можна залипати в серіали і тикток, може, варто, як ця прекрасна парочка, пограти в шахи?».
Десь на початку мітельшпілю до нас підійшла жінка. Стала поруч і почала мовчки втикати на фігури. Я згадав, як в парку завжди двоє грають, а декілька інших навколо спостерігають. Присутність тієї особи мені була не дуже приємна, але я не став її проганяти — раптом в шахах так не можна і це вважається катастрофічною грубістю? Неписаний кодекс честі шахіста... Ми грали, і краєм мозку я думав: ну який їй кайф слідкувати за нашою грою? Дивне збочення. Шаховий вуаєризм.
Виходить, тільки шахи дають право підійти до незнайомих людей, витріщатися на них і на їхню справу. 
Велике шахове братство... 
Хід конем в плані меж дозволеного і особистого простору.
2. Гуляли з другом у віддаленому від нас районі міста. На одній із лавочок у дворі сидів стариганчик, поряд з ним була шахова дошка з виставленими фігурами. Коли дідусь нас побачив, він зробив запрошувальний жест рукою: мовляв, зіграємо?.. Ми, звісно, пройшли геть.
А потім я пошкодував: раптом до нього за цілий день ніхто не приєднається? Якщо вже ми, ті, хто любить цю гру, проігнорували його...
Може, він прийде додому після бесплідного шахового чекання, і буде ридати в подушку...
Ще більшою стала прірва його вікової і екзистенційної самотності.
А потім я ще подумав: о, так і я можу взяти на озброєння його метод — дівчат на алеї вичіплювати. Присяде до мене якась красуня, ми зіграємо, її ігровий азарт буде збуджено, а я такий: «В мене вдома ще лото є...».


Instagram @deni_look_in


Читати також