Геппенінґ
ГЕППЕІҐ (англ. to happen “ставати”)
Франц.: happening.
Форма театральної діяльності, яка не передбачає використання заздалегідь заготовленого тексту або програми, за винятком сценарію чи певних настанов, пропонуючи натомість “дійство” (Брехт), перформенс, тобто дії, що їх виконують актори та учасники, намагаючись імітувати зовнішнє щодо театру буття, розповідати історії, надавати чомусь сенсу, звертаючись до різних видів мистецтва, інших технік та навколишньої ситуації. Отож, у геппенінґу немає нічого від дезорганізуючої й катарсисної активності: це радше пропозиція теоретичних роздумів над виставою в процесі дії та створення сенсу в строгих параметрах попередньо зображеного оточення.
Це, як зазначає один з найскравіших теоретиків геппенінґу М. Кірбі, “спеціально
створена для театру форма, в якій різні нелогічні елементи, зокрема, непередбачувана заздалегідь манера гри, організовані в розчленовану структуру” (Michael Kirbi, 1965: 21). Першими проявами геппенінґу були спроби використання можливостей різних категорій акторів. Джон Кейдж (організатор концерту 1952 р. за участю художника Раушенберґа, хореографа Мерса Куннінґема, поета Ольсена, піаніста Тюдора) заявив про появу нового виду мистецтва. Інші приклади: в Японії, починаючи від 1955 року, група “Ґутай”; в НьюЙорку в 60х рр. скульптори ОлденБурґ, Кірбі і Капроу (“18 геппенінґів у 6 частинах”, 1959); в Європі Беюс і Форштелль, законодавці боді-арту (мистецтво тіла); Дж.Пейн, М.Журньяк, Г.Ніч. Геппенінґ розвинувся далі в невидимому театрі й перформенсі, хоч він і втратив початкову наснагу шістдесятих років.
Літ.: Lebel, 1966; Rischbieter et Storch, 1968; Tarrab, 1968; Suvin, 1970.
