Андрій Шут. Дама Морів. Глава І: Нове Життя

Цей світ, як я його ненавиджу, двадцять перше століття, але це якийсь апофеоз жадібності, цинізму, боягузтва, зла та розпусті. Центральна частина світу у стані безперервної холодної війни та революційного підпілля. Після того, як Імператор, що розпочав війну, та багато країн приєднались до режиму, але після падіння так званої «корони», та розпаду Імперсього режиму, всі бояться один-одного, бояться, що кожна країна може бути сплячою частиною згорівшого режиму. Світ розділений та ніхто не підтримує минулих друзів. Схід Перестав розвиватись у принципі, нажаль, я звідти. Це ніби кам’яний вік, із застарівшими правилами, устоями та традиціями, яким нараховується більше двох-ста років. Постійне мародерство та малі війни між собою. Там друзів нема, лише союзники або найманці. Звідти на Захід постійно лізуть пірати та ще страшніше – работорговці. Вони живуть у містах як звичний люд, але якимось чином, вони крадуть людей та привозять їх на кораблях бог знає куди. Західна частина світу знайшла мир, під час Війни за Корону. Увесь континент об’єднався під дипломатичним правом та зібрав свою військову силу та вплив, щоб відбитись від Імперії та заробити своє місце у цьому світі. Вони вважають себе героями світового масштабу, тут постійна пропаганда про їх міць, постійно кажуть наскільки вони інакші, сильніші та вправніші за увесь світ. Але нічим вони не інакші, все те ж саме, вони ті ж самі люди, які отримали забагато сили та впливу. Тим не менш, я обрав жити з ними, а не на Сході.

Я був загубленим, жив, очікуючи лише на смерть. Вам буде складно повірити мені, і моментами важко зрозуміти мене, але ось вам історія про те, як Дама Морів допомогла мені знайти себе, допомогла знайти сенс у житті та указала на мій талант.

Все почалось десять років тому. Між мною та моїми родичами було ціле море. Як метафорично, так і по факту. Вони ніколи не розуміли мене, завжди хотіли більшого від мене, завжди були незадоволені моїми досягненнями у школі, коледжі а потім і в університеті. Я поїхав від них геть за море, я працював на низькооплачуваній роботі та жив з двома сусідами, ми ділили кошти на оренду двокімнатної квартири. Ті, кого я вважав друзями зраджували або просто полишали мене, коли мені була необхідна допомога.

Я ненавидів свою роботу, шеф - мудак, постійно просить від мене робити більше і більше, колеги мене ігнорували та вели себе по свинячі, ніби пакети зі сміттям… Як мене це все дратувало, я хотів просто втекти від усього, просто зникнути… або показати їм, що стається із людьми, що ведуть себе як свині, як скот. Ближче до теми…

Одного вечора я вирішив вийти зі своєї кімнати, прогулятись, подихати свіжим повітрям. Західне місто, було центром бізнесу, грошей, та економічного впливу на цілий світ, тут було дуже природи, за часту лише невеличкі дерева на прохожій частині, та річка, що йшла майже через увесь континент, кількість дельт, що вона мала, не можна було так просто порахувати, вона була дуже хаотична, непередбачувана, десь вона вирішувала відійти, залишивши оголену морську низину, десь навпаки пуститись в хід. Дійшло до того, що влада поставила купу дамб, та бетонних перекрить, щоб контролювати її, але вона усе одно знаходила шляхи, щоб здивувати, по трошки пробиваючись крізь укріплення та пускаючи свої довгі коси десь посеред лісу, буквально пробиваючись крізь землю. Цю річку записали у Дива Світу, та назвали, Нескінчена Коса. Вона відділяла більшу частину міста від сектора із купою приватної території. Кошерні котеджи, маєтки та будинки від яких падає щелепа, а всього лише декілька кілометрів звідти, по ту ж сторону річки сектор із кучею сільськогосподарських садиб. Я все ще здивований, що вони стоять, я не можу зрозуміти як і навіщо влада зберегла таку територію під низько-податкові оселі.

