Гудзь Леся. Конкурс одноактних п'єс
І ВІЛЬНОЮ СТАНЕ НАВІК МОЯ РІДНА ЗЕМЛЯ!
(мініп’єса)
На сцені – Він і Вона. Він – у формі ЗСУ, Вона – у цивільному.
На задньому плані сцени – на фоні небесному – прапор України. Задній план напівосвітлений, він освітлюється аж у кінцевому епізоді. Увесь діалог відбувається на фоні мелодії групи «Тартак» - «Не спи, моя рідна земля», яка то підсилюється, то стихає в міру посилення емоційності мовленого. Мелодія ставиться так, щоб останні слова, які проспівують або промовляють речитативом Він і Вона, припадали на приспів пісні – вони написані саме в його ритмі.
Він (повільно виходячи на середину сцени, говорить першу третину шляху): - Що таке війна? Це коли я, списаний від армії, отримую повістку й розумію, що не зможу не піти, бо ТАМ – мої сусіди, однокласник, товариш і ще пів села – а мені дивитися їм у очі ПОТІМ. Бо в мене є дитина й їй не має бути соромно за батька, коли виросте.
Вона (повільно виходячи на середину сцени з іншого боку, говорить першу третину шляху): - Це коли тебе збирають на фронт усім миром, скидаючись на форму, бронежилет і купу всього потрібного – й це роблять переважно зовсім не знайомі тобі люди.
Він (друга третина шляху): - Це коли за мене моляться – за мене, який був востаннє у храмі лише формально, вінчаючись, бо «так годиться» - і Бог приймає ті молитви, раз я ще й досі тут, серед живих.
Вона (друга третина шляху): - Це коли ти приходиш у відпустку з-під Бахмута, прагнеш полегшити мені домашні клопоти й пропонуєш …зарубати півня – а я тобі не даю цього зробити, бо бережу тебе від кривавих асоціацій.
Він (здивовано): - … мене, котрий побачив ТАМ стільки місива з плоті людської, повзав поряд із ворожими напіврозкладеними тілами в темряві й навіть торкався їх, чув запах тліні, розпаду, смерті! (усміхається гірко й болісно, виходить на центр сцени).Мене? Я навчився повзати поміж ворожих трупів піврічної давнини і навіть сусідити з ними в окопах під обстрілами. А потім гнав їх зі своїх снів, а вони вперто з’являлися там і будили мене, й це повторювалося раз, удруге, всоте… Я називав їх останніми словами, драїв з огидою берці від їхнього трупного смороду – і все ж дослухався побратимового «не називай їх …ами, мертвих, бо це глум» і зрозумієш його правоту: маємо не уподібнюватися їм зараз, щоб не стати одним із них потім.
У той час, поки Він говорить, Вона підходить повільно до нього й намагається Його обійняти, але Він відкидає спершу її руки й говорить рвучко, напружено, різко, а потім обіймає, а Вона дивиться на Нього спершу перелякано, потім із розумінням і співчуттям. Завмирають так.
Мелодія (початок, вступні акорди, вона за цей час має встигнути сказати):
Вона: - Я починаю й закінчую день слізьми: не знаю вже, від чого плачу більше – від злості на кляту русню, а чи від жалю за втраченою через війну молодістю...
Він (погляд усередину себе, Він знову проживає пережите): - … а я в той час на нулі чотири доби без їжі з половиною пляшки води на п’ятьох радію надгризеному мишами шоколадному батончику, знайденому в розбитому ворожому окопі – ми розділили його на п’ятьох і раділи як діти, а ще більше раділи, коли тринадцятого дня нас нарешті замінили. Це було вдосвіта, я видихнув, нарешті зателефонував додому, повірив у те, що живий – а вже надвечір мені наказано знову повернутися на позиції, які ще пам’ятають мій піт і страх – і я пішов, мусив піти, бо їм потрібен був боєзапас… Не вірив, що повернуся, чесно.
