Засоби масової інформації та театр

Англ.: media (and theatre); нім.: Medien (und Theater);
ісп.: medios de communicción (y teatro); франц.: médias et théâtre.

1.“Медієзація” театру
Намагатися вписати театр в теорію засобів масової інформації означає припустити (можливо, дещо поспішно), що його можна порівняти з такою художньою і технологічною діяльністю, як кіно, телебачення, радіо та відео. Тут маємо приклад порівняння театру з тим, що переважно йому протистоїть: засоби масової інформації й електронні види мистецтва, механізовані технології індустрії культури. Таке певною мірою ведмежа послуга, позаяк міряти театр міркою засобів масової інформації, базованих на технологічній інфраструктурі, без якої він протягом тривалого часу обходився, означає заперечити його специфічність. Однак, з іншого боку, театральна практика безупинно наступає на ногу іншим галузям: чи мова йде про використання відео, телебачення й аудіозаписів у процесі театральної вистави, чи про випадки, коли театр запрошують на телебачення, радіо, кіно й відео для запису, чи про розповсюдження записів, їхнє збереження й архівацію. Процеси обміну між театром і засобами масової інформації тепер настільки часті й різноманітні, що треба старанно враховувати мережу впливів та інтерпретацій, які врештірешт переплітаються між собою. Абсолютно безпідставно намагатися визначити театр як “чисте мистецтво”, ба навіть окреслити теорію театру без урахування практики засобів масової інформації, оскільки вони супроводжують театральну творчість і впливають на неї. Питання полягає тільки в тому, щоб знати, чи можна інтеґрувати театр у теорію засобів масової інформації і чи можливо порівняти його з іншими видами мистецтва й механізованими практиками (інтермедійність). Що таке засіб масової інформації? Це поняття належить до найменш конкретно визначених. Назагал засіб масової інформації
визначають головним чином як набір технічних характеристик (можливості й потенційності), як технологічний спосіб, як одночасне творення, передавання та приймання, а також як безперервне відтворення. Отож, засіб масової інформації не зв’язаний з одним окремим змістом чи тематикою, а з певним апаратом і сучасним станом технології. І все ж таки, ця технологія механічної репродукції та мистецької творчості характеризується певною естетикою і стає корисною тільки у випадку конкретизації в окремо взятому творі або ж у випадку оцінки твору в площині естетики й етики. За Сартром, кожна техніка написання романів відсилає до метафізики. Те саме можна сказати про технологію засобів масової інформації: її можна збагнути тільки у розрізі естетичної, ба навіть метафізичної думки щодо переходу кількості (репродукція) в якість (інтерпретація). Недостатньо описувати технологічні властивості певного засобу масової інформації, наприклад, радіо чи телебачення. Слід оцінювати “очевидну” драматургію певної радіо чи телепередачі, що була б “передбачуваною” у випадку подальшого творення цих засобів. Бракує тут ідеологічної теорії засобів масової інформації з дещо глибшим тлумаченням справи, ніж те, яке нам пропонують заяви Маклугана (“засіб масової інформації – це повідомлення”) та “телекомп’ютерний роман” або любовні зустрічі в мережі “Мінітель”. Чи потрібно ще щось додавати?
2. Засоби масової інформації з погляду театру
Можна було б зробити екскурс в історію винаходів різних засобів масової інформації, показавши їхню розгалуженість і технічні досягнення. При цьому було б
доречно розглянути театр у порівнянні із згаданими досягненнями до і після появи
реакції на технічний прогрес. Здійснити це непросто. Достатньо виокремити протилежну до театру і засобів масової інформації тенденцію. Театр тяжіє до спрощеної
мінімалізації, фундаментального звуження безпосереднього контакту між актором
і глядачем. Технологічний розвиток, навпаки, схиляє засоби масової інформації до
ускладнення та комп’ютеризації. За своєю природою ці засоби є репродуктивними
та безмежно повторюваними. Вписуючись у технологічну, культурну й ідеологічну
практики, вони безперешкодно множать кількість глядачів і стають доступними для
потенційно необмеженої публіки. Що ж до театру, то з огляду на потреби встановлення театральних взаємовідносин однакова постава одної п’єси не може бути націлена на необмежене число глядачів і вистав, бо, коли театр стає надто повторюваним, він починає деградувати, або, в кращому випадку, видозмінюється. Отже, театр “за своєю суттю” (з огляду на оптимальний варіант його сприймання) є мистецтвом обмеженого впливу.

3. Кількісні показники і масовість
Можливість повторювати й безмежно урізноманітнювати масмедійну продукцію впливає на попит та смаки публіки набагато активніше, ніж відвідування театру
(нехай навіть регулярне). З огляду на це варто розрізняти засоби масової інформації
та види мистецтва, які треба шукати й активно творити, якот: театр чи відео (за умови відвідування вистав і замовлення на відеозаписи), засоби масової інформації, так би мовити, “швидкого реагування”, які подають інформацію негайно, беззастережно і без попередніх замовлень (на кнопку телевізора або радіоприймача натискають так само автоматично, як на електровмикач). Попри все, критерій “активності/пасивності” досить дієвий. Він не вимагає участі глядачів у сприйманні та інтерпретації, що є неминучою вимогою у випадках дешифрування п’єси класичної драматургії. Скажімо, глядач дивиться вестерн. За своєю суттю чи, радше, за технічними можливостями, це вже не засіб масової інформації з функцією сприяння активності чи пасивності, а спосіб внутрішнього структурування інформації, її використання відповідно до певної драматургії та стратегії з певним стимулюванням активності глядача.
4. Подвійна гра засобів масової інформації і театру
Те, що, принаймні на перший погляд, відрізняє засоби масової інформації від
театру, – це подвійний статус створюваного ними світу: іноді теле чи радіопередача
відзначається об’єктивністю (в журналістському розумінні справи – інформативністю), іноді, особливо коли пропонує якусь вигадану історію – фіктивністю. Отож ці засоби використовуються для тих завдань, які ми здебільшого розрізняємо за їхньою метою. Глядач має постійно знати статус сприймання показаного на екрані чи почутого по радіо: інформація це чи фікція? Для визначення статусу вигадки кожен засіб масової інформації володіє власними знаками. Театр, зі свого боку, також “грає” на двох таблицях інформації та фікції, оскільки театральну фабулу безперервно підтримують ефекти реальної дійсності й ремарки, які надають театральному дискурсові ефекту правдивості. Проте, з іншого боку, телевістям і т.зв. об’єктивним репортажам властива своя фабула, розповідність, риторика, зони вигадок і чистої фікції. Театр і засоби масової інформації збігаються щодо спроможності переплітати фікцію та ефекти реальної дійсності, вигадки та інформації. Для започаткування теорії засобів масової інформації в галузі театральної практики варто зіставити декілька їхніх характерних рис із мінімалістським театром. Від такого зіставлення й порівняльного аналізу залежатиме створення загальної теорії вистав і засобів масової інформації.

Літ.: Moles, 1973; Adorno, 1974; Quéré, 1982; Ertel, 1983; Hamon, 1994; Pavis, 1996 a