Так от на своїй дорозі, на  здивування, я зустрів старого знайомого з коледжу, невисокий хлопець, приблизно мого віку, в районі 25 років. Він весь трусився, щось бурмотів та постійно оглядався, дуже скоро він мене помітив та пішов до мене грізною ходою, він явно був не адекватним, можливо під наркотиками, але я й сам іноді балувався, тому мене це не дуже залякало. Коли ми зійшлись він дуже швидко привітався та почав мене питати щось про місцеву річку, він цікавився як давно я там був, що бачив та ще цілий список запитань. Через декілька хвилин розмови він почав мене лякати. Він постійно тіпався та намагався мене вхопити за руку, плече або шию. Я вже прямо йому сказав щоб він припинив, але він ставав лише агресивніше страх окутував мене, він був сильнішим за мене і я не знав що робити, тому я вирішив тікати, я зміг вирватись та кинутись у біг.

Темні вулички міста доповнювали мою тривогу, я боявся кожного кута, кожного нового дома, кожний новий людський силует лякав мене все більше, я кликав на допомогу, я бачив як тіні обертаються до мене, але ніхто не рішався мені допомогти.

Так темрява перейшла у світло ліхтарів туристичного району, Хлопець продовжував кричати мені у слід: "Ти безсердечний виродок! Ти маєш померти! Вона показала мені, вона все мені показала, я все про тебе знаю, виродок!". Тоді я не сприймав ці слова. Для мене це звучало глупо, я вважав його просто обдовбаним наркоманом. Я кликав на поміч, але всі лише дивились. Вони лише дивились. "Чому ніхто мені не допоможе, чому всі вони ігнорують мої крики?" я думав про себе. Але зараз все зрозуміло - їм байдуже на мене, в них набагато важливіші справи: прогулятись по парку, випити кави, поцьомкати свою дівчину...прокляті виродки. Я назавжди запам'ятав їх вирази обличчя. Назавжди.

Через якийсь час, в мене вже не вистачало сил, але на щастя ми добігли до прогулянкової доріжки укладеній плиткою, зі звичайною металевою огородою, через яку одразу йде та сама річка, яка і стала причиною цього всього.

- Стій! Стій! Ми тут, ми у річки, давай поговоримо, прошу, заспокойся, давай поговоримо. Я прокричав.

Він став у дуже дивну та лякаючи своєю натурою позу. Зігнути спина, перекошений наліво тулуб, низько поставлений лікоть лівої руки, що підтримувала підборіддя, права рука двома тремтячими пальцями показувала на мене.

-Ні! Ні! Ти! Ти! Я маю тебе зупинити, ти загублений...Загублений! Ти всіх нас вб'єш! - Він ринувся на мене, та я не зміг ухилитись, ми обох впали за огорожу у річку

Його руки були холоднішими за лід, ми боролись, хапали один одного та бились, аж раптом я побачив як золотисте плетиво охопило його як павучий кокон та забрало кудись у темряву. На власне здивування, я більше не міг виплисти нагору, як би я не старався, я ніби плив на місці, я нічого не бачив, темрява, але потім, переді мною з’явився напівпрозорий образ дуже вродливої дівчини, яка на здивування, мала риб’ячий хвіст.

Її тендітне обличчя, було найвродливішим що я колись бачив, їі світлі та чисті як морська блакить очі, її золоте волосся, що розходилось на всю темряву морської безодні, її шкіра виглядала такою ніжною та спокусливою немов найсоковитіша вишенька на блюді з тисячі, її хвіст переливався кольорами як та веселка. Я спробував дотягнутись до неї, та вона промовила своїми тонкими та ніжними губками: "Не бійся, тепер я нарешті з тобою" Її голос був найприємнішим що я колись чув, такий тонкий з витонченою манерою промови, він заспокоїв мене у мить.

Темрява окутала мене, волосся, що раніше освітляло річку потьмяніло, її очі зникли у мить. Я розслабив тіло, і ніби пил, що літає по освітленій кімнаті, я левітував у повній темряві, без будь-якої цілі або призначення… Мені снилось море, його шум, та як я повільно поринаю у морську блакить…

Я прокинувся від сигналів апаратури, страшного шуму та купи розмов приглушені стінами, та двоє людей поруч обговорюють щось про показники. Я намагався поворухнутись, відкрити очі, але мої потуги були марні, все було в такому галасі, я чув своє ім'я, мені намагались щось сказати, але не міг зрозуміти що. Сигнали прискорились разом із биттям мого серця. Галас посилився, люди в моїй кімнаті почали перекрикуватись, і далі я відчув ніби щось дуже гаряче йде по моїй руці, щось що розповсюдилось дуже швидко. Сам того не розуміючи, я знову заснув.

