Дейксис
ДЕЙКСИС (старогрец. deixis “показувати”, “вказувати”)
Франц.: deixis.
У лінгвістиці цей термін набув значення ситуації висловлювання: місце і момент, мовець і слухач існують тільки внаслідок переданого повідомлення. До дейксисів зараховують особові займенники (“я”, “ти”), дієслова в теперішньому часі,
прислівники часу та місця, власні імена, а також усі засоби міміки, жестів та просодії, що вказують на просторовочасові координати ситуції висловлювання [Бенвеніст (Benveniste, 1966: 225285)].
1. У театрі дейксис відіграє настільки фундаментальну роль, що вважається одною з його специфічних характеристик. Справді ж бо, все, що відбувається на сцені,
тісно пов’язане з місцем виставляння на показ і набуває властивого значення тільки тому, що служить для показу та споглядання. Кожен мовець (дійова особа чи будь який вербальний або іконічний факт дискурсу), який організовує власний простір і час, вступає у певне спілкування з іншими мовцями, зводить увесь свій дискурс (погляди на світ, світогляд) до самого себе і безпосередніх співрозмовників, – за природою й потребою є еґоцентристом. Від часів Арістотеля (ви)ставлення напоказ вважають фyндаментальною функцією театрального акту: актори показують (імітують) персонажів у процесі їхньої комунікації. На сцені ставиться “слово”.
2. Дейксисів (тобто конкретних форм) у театрі дуже багато: передовсім конкретна присутність актора, сам факт “ореолу” його фізичної присутності перед
глядачами не дозволяє йому себе знищити і стати чимось іншим, а не закодованою
репрезентацією певного однозначного типу. Власне згодом його жести постійно
нагадуватимуть через міміку, погляд, ставлення про те, що він продовжує перебувати у конкретній ситуації. Врештірешт, уся сцена існує лише як постійно залюднений простір, немов присутній і підкорений процесові сприймання; все, що там відбувається (“перформується”), існує тільки завдяки простій дії висловлювання. За імпліцитною домовленістю дискурс дійової особи означає і репрезентує (показує/ збирає) все, про що в ньому мовиться. Так само, як і перформатив (наприклад, “я присягаю”), театральний дискурс – це “мовленнєва дія” (Піранделло).
3. Сцена відіграє роль мовця, який звертається до публіки і визначає свою цінність за законами вербального взаємообміну. Як тільки для глядача визначаються
міце та час і чітко окреслюється кадр гри, стають можливими всі умовності та замінники репрезентації театрального світу.
Дейксис є водночас чинником пов’язування різних елементів сцени, спрямуванням уваги (вказуванням, показом) на естетичне повідомлення, призначене для
сприймання (індекс).
Актор є одним з виняткових дейксисних елементів вистави. Увесь простір і
час організовано, виходячи з позиції актора, немов ореол, що пристав до нього, не покидаючи ніде. Отже, зрозуміло, чому тоді, коли мовець (тільки словом або жестом) починає “вказувати”, звідки він мовить, театр прекрасно обходиться без будь якої сценічної образності. В театрі можна використовувати всі необхідні епічні засоби (оповіді, коментарі тощо). Театр завжди залишається пов’язаним із породженням дейксисів, і воно надає сцені емоційного забарвлення. Отож замість того, щоб резюмувати драматичний текст у формі фабули або імітації реальності, доцільніше вбачати в ньому просторове функціонування різних слів, “динамічний процес перехрещування фактів дискурсу” [Серпієрі (Serpieri, 1977)]. Оповідач абсолютно не потрібний для опису дейксисної ситуації, адже вона існує для споглядання (виставляння на показ), а сцена постійно “живе” у теперішньому часі. Відтак, виходячи із загальної орієнтації діалогу на кульмінацію, паузи та повтори, правильними слід вважати спроби сеґментації драматичного тексту зв’язків, що їх “тчуть” між собою персонажі.
4. Виявлення текстуальних дейксисів недостатньо для розуміння вистави: у ній
функціонують чимало інших дейксисних засобів. Серед них, зокрема, такі:
а) Сценографія
Визначає сукупність сценічних знаків з огляду на склад публіки. Найталановитіша трупа не зможе зіграти майстерно, якщо вистава відбуватиметься не в тому місці, якого вимагає драматична ситуація п’єси.
б) Жести й міміка
Текст не просто “вимовляється”. Його, до речі, “кидають” в обличчя іншій особі, вимовляють “у повітря” або обмінюються ним почергово. Міміка модулює, видозмінює і скеровує текст у бажаному напрямі.
в) Перехід від реалістичного до образного або фантастичного планів
Дискурс безперервно переходить від конкретних ситуацій, пов’язаних зі сценою, до уявних, в яких дейксисні орієнтації фантастичні та мінливі. У такому випадку розрізняють конкретні та образні дейксисні засоби, що дає змогу спостерігати за
процесом переходу одних в інші.
г) Постава
Згруповує і переводить у метадейксис усі сценічні трансформації, утворюючи
те, що Брехт називав ґестусом подачі вистави глядачеві.
Літ.: Honzl, 1940; Jakobson, 1963:176196; Veltruský, 1977; Serpieri, 1977; Serpieri
(et al), 1978.