Вона: - Я відчувала те, відчувала! Ти зателефонував – у голосі чулося прощання. (теж згадує пережите, нова хвиля емоцій-спогадів) Як я кричала, голосила до Бога, аби врятував тебе! Потім я отямилася: молилася, аби допоміг не лише тобі, а всім вам, бо що ж ви поодинці…
Він (відвертається від Неї, дивиться у зал, на хвилі відвертості з глядачем навіть більше, аніж із Нею): -Так, поодинці там не врятуватися. Знаєш, час від часу я п’ю. П’ю, але не п’янію, бо картинка в моїй голові сильніша за спиртне: на ній – смерть, яка ковтає твоїх побратимів, полює за тобою, чигає скрізь і кожного…
Я божевільно радів, виживши тоді – а потім довелося мешкати в одній кімнаті зі справжнім божевільним – і це був мій побратим: він однаково пішов через кілька днів, навіть у такому стані, т у д и, бо замінити нас було ніким, а позицію тримати треба. Його не стало вже наступного дня…
Він ховає обличчя в долоні, завмирає, плечі його здригаються.Мелодія (приспів) підсилюється, звучить, а тоді різко стишується. На передній план виходить Вона, торкаючись його зі спини, Він повертається до Неї, а Вона дивиться на нього:
Вона (наче скаржиться на обставини): - Я ковтаю тепер жменями заспокійливе – а воно не діє, бо здригаєшся від кожного звуку в телефоні в очікуванні дзвінка від тебе.
Він (дуже щиро, зізнаючись у сокровенному): - А я телефонував додому, вигадуючи тобі купу незугарної щадної брехні про й безтурботним голосом розпитуючи сина про його дитячі справи – а потім під щільним ворожим вогнем, долаючи шлях до укриття, тримався рукою за натільний хрестик і повторював без упину два найважливіші у житті слова: ім’я Господа і свого малого.
(після паузи, коли музика підсилюється на той час) Мій каремат, мій спальник і кварта – вони згоріли в метрах від мене, я ще встиг відповзти від них, щойно їхній коптер засік мене з ними… Я боявся смерті й саме тому став дуже спостережливим. Я навчився спиною відчувати ворожих «пташок», навчився завмирати без руху на годину-дві навіть упавши на гострий уламок – але лише так, знаю тепер, можна вижити.
Вона (усміхається невесело, згадуючи): - А я боялася запитання про тебе від своїх і твоїх рідних, боялася й не хотіла зустрічатися з ними: ми ж домовилися з тобою, що ти ( показує пальцями «») «поблизу Львова на навчаннях», і вони нічого не знали – і тим важче було не виказати себе ні словом, ні інтонацією, ні очима…
Він: - Я не міг устежити за датами й зміною ночі й дня. І лише вийшовши з позицій, несподівано дізнався, що провів там кілька тижнів. А думав, що насправді то було кілька днів… (йде зі сцени,):
Вона (йому услід): -Я божеволію, бо ти не відповідаєш на дзвінки, а потім ти зненацька з’являєшся на порозі з букетом троянд – і я раптом розумію, що подібну радість відчувала в житті лише раз – коли вперше побачила нашого новонародженого сина
Мелодія-початок, тихо. Він виходить з-за куліс і дарує Їй троянди:
Він: - Я страшенно зрадів відпусткою – три тижні вдома! – але вже з її половини почав гнітитися домашнім тихим життям… А вечорами навіть на власному подвір’ї в німих тінях бачив постаті ворогів, а серед ночі хапав за руки тебе – усе ще шукав автомата.
(звернений до залу) Мої руки дрижали, я заїкався – а рідня та знайомі старанно робили вигляд, що не бачать того, зате в очах свого хлопчика я добре бачив безмовне: «Тату, чому???». Що я мав сказати цій дитині?
Вона (занурюється обличчям у квіти, витримує паузу, затим рвучко підіймає обличчя, пригортаючи квіти до грудей, звертається до Нього):
Вона: - Наш син дуже гордиться своїм татом і всім розповідає, що тато сміливий і захищає Україну. Йому так потрібен тато! А мені … мені потрібен ти – адже ми лише почали жити, наша сім’я ще така юна, нам лише кілька років! (голос сильнішає) Мені не потрібна від тебе жодна копійка з тих «ста тисяч» на нулі – мені потрібен ти живий, а не мільйон замість тебе! Чуєш мене?