Знову прокинувшись, я знову чув той шум, але тепер я вже зміг відкрити очі нехай і з важкістю, але я обдивився кімнату. Я був у лікарні, стіни з білими, та все ще гарними шпалерами та плиткова підлога. Я був у кімнаті з декількома іншими пацієнтами на мені був балахон. Медсестра, Жінка із чорним коротким волоссям, овальним лицем, гарною осанкою та доброю натурою. Віна постійно бігала, що шалена, про всі піклувалась, інші пацієнти хвалили її навички, пам’ять та турботу, вона підійшла щоб перевірити мене, та ті злощасні показники, тієї сраної апаратури, що постійно ото блипала поруч зі мною. Я все ще був під препаратами, тому мені на голову приходили найтупіші теми для запитань до неї, на щастя, я не згадаю і половини із них. Менше поводу для сорому.

Так я пролежав ще два дні, тільки помітив що на моїй голові пов’язка, та благо я вже був трохи в собі, та зайвий раз її не чіпав. До мене знову прийшла Медсестра. За цей час я вже зрозумів, вона мабуть єдина людина із турботою до іншим. Я запам’ятав її надовго, все що можу поки сказати.

До мене іноді заходив Лікар, гладко вибритий чоловік із обережною короткою стрижко, він розмовляв зі мною строго офіційною манерою. Ми розмовляли про те що трапилось, про те як я впав у воду, та бійку з тим хлопцем.

Я розповідав йому все, без зайвих тайних або прикрас. Він сказав, що через падіння, як показали сканування, в мене помітні признаки контузії. Зараз я на ліках, але нудота що я відчуваю, та головний біль все ще присутні. Також, він сказав що не вірить в те, що мені могли завдати таких синяків та подряпин, знаходячись у воді, на що я не міг нічого сказати, тим не-менш, я також розповів йому про ту дівчину, що бачив у воді. Він назвав це сном, образом, що створив мій мозок із спогадів, але доповнив частини, що не пам’ятає. На протязі усього мого часу у лікарні ми розмовляли про мій стан. Все дійшло до того, що мені час було йти додому, я так сказав.

Мені видали таблетки, та після відмови від стаціонарного лікування та проти поради лікаря, я пішов додому. В мене не було таких грошей щоб лікуватись на стаціонарі. Я все ще пам'ятав як всі стояли немов дерева, коли мені була необхідна термінова допомога, та факт вартості лікування для людині у потребі, вибішував мене ще більше.

Я добрався додому, поговорив з сокімнатниками, я не вдавався у деталі щодо мого стану, та цієї "ситуації" вцілому. Очкастий, хлопець, програміст високий та тонкий, з типічною для сидячого образу життя осанкою та вигином шиї, дуже спокійний та доволі розумний, і насправді дуже загнаний. Та Полоска, дівчина, що вічно носить одяг з окрасом у полоску та називає це стилем. Так-як кімнат усього дві, то ми з Очкастим жили вдвох, а Полоска була в іншій кімнаті. Я ненавидів те, що мені приходиться ділити з кимось кімнату, але як є. До Очкастого в мене не було негативу, ми спокійно уживались без зайвих проблем, з ним все було добре.

А от Полоска, постійно на нас кричала, їй постійно щось не подобалось, то ми не там залишимо кружку і ось починається істерика, то залишимо замало води у чайнику і почнеться крик. Я теж не був особливо спокійним, тому між нами постійно були бійки на матах.

Тим не менш, ми якось уживались, але тепер мене регулярно били головний біль та нудота. Тут і так зрозуміло, на роботу йти в такому стані я не зможу. Благо що в мене є робоча страховка, яка покрила деякий час мого без дійства та пігулки.

