Міхалець Олена. Конкурс одноактних п'єс

 ДИЗАЙН ЗМІН або НЕЗЛАМНІСТЬ 

  Біля  дверей приймальні зустрілися  двоє. Один на візку колісному,  років під  сорок. Другий з ціпком. З під його штанини видніється штучна  кінцівка. Йому близько п’ятдесяти.
–    Доброго ранку! Ігнат, – представився чоловік з ціпком.
–    Здоров був! Василь, – протягнув  руку чоловіку.
–    Направду, здивований. Гадав, що буду  першим та  єдиним.
–    Я  рання  птаха! До   того ж мені  потрібна  робота.
–    Мені  також  не спиться.
–    Угу! З двадцять другого усім не спиться.
–    Мені ще з чотирнадцятого не до сну, – понуро відповідає Ігнат.
–    Що держава не допомагає? – спробував іронізувати  Василь.
–    Чому ж,  допомагає. Але в мене є нереалізовані  цілі, розумієш  брате? Голова працює і руки  теж.
–    Чому ж? Розумію.
–    Ти звідки дістав інформацію?
–    Звідки і всі – на Work. ua.
–    Більш як 10 тисяч вакансій. Це не жарт. Значить є потреба. – розмірковував вголос колісник.
–    Хочу спробувати «Дизайн  та  творчість», мрія з  дитинства. Закінчив  «Будівельний інститут» на архітектора  навчався, – почав вивертати свої сподівання старший.
–    Овва! Чудова ідея. Творчість, – це те  що відновлює! Але й грошей не приносить багато. – мовив молодший.
–    А твоя  душа  до  чого прагне? –  випитував Ігнат.
–    До чого лежить? То вже лягло на дно. Обираю до чого спроможний. – понуро говорив Василь. З такими колесами як у мене, не всюди  потрібні. Скажу  більше – не потрібні  зовсім. Але сподіваюсь. Прагну  змін. Кажуть зміни  відновлюють, дають нові  можливості. Чув таке?
–    Чув! Чув! – від  психологині після поранення. Тепер я  тут.
–    Виходить ми обоє  потребуємо  змін.
–    Живемо  в  часи  змін! – декламував Ігнат чи  з дратуванням, чи  з розпачом.
–    Часи змінюються і ми змінюємося разом з  ним. – читав в Лотар І, король франків.
–    То ти з розумних? – дивувався Василь. Мені  дівчина зачитувала, казала, що це  про мене  – слова якогось Пауло Коельо  –  щось на кшталт: «Люди хочуть все змінити і одночасно хочуть, щоб все залишилося тим самим, таким, як  раніше. – саме тепер я тут аби  довести, що я чогось  вартий.
–    Добре, що в тебе є дівчина!!! Тримайся її. Від  жінок тепло і мудрість! – якось сумно виходило у Ігната.
–    А в  тебе,  друже? – цікавився співрозмовник.
–    Моя сім’я….. Гм. В мене мама! Тепер моя  черга турбуватися. – відвернувся. Аби не показувати зрадницьких  сліз.
Тиша… І в кожного в середині бриніло своє – щемливе й болюче.
–    До прийому ще є  час. Зарані ми припхалися. – наважився  порушити тишу Василь.
–    Зарані не пізно! – для підтримки розмови  говорив Ігнат, – як же я раніше  марнував свій  час, а тепер  час  марнує  мене, – примружив  очі чоловік.
–    Минуле  завжди  зростає,  а  майбутнє  скорочується. Тому  ми  тут,  щоб  поспішати  жити! – перетягував ініціативу у розмові  Василь.
–    Мудро! Бачиш, як  життя нас  вчить  метикувати!!! 
–    Це часові бомби вчать метикувати. У них конкретних  час.
–    А ти знаєшся  на  бомбах? – глянув у вічі співрозмовнику?
–    Більше,  аніж  гадаєш? Я прямо таки  вступив з ними в зв'язок? 
–    Де? – випитував Ігнат.
–    Під Авдіївкою. Досі оговтаюся.
–    Оговтаємося, Василю!
–    Вже за хвилин двадцять десь пристроємось. Принаймні,  на  паперах.
–    Двадцять хвилин! – ще  рік тому, здавалось – мить. Тепер для мене – майже  вічність. Набридло очікувати. Хочу вже чимось  займатись. Щоб у Оленки  не сидіти на шиї. Вона не скаржиться. Але ж я бачу  як  їй  тяжко. На дві роботи бігає. На протези  для мене заробляє. Перед  роботою  мене привезла. – лилося з нутрощів Василя. Гроші – вирішують все! Таке от життя. Від них залежить, чи згодяться мені штучні  ноги  взагалі. Якщо м’язи втратять пам'ять – то необхідність відпаде. 
–    Так он воно як. Мені  відома ця кухня.– й постукав по своїй  штучній нозі. – й розгубився  не знаючи що  питати.
–    Не хвилюйся  брате. Не треба втішати. Хтось і шансу  немає. – продовжував колісник.
–    То ми виходить – серед обраних?! 
–    Виходить. 
Й зареготали до сліз. Реакція організму. Реакція пам’яті.  Реакція на щеплення від воєнних  ран. Мовчання. Знову кожен про своє. 
–    Можу допомогти. Мої  лікарі – майстри  від Богу! – й хвацько  почав  шукати в телефоні потрібну  інформацію.
–    Не переймайся! Я в списках! Про мене знають. Є державні  програми!  Але потрібні гроші! – стишено говорив Василь. Я ходжу в реабілітаційний центр, тренує м’язи  – зберігаю пам'ять. 