Це так страшно, коли ти телефонуєш побратимам! Після кожної – кожної! - такої розмови тебе б’є навідліг звістка про когось із них – «двохсотого», і ти ламаєш язика, додаючи мертве «покійний» до тих, із ким прийшов на війну разом. Слухати це нестерпно боляче! Як же боляче, коханий!!! (опускає руки безвольно, квіти падають, вона не помічає того, застигає в німому стражданні, уся постать Її - страждання)
Він (до залу): - Я зрозумів там, в окопах, раптом зрозумів, що війна – це зовсім не те, що показують в кіно і в телемарафоні. Це в рази – ні, в тисячі разів! – гірше, страшніше й огидніше.
Я читаю новини, слухаю про політиків, чиновників, депутатів – вони мені байдужі, бо не вони для мене – Україна. (підходить, бере Її руки в свої долоні, далі обличчям до Неї, зболено й переконливо водночас, кожне слово дається важко, перелік неспішний, роздумує, що ж то для нього значить Україна)
Бо моя Україна – це моя дитина, це ти, це моє село, мої сусіди, моя річка й мій ліс, моє обійстя й бабина верба, і навіть не дуже люблене мною бетоноасфальтове місто – вони від того чорного 24 лютого набули для мене такої болючої цінності, що аж забиває дух!
Музика – початок без вступних акордів, якщо дозволить час – поєднати двічі, щоб вистачило аж до слів «Не здамося!». Це найсильніша частина:
Вона: - Знаю: ти до останнього свого подиху боронитимеш нас там, на “нулі”, із не менш дорогими тобі побратимами. І ти повертаєшся туди, на «свою» Донеччину, з чистим серцем, не озираючись назад, зціпивши зуби й стиснувши в кулак усі емоції, загнавши в найдальші закутки душі епізоди про прощальні наші обійми, про дотик теплої щічки нашого сина, про зачаєний крик в очах наших близьких. Ти знаєш, що робиш правильно. Як би важко це не було. (пауза, опустивши голову. Тоді рвучко піднімає її, дивлячись в очі Йому):
Ти станеш обличчям до ворога, а спиною відчуватимеш, навіть на відстані. Нас – усіх тих, хто надіється на тебе в рази більше, ніж на політиків. Ми з тобою ж бо знаємо: зараз за Україну стоїть грудьми простий солдат, такий як ти і твої побратими. А вдома на нього - на тебе! - чекають такі як я, мої посестри, матері й діти.
Він: - Бо Україна – це ми з тобою, повторені через багато століть наші пращури. І крізь віки пронизує наші покоління дух свободи, овіяний невмирущою славою тих, хто віддав за нього найдорожче – життя.
(повертається і говорить у зал, обіймає за стан Її, вони вдивляються в зал-обрій):
Вона: А як не стане тебе?
Він: Не стане мене – на моє місце стане тут, в окопах, інший, а замість нього – іще й ще. Скільки буде нас на землі українській святій – стільки ж і ставатимуть до бою за неї, до останнього подиху боронитимуть свій край, своїх дітей, своє минуле і майбутнє. Станемо воїнами всі до єдиного!
Вона (до залу): - Агов, кровожерний враже, і ось цю націю ти замислив знищити, завоювати? Затям собі: не бути цьому! Ніколи, чуєш?!
Разом: - Не скоримося! Не відступимо! Не здамося!
Він і Вона співають разом на мелодію приспіву «Не спи, моя рідна земля» або речитативом під мелодію, (водночас на задньому плані світло – наростаюче, наче сходить сонце – воно піднімається над прапором і зупиняється в точці, яка підсвічує прапор найвиразніше (або світло збоку, спрямоване на прапор і поступово підсилене):
В двобої Вітчизна моя,
стражденна моя Україна,
Тяжкий і кривавий
іде незалежності шлях.
Та воля до правди – свята,
І слава повік не загине,
І вільною стане навік моя рідна земля!
Завіса