Я пролежав вдома деякий час, було дивно, що я почав сприймати воду по іншому, я немов бачив в ній щось, але не міг розібрати що саме, я сприймав сварки та базові розмови просто як сторонні шуми, я діяв механічно, адже всі мої думки, - вони всі були про Неї. Про ту, що була у воді, про ту, що врятувала мене, про ту, яка ще покаже, на що я справді здатний, ну але не про те.

Я почав бачити якісь дива, немов сама реальність змінюється, веде себе як течія, що направляє мене кудись, стіни немов пливуть у єдиному напрямку, речі зникають, приєднуючись до руху, і що найцікавіше, воно рухалось у постійному напрямку, куди б я не пішов, куди б я не повернувся, воно завжди показувало в одному напрямку, немов компас.

Так пройшло декілька днів, мій інтерес до цього нонсенсу не стихав, але я розумів, що головна біль - це найменша з моїх проблем, лікар казав звернутись, у разі необхідності. Що я й зробив, я пішов у лікарню, на щастя, вона зовсім недалеко.

Після повторної розмови лікар почесав потилицю, та знову зарекомендував мені лягти на стаціонар, на що я знову відмовив. Мені провели нові тести, та нічого не знайшли. Я отримав рецепт на сині пігулки. Та пішов у найближчу аптеку, щоб їх придбати. Після придбання, мене одразу знову вдарило, сильна головна біль, разом із течією, я не міг розібрати нічого, окрім дороги до чогось, що течія намагалась мені показати. Звісно, що я одразу прийняв синю пігулку, та присів на підлогу поруч із дверями аптеки, через деякий час, течія зникла. Я намагався піднятись, але в мене одразу ж запаморочилось у голові та я відключився. Коли я прокинувся, я не знав чи радіти мені від того що мені не треба буде знову відказувати лікарям, чи знову розчаруватись у суспільстві, адже вже настав вечір, а я все ще лежав на тому ж самому місці. Останнім часом моя огида та ненависть до людей росла швидше ніж будь-коли.

Головний біль вбивав мене, а пігулок поруч не було, та й витрачати ще більше грошей на них я теж не бажав. В'ялість в тілі, після такого "гарного сну" та голова важка більше за фуру були моїми вірними супутниками на дорозі додому.

Але що лякало мене, це те, що незважаючи на пігулки, я все ще бачив як течія, намагається прорватись до мене, немов реальність впливає від мене, як міг зір досягає чогось за гранню мого розуміння, я бачив золоте плетиво, що лягало на мої очі немов павутина, створюючи Такі неперевершені узори.

Всю дорогу додому я був немов у тумані, рухався механічно, без зайвої думки. Я все думаю, куди веде та течія? Можливо, вона веде до Неї, чи можливо це, що вона - реальна? Чи можливо те, що я не втратив розум, і я справді бачив Її? Я спіймав себе упертим у вхідні двері квартири. Я ледве вставив ключі, а далі я й не пам'ятаю як ліг спати.

На ранок я почував себе трохи краще, тому вирішив піти прогулятись до кав’ярні, щоб якось розвіятись, незважаючи на рекомендації лікаря утриматись від вживання кави. Тим не менш прогулянка була спокійна, без будь-який інцидентів, день був гарний, як зараз пам’ятаю, сонце світить, зелено, навколо щось копошатся люди, немов ті мурахи, я пройшов до гарно місця із дуже смачною кавою, я завжди там беру по дорозі на роботу. Я як завжди замовив капучіно, але тепер мені не було куди бігти, тому я сів за столик на вулиці, подихати свіжим повітрям. Я одивлявся по сторонах, потягуючи смачну каву.

Але потім, вона захопила мій погляд та думки, дівчина швидко пробігла повз мене до входу, швидко окинувши мене поглядом. Лише на секунду, але та секунда розтягнулась для мене на хвилини. Довге, каштанове як кора, кучеряве немов білі хмари посеред синього неба волосся. Витончене обличчя, заворожуючі, світлі, зелені немов листя очі. Вираз її обличчя немов транслював силу, вона впевнено та швидко прорвалась всередину кав’ярні. Я не міг відвести очі, як вона зайшла я повернув увесь тулуб, аби лише подивитись на неї хоча б ще секунду. Впевнена, але Граціозна, така Вродлива, але Небезпечна, і така…така…я ніби відчував, що вона Унікальна. Течія знов проривалась у мій світ, та тільки зараз я зрозумів, що весь цей час, цей компас показував сюди. І ЗАРАЗ… зараз він показував на неї. На той момент мене навіть не хвилювало, як це сталось, мене цікавила лише вона.

