Завіса
ЗАВІСА (або ще КУРТИНА)
Англ.: curtain; нім.: Vorhang; ісп.: cortina; франц.: rideau.
1. Завіса (окрім її форм і різновидів, про які йтиме мова далі) є джерелом цінної
інформації для театрознавства.
Вперше завісу почали регулярно застосовувати у римському театрі. Пізніше, в
епоху Середньовіччя та правління королеви Єлизавети, про неї забули. В театрі Відродження та класицизму вона стає обов’язковою ознакою театральності. Треба було дочекатися аж XVIII ст., коли її почали опускати в кінці кожного акту. В наш час її часто використовують для вивішування написів та акцентування іронічної театральності. Буває, що її розташовують посеред сцени (Вітез, Месґіш, Любімов, Лівшин).
2. Завіса служить передовсім для закривання (навіть тимчасового) декорацій і
яв у побудованому на ілюзії театрі, в якому зазвичай не показують лаштунків з метою пришвидшення пересування аксесуарів і роботи механізмів.
3. Завіса є матеріальним знаком розмежування сцени й залу, переділкою між
об’єктом і суб’єктом бачення, межею між тим, що можна семіотизувати (потенційна
знаковість), і тим, що таким не є (публіка). Так само, як повіка око, завіса захищає
сцену від погляду. Будучи піднятою, вона вводить нас у прихований світ, який складається з того, що конкретно видно на сцені та водночас із того, що ми уявляємо собі як дію за лаштунками, так би мовити, “оком душі” (за висловом Гамлета), а отже, “іншу сцену” (сценічний фантазм). Кожна завіса відкриває перед нами ще одну завісу. Вона є і нерозкриваною (невисловлюваною), і невидимою, якщо тільки не лімітованою лаштунками, немов межа, за якою відкривається позасценічність, тобто ще одна сцена.
4. Фактом своєї “присутності” завіса вказує саме на “відсутність”, яка формує
уяву та вибудовує виставу (театральну чи будьяку іншу). Подібно до того, як описана Фройдом дитина розмотувала шпульку ниток, щоб розглянути матір, а потім скручувала, щоб не бачити її, завіса започатковує й відкликає театр. Так виникає заперечення*: завіса показує те, що ховається за нею, і є, так би мовити, “одержимою злим духом”, збуджуючи цікавість і прагнення розкрити сенс. Тому ми хочемо дивитися, як вона підіймається й опускається, “не поспішаючи”, розставляючи крапки у спектаклі, підкреслюючи межі, “представляючи театральний світ у вигляді сандвіча”: “Деякі теоретики (звісно ж, у крайніх виявах своїх суджень) вважають, що є театри, в яких спектаклі ставляться тільки для оправдання рухів завіси. Під час вистави глядачі сплять і радіють, коли завіса здіймається і опускається” [Ж.Ласко (G.Lacaut – “Journal du Théâtre national de Chaillot”, № 9, décembre 1982)]. Прагнення насолоди властиве публіці більше, ніж це можна собі уявити, і не без небезпеки для акторів.
Глядач іноді міг брутально обірвати сцену, сповнену фантазмами і домислами. Брехт критикував (не без задньої думки) “традиційну громіздку велюрову завісу […]” (Brecht, 1979 : 99), радячи відкинути цей небезпечний інструмент...
5. Існують інші форми завіси (не такі контрастні): дуалізм “темрява/світло”, музичні інтермедії між актами, чергування слова й мовчанки, одне слово, бінарні системи, які протиставляють присутність і відсутність. Буває, що одна завіса прикриває
другу.
