Візуальність і текстуальність
Англ.: visual and textual; нім.: visuell und textuel; ісп.: visual y textual;
франц.: visuel et textuel.
У театрі розрізняють дві основні складові будь-якої вистави, що визначаються
низкою чинників:
– візуальність: гра актора, іконічність сцени, сценографія, сценічні образи;
– текстуальність: драматичне й текстуальне мовлення, символічність, система довільних знаків.
Якщо зрозуміло, що постава є конфронтацією тексту й сцени; що вона є реалізацією процесу висловлювання тексту, то, з іншого боку, набагато слабше розроблено спільні властивості цих двох систем. У різних порівняльних дослідженнях, починаючи від Лессінга в царині малярства та поезії [“Лаоокон” (“Laookon”, 1766)] і закінчуючи Якобсоном (Jakobson, 1971) в галузі системи візуальних і слухових знаків, показано, що опозиції між знаками, не є абсолютні. Йдеться радше про маґістральні тенденції, ніж про абсолютні опозиції між ними, бо в розпалі театральної дії ми, очевидно, неспроможні дошукуватися способу творення кожного знаку і ставити питання, чому власне виникає те чи інше враження від спектаклю як цілості та синтезу видів мистецтва (синтетичний твір*).
Схема опозицій
Візуальність/Текстуальність
Принцип сихронності. Принцип послідовності. Фіґури й кольори простору. Вимовляння звуків у часі. Просторова суміжність. Часова тривалість. Можливий постійний образ. Біжучість тексту. Безпосереднє спілкування. Спілкування через оповідача (актора), через систему довільних знаків. Просте бачення візуальних чинників. Складне бачення слухових чинників. Можливий пошук об’єктів. Можлива оповідь про епізоди. Референт, виведений на сцені. Референт як символ та уява (перегукується зі знаками). Можливе введення означених тексту. Можливе пояснення тексту як наслідок привнесених візуальних знаків .
Вказівки щодо ситуації процесу. Ситуація процесу висловлювання, висловлювання призначена для відтворення.
Складна вербалізація візуального. Складна диференціація знаку (конкретизація) тексту
2. Голос як посередник
Актор – це “мовленнєвий образ”. Іноді текст “ілюструють” образом. Буває навпаки. Образ неможливо зрозуміти без “легенди” тексту. Тут синхронність буває настільки досконалою, що ми навіть забуваємо, що вона отримує два значення, переходячи без труднощів від одного значення до іншого [Вельтруський (Veltruskỳ, 1941, 1977); Паві (Pavis, 1976 a)]. Постава є регулюванням текстуальних і візуальних елементів, усвідомленням того факту, що синхронність (банальна і очевидна в реальному житті) в театрі – це художній засіб. Фізична присутність актора монополізує увагу глядачів і наголошує на нематеріальному сенсі твору: “В театрі знак, що його творить актор, з огляду на природу знаку підкорятися комусь, тяжіє до монополізації уваги глядачів, нехтуючи матеріальним значенням лінгвістичних знаків. Це тенденція до відвернення уваги від тексту й надання значення фізичним діям, ба навіть фізичній подобі сценічного персонажа і т.д.[...] Оскільки мовна семіотика та семіотика гри діаметрально протилежні сутності в плані фундаментальних характеристик мови й гри, то існує діалектична напруга між драматичним текстом і актором передусім на основі акустичних складових мовного знаку як інтеграційного елементу вокальних ресурсів, які використовує актор“ [Вельтруський (Veltruskỳ, 1977 : 115)].
3. Постава – це прочитання тексту в дії: драматичний текст є не індивідуальним, а можливим прочитанням як результат текстуальної конкретизації і власне конкретизації, тобто сценічної реалізації. Прочитання постави і драматичного тексту урізноманітнюють різні оповісники (актор, сценограф, освітлювальник і т.д.).
Постава завжди є притчею про неможливість взаємообміну між вербальністю та невербальністю. Невербальність (тобто зображення та вибір ситуації процесу висловлювання) залучає вербальність, підсилюючи процес висловлювання, так ніби драматичний текст (коли його “виставлено” на сцені) “заговорив” сам по собі без
написання іншого тексту завдяки сказаному слову та показаному на сцені образу.
Постава “розказує”, показуючи. Вона “розказує” без розказування. Заперечення (у Фройда Verneinung) – це спосіб її природного існування. Постава (навіть найпростіша та легкодоступна) “пересуває” текст: він починає промовляти так, як жоден театральний: несказані слова у прямому значенні. Співвідношення між візуальністю і текстуальністю завжди неоднозначне, зокрема, у новаторському театрі, оскільки зір і слух реагують на різні ритми: “Слова адресовано слухові, а пластика зору.
Таким чином, уява спрацьовує під впливом двох вражень – візуального й слухового. Колишній театр від нового відрізняє те, що в новому театрі і пластика, і слова залежать від власного ритму й принагідно розходяться між собою” [Мейєрхольд (Meyerhold, 1973 : 117)].
Літ.: Francastel, 1970; Lyotard, 1971; Freud, 1973; Leroi-Gourhan, 1974; Lindekens,
1976; Barthes, 1982; Gauthier, 1982; Pavis, 1996 a.