Я не міг розібрати свої почуття, не міг зрозуміти що воно таке, «Йди, моя дитино, йди до неї, допоможи мені, я не можу дихати» Моя голова розривалась, я чув той лагідний голос, що й раніше, я гадав, що сходжу з розуму, але дивне почуття проривалось, та я не міг зрозуміти що воно таке, любов? Бажання? Ні, це щось інше, я став чути дивний спів, мелодію що наповнював мене бажанням діяти, та посилював це дивне почуття до неї.

Тривога охопила мене, я хотів підійти до неї, але не міг знайти в собі сили, мене лякало, що я не знаю як вона відреагує на мене, і те, чи може вона бути тією самою, що мені потрібна. Течія стала формуватися все ясніше навколо мене, і вела мене до неї.

Я набрався сил, та підвівся, я зайшов всередину та побачив, як вона надягає фартух бариста. Я підійшов до стійки та почув її голос, вона всього лише спитала моє замовлення, мелодія набирала оберти, я замовив, та терпляче сів в очікуванні.

Я знову сів на вулиці та сів у вичікуванні. Чого? Я чекав коли вона звільниться. Течія оточила мене у вир.

Я бачив як плине час, бачив як приходили та уходили силуети людей. Та я все сидів. Я все спостерігав та чекав.

Темрява заполонила небо. Я побачив, як силуети повністю зникли, та вир розійшовся, до мене підійшла та сама дівчина «Пане, мені треба прибрати столи, ми зачиняємось», вона мені сказала, але саме цього я і очікував.

Я встав, та завів розмову, наступні хвилин так п’ятнадцять, я сів їй на вуха, але я так гарно підбирав слова, я не очікував такого від самого себе. Слова плили немов та річка. Навіть розуміючі, що в звичайному випадку вона б пробувала мене здихатись як найскоріше. Але вона червоніла від моїх слів, вона відверто посміхалась, та сміялась. Я терпляче чекав поки вона все зробить, та ми продовжили спілкуватись до доволі пізньої години. Це була приємна розмова для нас обох. Але згодом ми розійшлись.

Моєму задоволенню не було рамок, думками я був все ще в тих приємних моментах, та не міг відірватись від цих спогадів. Так я і дійшов додому. Полоска, знову була чимось незадоволена, кричала матом та намагалась привернути мою увагу, але я вітав у хмарах, вона мене зовсім не турбувала….Аж поки вона не вирішила зробити найбільшу помилку у спілкуванні зі мною. У потугах витягнути з мене емоції, вона вирішала хлопнути мене по спині. Я довго не міг зрозуміти, чому я так поступив, але на той момент це стало для мене останньою каплею у морі. Я вдарив її з усього розмаху. Я був мабуть перший раз у моєму житті, коли я б когось вдарив у принципі. Я накричав на неї, я висказав все що думав про цю сволоту. Вона плакала, намагалась задкувати, але я продовжував давити, продовжував додавлювати її, лагідні слова до тієї Дівчини перетворились у бурю агресивних до Полоски. Її плач посилювався, Очкастий вже виступив за неї, що розізлило мене ще більше. Спів знову з’явився, але тепер він був різкий, голосний та з мінливими тонами. Очкастий… він забагато про себе подумав, тоді я не міг цього сказати, але, щоб воно не було, воно придало мені сил. Він спробував мене схопити… та поплатився за це.

Ми почали боротись, що більше нагадувало дитячі борсання, ми обидва майже впали, але я втримався на ногах, та зміг відштовхнути його від себе. Він впав головою на батарею, водночас я побачив на ній кров…це зупинило мене, я злякався, але через секунду, Гнів повернувся. Він виступив проти мене, коли мені була потрібна підтримка, після всіх тих разів, коли я був поруч заради нього. Коли він плакав через самотність, коли він переживав що не впорається та коли ми сміялись.

