Юрій Гундарєв.  Безжальні вірші

Юрій Гундарєв.  Безжальні вірші

Безжально

Не бійся ніколи крилатих ракет…
Хай боїться той, хто віддає наказ!
Подивіться уважніше на його портрет:
руки тремтять, мов напав сказ,
очі впали і покотилися по стОлу -
довгому і мертвому, наче мінне поле,
яким він відгородився від живого життя…
Мабуть, сподівався дожити до ста,
а ось чи встигне витратити свої мільярди,
коли вже плачуть за ним гаазькі нари,
а по ночах приходить вісімнадцятирічна Вероніка,
харківська художниця - юна, але вже велика,
яка малювала українських поетів
і яку він безжально спалив ракетою?..


Закрите небо

Сирена…
Спускайся до сховища!
На кухні – термос із кавою,
візьми для душі Андруховича
чи, може, Акутагаву…

А я нагорі залишусь,
закрию молитвою небо,
щоб нам повернути тишу…
Щоб бути знов біля тебе.


Білий птах з чорною ознакою

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.


Кульбабка

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.


Біси

Завжди у темряві біси точать роги -
всі темні справи коять саме вночі.
Оскільки Бог спить і не чує нічого,
а тому допоки, напевно, мовчить…

І хтось запускає крилату ракету:
-Та що ж ти робиш?
-Наказ виконую!
Летять на місто пекельні комети,
тремтять від вибухів шибки віконні.

Не спить півночі руденький хлопчина,
він кличе маму, а краще - тата…
А вранці з заплющеними очима
до дитсадка за руку на самокаті.

Та Бог вже не спить - вкрай безсоння мучить,
він бачить очі без вини закатованих,
Ірпінь, Маріуполь, Бахмут і Бучу,
страждання і кров - знову і знову…

Ні, Бог не спить - він все чує і бачить,
в його очах - відчайдушний щем…
Він знає твердо - ніяких пробачень!
Катам ніколи - жодних прощень!


Любити словом

…бо словом можна любити…
                     Юрій Іздрик «Молитва»

Світлина українського воїна, який читає книгу Тімоті Снайдера в окопі на Донеччині, облетіла увесь світ…

Трепітно книги складали
на приміському вокзалі,
самотній тепер перон…
Їдуть до наших героїв
Борхес, Ремарк і Снайдер -
всі вони поруч з нами
в битві за чисте небо,
їдуть тому що треба,
тому що це надважливо,
тому що це наджахливо,
коли помирають діти,
коли засихають квіти,
коли вже немає сліз,
коли вже немає слів…
Їдуть в купе на фронт
Хемінгуей і Франко…
Будуть у мерзлих окопах
до віковічного скону
словом, як автоматом,
наших бійців захищати,
стануть духовним заслоном,
будуть любити словом,
разом молитимуть Бога -
за перемогу…
за перемогу… 
за перемогу…


Розрізане небо

У жовтневу ніч безжальну
небо різали «кинджали».

А на ранок -
небо в ранах,
що від ночі
кровоточать…

А тепер птахи-кравці
зашивають рани ці.

Лиш на серці нам на спомин
додаються зайві коми.


Зоряні очі

Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.

Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
тільки живими і нескаліченими,

щоб діточок віддали нам скоріше,
їх матері напоїли теплом,
щоб одне одного бачили зриміше,
наче крізь збільшувальне скло,

щоб ми навчились прощати образи
враз припиняти чвари і склоки,
хамство рубати під корінь одразу -
адже життя надзвичайно коротке…

Гномик небесний ніби був поряд,
вмить розчинився у темряві ночі.
Ти відчуваєш магічний погляд -
зоряні…
зоряні…
зоряні очі.


Охматдит: розплющений камінь

Дитяча лікарня.
Ракетний удар.
Розплющений камінь.
Ридання. Кров. Гар.

Кульбабка-онкоголівка
притиснута до мами.
Розкидані ліки,
кардіограми…

Чи чуєте ви, вандали
з кривавої банди,
крики з-під завалів
онкокульбабок?!

Дитяча лікарня…
Дитячі очі…
Де твоя кара,
скажи, Отче?!


Полтавський біль

3 вересня окупанти завдали ракетного удару по Полтаві.
Дві балістичні ракети — одну за одною - вони скерували в Інститут зв'язку та сусідню з ним лікарню. 
Атака сталася у той момент, коли люди спускалися в укриття після сигналу повітряної тривоги. 
Відомо про 55 загиблих та 328 постраждалих… 

Ті, хто наказ цей віддавали,
мабуть, ніколи не були студентами,
а отже, ніколи не ховалися по підвалах
під вибухами ракетними,
не відчували ліктями холод стіни,
наче солодкий подих труни,
не стояли над прірвою в житі,
не кричали: мамо, я хочу жити!..
Ті, які наказ цей віддавали…
Вандали!


Сум у Сумах

19 вересня російська авіабомба влучила у пансіонат для літніх людей у Сумах.
Одна людина померла, ще дванадцять поранено…

Будинок для літніх людей.
Багатостраждальні Суми.
Совість, пропитана кров’ю, де?
Сумно…
Мабуть, для кривавих бомб і ракет
наші бабусі,
й дідусі -
теж воєнний об‘єкт?!


Львівська жалоба

4 вересня у Львові сталася страшна трагедія. Внаслідок чергової російської ракетної атаки загинула вся родина Ярослава Базилевича - 43-річна дружина Євгенія і три дочки: 21-річна Ярина, 18-річна Дарина та Емілія, якій було лише сім рочків… Батько чудом залишився живий - саме у цей момент пішов по воду.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Надіялись. Прагнули. Вчились. Любили.

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Чому така широка могила?

Пішов за водою -
зустрівся з бідою…

Євгенія, Ярина, Дарина, Емілія…
Господи, спаси і помилуй!


Бабин Яр

Це мій друг Фіма,
літні сандалі…
Зустрілись очима,
проходить далі.

Ось іде Софа -
дівчина з бантом,
я був закоханий…
Тепер - панна.

Це мій вчитель музики -
комірець зім‘ятий,
відірвані гудзики…
Стакато … сто катів…

Це іде мій сум,
це крокує пам‘ять
про ту красу,
що розіп‘яли…


Український Ахілл

Що таке війна?
Це коли весна,
неба свіжа блакить…
А в труні - юнак,
наче просто спить.

Що таке війна?
Це коли весна,
чорний вітер зник…
А в труні - юнак,
твій і мій захисник.

Що таке війна?
Це коли весна,
малюків голоси…
А в труні - юнак,
чоловік чийсь чи син.

Що таке війна?
Це коли весна,
скрізь хорали птахів…
А в труні - юнак,
український Ахілл.


Білі хрести

Небо кров’ю полите -
на святій самоті
сяють наші молитви, 
наче білі хрести:
про загиблих героїв, 
і, на щастя, живих,
про потужнішу зброю
і про захист від тих,
хто вночі, як гопОта,
б‘є по мирних містах:
високоточна робота -
«русский мир» на кістках…
Душі підло убитих -
на святій самоті…
Наші світлі молитви,
наче білі хрести.


Світлина

Ось на світлині український вояк:
весь в бороді - мачо!
Якщо придивитися - ще юнак,
й очі зовсім хлопчачі...

Ось на світлині український вояк:
вірний собака поруч,
вістю благою переможний знак -
два пальці, як Черчилль, угору!

Читати також


Вибір читачів
up