–    А на роботу чому поспішаєш? – допитувався Ігнат.
–    Це знаєш. На випадок, коли шанс виставить білий  прапор. Це моя  Оленка намагається допомогти мене, аби я почувався повно справним. 
–    Це вірно! – підтвердив інший.
–    Оленка забере мене у свою обідню  перерву й  відвезе на заняття. А сама бігтиме на іншу  роботу.  
–    Добре, що в тебе є підтримка. А діти в тебе є? – розпитував Ігнат.
–    Двійко! Дівчата. Вони за кордоном. Ще й не знають про мою  біду. – боїмося  ранити своїх  дітей. Їм й так дісталось. Якщо вигорить з протезами, то за якийсь час навідаємо  їх. Сумую. Хоч мало не щовечора розмовляємо.
–    То вони зовсім нічого не знають?
–    Чому ж. Знають, що я отримав поранення, що лікуюся. – розповідав чоловік, – одній шістнадцять, іншій майже вісімнадцять – ще діти. А твої  як?
–    Гм! – Ігнат боявся запитань. Вирячив заплакані очі. – у мене тепер лише  мама. – у цих словах було скільки болю. Чоловік почав шукати поглядом де сісти. Сперся на стіну й не зграбно впав на сидіння.
Мовчання.
–    Втратив? – ото біда! Моя біда перед його – дріб’язок. Мої всі живі. Я з ними розмовляю, помічаю як швидко вони дорослішають. А ти брате говори! Біль треба виганяти! 
–    У Маріуполі! В театрі! Чув! – усі мої і батько! Ніколи не пробачу! Мама заслабла після того! – виштовхував біду зі своїх грудей Ігнат. А у вухах дзвенів сміх його дружини й дітей  на крайній його день народження: батько живи до ста років! Малюй  картини, як ти вмієш і любиш  те, що  робиш! Не відмовляйся від мрій, що б не сталось! Ми тебе любимо! – Ігнат закрив руками обличчя й згадував усіх своїх.
–    Господи милосердний! В який час живемо! – якось по-старечому мовив Василь. Мужик! Тримайся! Нам треба жити! Для пам’яті!  Хто втрачає пам'ять – втрачає все! Тепер я  розумію! – Василь старався розмовою пом’якшити біль.   То що ти там обрав собі? Творчість! Твори мужик! Твори для малих і тих, хто ще не народився! Певно, Боженька, обрав для тебе  таку місію. Я чомусь впевнений, що в тебе все вийде! І ти і зовні  виглядаєш як митець, – пробував втішати бідолаху!
–    А ти який шлях обираєш собі? Який напрямок в роботі? – пробував переключитись та заспокоїти своє  терзання чоловік. – Певно грішив! Прости Господи! Нехай мої  зірочки спочивають на небі! – схилив голову! 
–    Сам ще не знаю. Може де на який склад? Чи діловодство яке? Не в артисти ж йти. Хоча не зарікаюсь. Наразі в кіномистецтві –  війна – актуальна тема, – й дурнувато посміхнувся. 
Знову  тиша з’їдала час.
–    Талант – це важливо? – питав Василь.
–    Ми маємо цей талант! Талант жити! – говорив Ігнат. Дивись друже, попри все ми тут з тобою. Ми продовжуємо жити попри пекло  життя. Ми обоє дивились смерті у вічі,  то світло софітів  не засліпить. Тільки жити треба так, щоб все світло, що є у наших душах світило для інших. Не буди каліками не тільки фізичними, а й моральними та духовними. Слухай. Є ідея! – різко переключився Ігнат.
–    Друже! Підтримаю твою любу ідею, – Василь зрадів. Що співрозмовник зумів переключитися.
–     Вирулимо в театр?! – слово вирулимо підбадьорило співрозмовника. Записуй мій телефон:
–    Записую! Як твоє прізвище Ігнате?
–    Ігнатенко Сергій! Ігнат – мій позивний.
–    А твоє прізвище, Василю?
–    Василенко Олег! Василь – це мій позивний!
В коридорі лунав сміх двох чоловіків, що випадково зустрілися та об’єдналися спільним болем. 
–    Про що ти думаєш?
–    Я думаю, що світ затамує подих від таланту українців жити! – говорив Сергій.
–    Я думаю, що недарма ми тут зустрілися. Це не випадковість!!! Ти Мужик! Ти мій герой! – дивився у вічі співрозмовнику Олег.
–    Ми навчилися контролювати гнів! – доводив Сергій.
–    Це справжній Х-фактор в середині нас. В середині кожного, хто пройшов полум’я війни. 
–    Бог у маленькому захваті! 
–    Ми не з тих, хто здаємося!
–    Попереду у нас велике будівництво! – говорив випускник будівельного вузу.
–    Я зрозумів тебе, друже!  В мене не першокласний розум, але відповідальність перед Оленкою і країною присутня.
–    Нам усім потрібен дизайн життя – дизайн змін стосунків, культури, прав, свобод і ми її архітектори! 
–    Так! Ми архітектори змін! 
–    Зміни, що роблять нас повносправними людьми! Гідною нацією. 
–    Після прийому, бери свою Оленку й рухнемо на каву.
–    Розпочнемо день з кави?
–    Розпочнемо день з львівської кави!
Ці двоє вичавили із себе болісні думки та переживання і замінили їх на співчуття, почуття власної  гідності, радість та спокій. Вони незламні!