Він пустив усе це під поїзд, коли вийшов проти мене. Спів перейшов в дике акапелло, ритмічне до кожного мого шагу, руху, до кожного подиху. Я схопив ніж з кухні, де ми були, опустився до його тіла, що все що намагалось рухатись, та одним рухом перерізав його глотку. Але зупинятись ще було рано.

Та скотина, вона побігла до дверей, але я був швидший, я виторочився на її перелякане обличчя, удар за ударом, вона продовжувала кричати, але спів це не зупиняло. Я чув, як мелодія проходила крізь її тіло, крізь її рани, я чув як акапелло лилось разом із її кров’ю. Вони захлиналась своїм життям, а я упивався її смертю. Вона перестала рухатись, я встав над її тілом, я бачив витікаючу кров, я бачив її навіки застилі очі. Але вони все більше будоражили мене. Вир оточив нас, я бачив блакитне сіяння, що йшло з її тіла. В двері хтось ломився, в мене не було часу щось вирішувати. Треба було тікати. Адреналін та незвичайна сила наповнювали мене, в момент я подумав «це другий поверх, я можу вийти через балкон», що я й зробив. Я доволі легко зістрибнув, на здивування я навіть не відчув болю в ногах, або спині

Течія знову з’явилась, вона показувала мені дорогу, через темні вулиці міста, я весь був у крові, я притримувався темряви. Ненависть переповнювала мене, ненависть до того зрадника, що обрав сторону нашого ворога, незважаючи на все що я зробив, ненависть до тієї суки, що вибішувала нас обох через дрібниці, що не мала поваги ні до кого… можливо, вона навчилась поважати смерть, коли вона прийшла.

Я все ще тримав у руках ніж, ніби механічно я не хотів його відпускати Я зупинився, щоб витерти з себе кров, біла футболка, тепер вся була у кривавих плямах та розводах, та й чи варто казати що на ній вже і так було достатньо крові, після моїх діянь. Я не знав куди її діти, тому швидко кинув її у смітник Та продовжив бігти з голим торсом. Мене почала наповнювати тривога, страх, від того що я накоїв. Невже це справді я? Що робити тепер? Що зі мною буде?

Але повертати вже було запізно. Я це зробив і тепер мені розбиратись із наслідками.

Течія привела мене до туристичного району, до річки. Течія йшла прямісінько у воду. Впевненість та рішучість наповнили мене, та я стрибнув на зустріч із моєю рятувальницею. Все, що я тільки-що зробив, побачив, відчув, все це було для мене таким сюрреалістичними, ніби це все був не я, я не міг цього зробити, не міг вбити людину...

Темрява окутувала все навколо мене, вже й не залишилось світла місяця «Ти повернувся до мене…» почув я із темряви, лагідний голос, я одразу зрозумів, це може бути лише Вона, я побачив золоте волосся, я побачив її мінливі кольори луски, та блакитні очі, що з’явились, сіяючи, просто із темряви. «…Тебе полишили, зрадили… ти залишився зовсім на самоті, але ти знайшов вихід…» вона продовжувала говорити до мене, так тендітно, та дбайливо обволікати мене золотим плетивом, немов павутиною.

Я був наляканий, не розуміючи що коїться я вхопив повітря, але замість того, щоб захлинатись, я відчув імпульс, що пішов по воді навколо мене.

«Ч-ч-ч… спокійно, милий, ти не помреш, ти все ще мені потрібен. А зараз, відпочивай, забудь про усе…забудь…добре, Сонечко?» Вона прошепотіла, обнімаючи мене, так тепло, так лагідно. Я не міг нічого сказати або спитати, я міг лише мовчазно насолодитись моментом. У морській тиші, та темряві цієї ночі.

Я прокинувся від шуму моря та двигуна, я розплющив очі, та побачив блакитне небо над головою, я відчув легкі хвилі, що проходили по моєму тілу, звичайно, що скоро після цього на мене найшов страх, я зрозумів, що я десь у морі, я перевернувся вертикально, та до мене дійшло, що я чорт знає де, я озирнувся, та не побачив ніякої суші, лише катер, що йшов поруч до мене, я у паниці почав кричати, та мені у відповідь помахали із згодом я зайшов на катер.

