Світлана: історія сміливості та надії
Незламна мама, яка втратила на війні чоловіка: «Я не могла сказати дітям правду»
Світлані 33 роки. На проект психоемоційної стабілізації «Незламна мама» від «Фонду Маша» для жінок та дітей, які постраждали від війни, вона приїхала з маленького селища на Житомирщині. З нею – двоє дітей-погодків. Старшій доньці 13, а 12-річчя молодшого сина відсвяткували просто в таборі «Незламної мами». Світлані дуже личить її ім’я – вона справді світла людина. Коли сором’язливо усміхається, то ніби починає сяяти. Останні два роки повномасштабної війни принесли цій жінці багато горя і мало приводів для радощів. Але вона не здається – вчиться заново жити й усміхатися. Поки що сором’язливо.
Ми записали історію Світлани й розповімо її вам. Це історія про сміливість, надію, горе і про те, чому варто жити далі.
– Коли почалася війна, це був великий шок і страх. Бо я знала: мій чоловік Микола (хоча він не любив, коли його так називають, тому далі я називатиму його Коля) піде на війну одним з перших. Він десантник, проходив строкову службу в Житомирській аеромобільній 95 бригаді. 11 березня 2014 року одним із перших з села пішов в АТО. Пам’ятаю, тоді у військкомат їхало багато наших хлопців. Але всіх повернули звідти по домівках і назначили прийом на різні дати, а мого взяли одразу. З АТО він повернувся з третьою групою інвалідності. Але це не зупинило його в рішенні піти на війну вдруге.
24 лютого Коля одразу почав діяти. тиждень керував хлопцями на обороні селища. Але потім сказав: «Ні, це не моє, мені нічого тут робити. Я маю бути там». І вже 3 березня ми завезли його з побратимами у військову частину. Він казав мені: «Та не переживай, я комісію не пройду, мене ніхто не візьме». Але в ті дні ніхто не проходив комісії. І 5 березня він вже був на Донбасі.
12 квітня я чула його востаннє. Він зателефонував і сказав: «Алло, привіт! У нас все добре. Я дуже сильно вас люблю. Буде змога – ввечері наберу». Більше не подзвонив.
Дев’ять місяців Коля вважався безвісти зниклим. Весь цей час у мені жила надія. Боже, нехай він буде в полоні! Я навіть ніби впізнавала його на фото з полоненими. От статура тіла схожа на Коліну, от профіль. Я свято вірила, що чоловік повернеться до нас. Він же такий живчик, завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації.
29 листопада мені в месенджер прийшло повідомлення від представника військової частини: «Доброго дня, Світлано Олександрівно. Є інформація щодо вашого чоловіка». І прислали фото його військового квитка. Там цей квиток тримали руки в медичних рукавичках. Я не хотіла в це вірити, але все зрозуміла. Колі більше немає.
Потім дізналася, що Коля загинув у квітні й дев’ять місяців пролежав на полі бою. Це була лінія розмежування, наші хлопці просто не мали змоги забрати тіла полеглих.
На опізнання у Дніпро ми поїхали разом із дружиною його побратима, з яким вони в 14-му разом пішли в АТО. А у 22-му разом загинули. Поховані також поряд.
Діти свято вірили, що тато повернеться додому живим. Коли він перестав виходити на зв’язок, я була в жахливому стані. І малі це бачили. Вони питали: «Мамо, а тато дзвонив?» Я не могла сказати їм правду, і говорила, що він телефонував, але дуже рано, поки вони ще спали. Я їх обманювала. Але розуміла, що вони спілкуються з іншими дітьми, і щоб не дізналися про зникнення тата від когось з вулиці, то треба пояснити все самій. Тому я сказала, що батько не має зараз можливості подзвонити. А як вона з’явиться – одразу з нами зв’яжеться. Коли до нас прийшли невтішні новини, зрозуміла, що не зможу повідомити їм про це сама. Знайшла психолога, який допоміг. У його присутності я сказала дітям, що тато став янголом, і що він буде нас оберігати з неба.
Я знаю, як сильно може допомогти робота з психологами. «Незламна мама» ще раз довела мені це. Хоча тут ще й дуже сприяло спілкування з іншими дівчатами, які пережили схоже горе. А діти розквітли серед інших дітей. З артмайстерні ми б усі разом просто не вилазили. За три тижні я отримала ресурс на півроку вперед. І тепер знаю, де знайти сили рухатися далі після завершення проєкту.
