1. Те, що вважається безглуздим, немов би цілковито позбавленим сенсу та логічно не пов’язаним з рештою тексту чи вистави. У філософії екзистенціалізму стверджується думка про те, що розум неспроможний пояснити абсурдність, і заперечується здатність людини дати будь-яке філософське чи політичне пояснення своїх дій. Слід розрізняти елементи абсурду в театрі від поняття сучасного театру абсурду.
Можна говорити у театрознавстві про елементи абсурду у випадку, коли неможливо розглядати їх у контексті драматургії, сценічності, світоглядності. Елементи абсурду подибуємо в театральних формах задовго до появи театру абсурду 50-х років (Арістофан, Плавт, середньовічний фарс, комедія дель арте, Жаррі, Аполлінер). Зародженням "театру абсурду" як жанру та центральної теми вважаються "Голомоза співачка" Йонеско та "Чекаючи на Годо" Бекетта. Нечисленними сучасними представниками цього театру є Адамов. Пінтер, Олбі, Ар-рабаль, Пенже. Іноді можна зустріти поняття "театр глуму’’, що означає “намагання уникнути будь-якого точного визначення чогось і шукати навмання несказаного (у визначенні Бекетта “неназваного”).
2. Згадану течію започаткували Камю (“Сторонній . "Міф про Сізіфа". 1942) і Сартр (“Буття і небуття". 1943). У контексті Другої світової війни та післявоєнного
часу ці філософи показали без ілюзій портрет знищеного, пошматованого конфлік-тами та ідеологіями світу.
Серед театральних традицій, які генерують суть театрального абсурду. виділяють фарс, циркові трюки, гротескні інтермедії Шекспіра та романтичного театру,. драматичні твори (без будь-якої класифікації) Аполлінера, Жаррі, Фейдо і Ґомбровича. П'єси Камю ("Калігула", "Непорозуміння”) та Сартра не відповідають жодним формальним критеріям абсурду, наніть якщо дійові особи там виконують функцію філософських речників.
Абсурдна п’єса з’явилася одночасно як антип’єса в розумний класичної, драматургії. аніип'єса епічної системи Брехта і ангип’єса реалізму народного театру (антитеатр). Улюбленою формою драматургії абсурду є драматург п'єси без інтриги, без чітко окреслених дійових осіб. Головне тут випадковість і вигадка. Сцена заперечує будь-яку психологічну та жестову імітацію, будь-який ефект ілюзії, внаслідок чого глядач змушений погоджуватися з фізичними умовностями цього нового фіктивною світу. Будуючи фабулу навколо проблем комунікації, п'єса абсурду часто переходить у розмову про театр (метап'єса). З сюрреалістичних студій автоматичпої манери викладу абсурд запозичив здатність ідеалізувати манеру викладу мрій, підсвідомості та ментальної дійсності у формі парадоксу та застосовувати сценічну метафору для зображення цього внутрішнього світу.
3. Існує чимало "стратегїй" абсурду: “нігілістський” абсурд, який майже не дає можливості отримати бодай незначну інформацію про світогляд, філософський сенс тексту та про гру акторів (Йонеско, Гільдешаймер);
Серед театральних традицій, які генерують суть театрального абсурду. виділяють фарс, циркові трюки, гротескні інтермедії Шекспіра та романтичного театру,. драматичні твори (без будь-якої класифікації) Аполлінера, Жаррі, Фейдо і Ґомбровича. П'єси Камю ("Калігула", "Непорозуміння”) та Сартра не відповідають жодним формальним критеріям абсурду, наніть якщо дійові особи там виконують функцію філософських речників.
Абсурдна п’єса з’явилася одночасно як антип’єса в розумний класичної, драматургії. аніип'єса епічної системи Брехта і ангип’єса реалізму народного театру (антитеатр). Улюбленою формою драматургії абсурду є драматург п'єси без інтриги, без чітко окреслених дійових осіб. Головне тут випадковість і вигадка. Сцена заперечує будь-яку психологічну та жестову імітацію, будь-який ефект ілюзії, внаслідок чого глядач змушений погоджуватися з фізичними умовностями цього нового фіктивною світу. Будуючи фабулу навколо проблем комунікації, п'єса абсурду часто переходить у розмову про театр (метап'єса). З сюрреалістичних студій автоматичпої манери викладу абсурд запозичив здатність ідеалізувати манеру викладу мрій, підсвідомості та ментальної дійсності у формі парадоксу та застосовувати сценічну метафору для зображення цього внутрішнього світу.
3. Існує чимало "стратегїй" абсурду: “нігілістський” абсурд, який майже не дає можливості отримати бодай незначну інформацію про світогляд, філософський сенс тексту та про гру акторів (Йонеско, Гільдешаймер);
- абсурд як “структурний” принцип для відображення всезагального хаосу, розладу мови та відсутності гармонійного образу людства (Бекетт, Адамов, Калаферт);
- “сатиричний” абсурд (у сенсі композиції та інтриги) зображує світ достатньо реалістичним способом (Дюрренматт, Фріш.,Грасс. Гавел).
4. Театр абсурду в наш час належить до історії літератури і має власні класичні фігури. Полеміка між театром абсурду та драматургією реалізму завершилась дуже скоро, оскільки Брехт, який задумав написати адаптацію п’єси “Чекаючи на Годо”, не зміг завершити свого задуму. Окрім "чистих'' проявів театру абсурду у Східній Європі (маємо на увазі Гавела і Мрожека) та в Західній, наприклад, мовні забави типу "Вітгенштайна" (Гандке, Гільдешаймер, Дюбійяр), він продовжує тим не менше впливати на сучасну манеру викладу та провокативно задумані сценічні постави безсумнівно "класичних” текстів.