• Вітаю вас Пане, ласкаво прошу до нас на борт. – промовив бородатий дядько. Я знову побачив течію, але тепер, вона була ніби прямо на моїх очах, я якби відділився від цього світу, замість тіла дядьки я побачив скелет із дивною езотеричною різьбою із золотим довгим волоссям, що йде вниз у воду.
• Хто ви? – В мені буяв страх, я не розумів що відбувається та чому я тут та чи втрачаю я здоровий глузд, та чи була минула ніч реальністю та що зі мною буде якщо так…

• Спокійніше там, хлопче. Я друг нашої знайомої, довше ніж ти можеш уявити. Я знавав її, коли тебе ще й на світі цьому не було Ха-ха-ха. – Дядько трохи просміявся, та пройшов до штурвала.
• Я відвезу тебе назад до міста, там вже сам будеш розбиратись. Ось тобі те, що я називаю алібі Ха-ха-ха – Дід знову розсміявся, та запустив катер у невідомому мені напрямку.

Він вигадав історію. Мов я вирішив піти рибачити, на мою голову натягнули мішок та підставили пістолет до затилка, далі попав на якусь лодку, з якої умудрився втекти та впасти у воду. Мовля, цієї ночі якраз наздоганяли катера по майже усіх напрямках від міста, работорговців «Епідемія» він це назвав, то якщо я скажу що був на такому кораблі, то думає якось повірять… Ехх, послухавши це все, я й сам не повірив. Старий дід вже голову загубив, подумав я, але усе одно я тихо йому кивав, як би запам’ятовую.

Надалі, ми майже усю дорогу мовчали. Про себе він нічого не хотів розповідати, окрім того, що він знає Її, ту що насправді привела мене до нього.

Повернувшись до міста, я зійшов на причал, де вже була поліція, якісь розборки поряд із катером, ціла купа офіцерів, робили щось із типових фільмів по криміналістиці, я пройшов поруч, та побачив, як один із один із офіцерів пильно на мене дивився. Дід залишився на лодці, але вже й він пильно наглядав за ситуацією, обпершись рукою на будку. Я подивився на нього, та повернув свій погляд назад і побачив як той офіцер, весь серйозний з коротким посивілим волоссям та густими вусами, через що, далі я буду називати його Детектив Вусань. Так от Вусань підходить до мене, по всім правилам представляється та питає де я був цієї ночі. В мене серце пішло в п’яти.

Тут я знову почув мелодію, тонкий спів, що був таким теплим, але далеким, трохи зібравшись я почав розповідати йому ту саму історію, що придумав Дід, я знову виливав слова так, що й сам не міг уявити, я наповнив історію красками, і що саме цікаве, я міг уявити її в повному масштабі, так, немов я справді там був, так немов це справді трапилось, на кінці мого розказу дід також піддакнув «Так, кажу я вам, я побачив малого пластом розкинутим у воді, посеред нічого, Да-да-а» і що найцікавіше, здається, він повірив.

Після розмови з Дідом, Вусань попросив пройти з ним, для надання свідчень. Дід відмовився, та я знову побачив світ у іншому вигляді, буквально на секунду, я побачив як золоте плетиво обволікає Детектива, і той погодився його відпустити.

Але мені нічого не залишалось, окрім піти в відділення, для проведення розмови, звісно що відмовитись я так просто не зможу. Я сказав «добре, мені потрібен адвокат». Його лице в момент перекривилось, стало озлоблене та надуте. Він важко видихнув, та сказав: «Добре, буде вам адвокат, сідайте в машину».

Я намагався виглядати стримано, але всередині буяв ураган. Те, що я накоїв, те що відбувається на причалі, пролита кров та відчуття втраченого розуму, сюрреалістичності подій. Я не знав що мені робити, та що зі мною відбувається. Хто такий цей дід, та що саме цей Детектив буде в мене питати, та чи зможу я надати йому відповіді, та як я це зроблю. Моя голова боліла від кількості запитань, та моє тіло нило від тривоги. Та єдине, що я міг розібрати напевне був Страх.