Діалог
ДІАЛОГ (старогрец. dialogos “розмова між двома особами”)
Англ.: dialogue; нім.: Dialog; ісп.: diálogo; франц.:dialogue.
Розмова між двома або більшою кількістю осіб. Драматичний діалог – це переважно вербальний взаємообмін між дійовими особами. Можливі й інші форми діалогічного спілкування: між видимим і невидимим персонажами (тайхоскопія), між людиною й богом чи духом (наприклад, Гамлет), між живою й неживою істотами (діалог людини з машиною або між машинами, телефонна розмова і т.д.). Основним критерієм діалогу є критерій взаємного обміну думками та зворотної комунікації.
1. Діалог і драматична форма
Діалог між дійовими особами часто вважають фундаментальною і взірцевою
формою драми. Якщо трактувати театр як презентацію рухомих персонажів, то цілком природно, що діалог у цьому випадку буде найдоцільнішою формою вираження. Відтак монолог видається зображальним орнаментом, що не відповідає вимогам реалістичності у взаєминах між людьми. У формі діалогу найкраще передається спілкування співрозмовників: ефект реальності при цьому вражає найсильніше, оскільки глядач у звичній формі спілкування між людьми відчуває свою присутність.
2. Від монологу до діалогу
Розрізняючи ці дві форми драматичного тексту, було б нелогічно систематично протиставляти їх одна одній. Діалоги та монологи ніколи не існують в абсолютній формі. Ба більше, у взаємопереході між ними немає чітких меж, відтак бажано
розрізняти ступеневість діалогізації чи монологізації за одною й тою самою шкалою
[Мукаржовський (Mukařovský, 1941)]. Отож діалог у класичній драмі – це радше
низка організованих автономних монологів, які грою реплік уподібнюються до реальної бесіди (на кшталт повсякденних розмов). І, навпаки, щодо монологів, то вони, незважаючи на звичне друкарське оформлення та єдину тему висловлювання, є нічим іншим, як діалогами дійової особи з частиною власного єства, з уявним персонажем або групою персонажів.
3. Типологія діалогів
Перераховувати всі можливі варіанти театрального діалогу було б нелогічно, а
тому зупинимося на розмежуванні діалогів за певними критеріями.
а) Кількість дійових осіб
Розуміння відповідної ситуації протагоністів дозволяє розрізняти низку типів
спілкування (паритетність, субординація, класові стосунки, психологічні чинники).
б) Обсяг
Діалог виникає тоді, коли фрази дійових осіб чергуються досить інтенсивно.
Коли цієї інтенсивності немає, діалог уподібнюється до низки слабо пов’язаних між
собою монологів. Найяскравішою та найвидовищнішою формою діалогу є форма
вербального конфлікту чи стихомітія. Тривалість фраз є наслідком функціонування драматургії тої чи іншої п’єси. Оскільки для класичної трагедії не характерна натуралістична передача дискурсу дійових осіб, різні виступи будуються в ній за винятково строгими правилами риторики: дійова особа висуває (і часто цілком логічно!) арґументацію, на яку співрозмовник реагує поступово. У натуралістичному театрі діалог вступає в органічний контакт з повсякденним дискурсом людей з характерними для нього експресивністю, еліптичністю та незавершеністю. Такий діалог справляє враження спонтанності та неорганізованості. Він зводиться до обміну вигуками та паузами (Гауптманн, Чехов).
в) Відношення до дії
У театрі за негласною умовністю діалог (і будьякий дискурс дійових осіб) є
“мовленнєвою дією” (Піранделло). Досить протагоністам заходитися розмовляти, як
глядач відразу починає уявляти собі трансформацію драматичного світу, модифікацію актантної схеми, динаміку дії. Відношення діалогу до дії залежно від театральних форм є тим не менше змінною величиною:
– у класичній трагедії діалог символічно викликав дію; там він був і причиною,
і водночас наслідком; – у натуралістичній драмі діалог був тільки видимою і другорядною частиною дії; передусім саме ситуація, психологічносоціальні умови сценічних характерів розвивали інтриґу, а діалог лише виконував роль “першовідкривача” чи “барометра”.
Діалог і дискурс – це єдині дії п’єси: саме факт говоріння, висловлювання речень творять перформативну дію (Маріво, Бекетт, Адамов, Йонеско).
