Євгеній Андронов. Конкурс одноактних п'єс

" Відображення "

Поет:

Привіт...

Дзеркало:

Навіщо ти прийшов?

Нама часу з тобою розмовляти,

Правду скажи, ти що її знайшов?

Тебе не буду більше турбувати...

Поет:

Та ні, нема з ким говорити,

Лишилося лиш ти, що мені не зрадить.

Скажи, чому кожен під себе гадить?

Кому за наші вчинки нас судити?

Дзеркало:

Як давно не було про тебе чути,

Що сталося ? Надовго так пропав,

Твою відсутність зміг на собі відчути,

Ти був справжнім, на частини розривав,

Серця ...

Поет:

Вже досить, припини.

Не набридло ще тобі знущатись?

Не знаєш як потрібно закохатись,

Навіки... Ти лише одне збагни...

Дзеркало:

Не хочу чути від тебе таких слів.

Іншого шукай, щоб з ним поговорити.

Без крил, ти високо злетів,

До останніх днів з коханням тобі жити...

Поет:

Забути, і не пам'ятати!

З серця вирізати все стальним ножем ,

Мені боляче з кожним прожитим днем,

Не хочу жити, бо довелось кохати...

Дзеркало:

Чому я тобі знов не вірю? Невідомо.

В мовчанні пізнається лиш кохання.

В тиші німій, мені це знайомо,

Постійно за тобою йде страждання...

Поет:

Мовчи, досить тобі мене вже вчити...

Напевно ніколи ти не зрозумієш,

Дивлюсь на тебе: - ти як отрута дієш,

З тобою хочу останній день прожити...

Дзеркало:

Не сміши мене, я таких багато бачив.

Що після смерті залишиш ти мені?

Останній день для тебе так багато значив,

Душа твоя буде палати у вогні...

Поет:

Себе не можу ніяк я зупинити.

Мій силует собі ти забереш,

Ціна велика, час не повернеш,

Тебе потрібно в одну мить розбити...

Дзеркало:

Не поспішай, очі сліпими стали,

Не бачиш ти нічого, що біля тебе поряд.

Лиш про єдине, вони завжди благали: -

Знайди її скоріше, ти пам'ятаєш погляд...

Поет:

Ти мене будеш розуму повчати?

Без душі, подих твій холодний.

Поет повинен завжди бути голодний,

Щоб у віршах  все розповідати...

Дзеркало:

Ти не поет, зніми свою корону,

Вірші твої не варті вже нічого.

Ти блазень, що не дійшов до трону,

Короля, та не чіпав святого...

Поет:

Мовчи, час назад не повернути,

Рубці глибокі залишились на руках,

Кохання завжди перемагає  страх,

Змиритись з тишею, потім все збагнути...

Дзеркало:

Непотрібно у гріхах мене винити,

Правду в собі ти бачити не звик,

Немає більше сенсу у віршах, як пояснити?

Ти невідомий, що непомітно зник...

Поет:

Єдине: я ніколи не брехав,

"Зачепити за живе", - мені пощастило,

Життя в безодню в мить перетворило,

Лише для себе я вірші писав...

Дзеркало:

Не маю права я вірити у Бога,

Все одно мене не зрозумієш.

Гострим камінням насипана твоя дорога,

Між рядків сховати істину  ти вмієш...

Поет:

Мовчи, не хочу більше тебе чути.

Я все бачу: не віриш ти мені,

Нам разом горіти у вогні,

Смерть допоможе мені про все забути...

Дзеркало:

Не потрібно... А як тобі заборонити?

Не мою сил знову тебе повчати.

Смерть допоможе з ланцюгів душу звільнити,

Щоб більше нікого не кохати...

Поет:

Ти допоможеш, в тебе вірити лишилось.

Гострі частини мої вени розривають,

Лише мерці більше не кохають,

Моє бажання нарешті здійснилось...