4. Взаємозамінюваність осіб
Діалог демонструє обмін між “я” мовця і “ти” слухача, до того ж кожен слухач
почергово перебирає на себе роль мовця. Усе висловлюване отримує значення тільки в контексті соціального зв’язку між мовцем і слухачем. Цим можна пояснити подекуди алюзивну форму діалогу, для якого властивішою є ситуація висловлювання, ніж інформація як зміст кожної репліки. І, навпаки, монолог обов’язково починається називанням імені дійових осіб та речей, яким його адресовано. Монолог є передусім референцією соціуму, про який мовиться (“він”). “Я” в діалозі, навпаки, звертається до іншого “я”, повною мірою акцентуючи на металінгвістичній або практичній функції. В монолозі розтягуються репліки, а в процесі обміну висловлюваннями повністю стирається центр фіксованої ґравітації або чітко визначений суб’єкт (тому в театрі буває досить складно надати слову його природної функції і зпосеред багатьох мовців виокремити ідейний суб’єкт).
Особливість діалогу – це його постійна незавершеність, неминуче провокування відповіді з боку слухача. Таким чином, кожен учасник діалогу втягує іншого учасника в розпочатий дискурс, змушуючи давати відповідь у запропонованому контексті. Отож кожен діалог є тактичною боротьбою між двома модераторами дискурсів: кожен намагається нав’язати іншій особі свої особисті пресупозиції (логічні та ідеологічні), змушуючи її перейти на запропоновану позицію [Дюкро (Ducrot, 1972)].
5. Діалог у семантичній теорії дискурсу
Визначальними у з’ясуванні діалогічної чи монологічної природи тексту є загальний контекст реплік дійової особи у їхній сукупності, а також взаємовідношення між контекстами. Відтак, спираючись на два контексти, можна виокремити три
типи діалогів:
а) Звичайний діалог: спільним для суб’єктів діалогу є частина їхнього контексту; вони розмовляють, грубо кажучи, “про те саме” й обмінюються тою чи іншою
інформацією.
б) Контексти абсолютно неподібні між собою: навіть якщо зовнішня форма
тексту є формою діалогу, то насправді дійові особи лише накладають один на другий два монологи. Діалог між дійовими особами тут є “діалогом глухих”. Як люблять висловлюватися у Німеччині, такі дійові особи тільки те й роблять, що “розмовляють, проходячи один повз одного” (Aneinandervorbeisprechen). Таку форму псевдодіалогу можна зустріти також у посткласичній драматургії, де вже нема діалектичних взаємин між дійовими особами та їхнім дискурсом (Чехов, Бекетт).
в) Контексти виглядають майже ідентично: репліки більше не протиставляються одна одній, і вони належать одній особі. Так є у ліричній драмі, де текст, властиво,
не належить одному сценічному характерові. Його “поетично” розподілено між дійовими особами: монолог різними голосами нагадує деякі музичні форми, де партія кожного інструменту або голосу додається до твору.
6. Дивергентність або когерентність діалогів
Щільна когерентність справді “щирого” діалогу справляє враження справжнього діалогу (а не монологу, розділеного на діалоги та розкиданого абикуди). Справді
ж бо, діалог справляє враження когерентного та уніфікованого, коли: 1) його тема
є більшменш спільною для всіх учасників: 2) ситуація висловлювання (сукупність
екстралінгвістичної реальності дійових осіб) є спільною для мовців.
а) Коли дійові особи розмовляють про один і той самий предмет, їхні діалоги,
як правило, стають зрозумілими й діалектичними, навіть, якщо учасники надзвичайно різні (адже нескладно собі уявити людину, яка веде діалог з машиною, особливо, якщо тема дискурсу чітко виражена).
б) Коли дійові особи перебувають в однаковій сценічній ситуації, і відчувається їхня абсолютно близька емоційна або інтелектуальна відповідність, то їхні дискурси стануть зрозумілими і когерентними, навіть якщо ці дійові особи розмовлятимуть на цілком різні теми. Якою б не була тема бесіди чи “діалогу глухих”, вони
“працюватимуть на одній хвилі” (такими є персонажі Чехова).
7. Походження діалогічного дискурсу
Іноді здається, що діалог – це індивідуальна й характерна риса персонажа: кожен його дискурс характеризується відповідним ритмом, лексикою та синтаксисом.
Такий тип правдоподібного діалогу, “схоплений наживо”, використовувала натуралістична та ілюзіоністська драматургія. Яскраво виглядають звукові переривання та семантичні купюри. Діалог стає значущим і завдяки паузам, і всьому несказаному, і перериванню реплік, а також завдяки змісту слів.
У класичному тексті, навпаки, діалоги об’єднувалися і ставали гомогенними
завдяки надсегментним рисам, які характеризують стиль драматурга в цілому. Розбіжності в поглядах та психології різних характерів можна нівелювати на користь єдності та монологізації драматичної поеми.
Літ.: Todorov, 1967; Rastier, 1971; Benveniste, 1974; Veltruský, 1977:1026; Pfister,
1977; Runcan, 1977; Avigal, 1980; Wirth, 1981; Todorov, 1981; Dodd, 1981; Jaques, 1985;
KerbratOrecchioni, 1980, 1984, 1990, 1996.
