Ізотопія
Англ.: isotopy; нім.: Isotopie; ісп.: isotopía; франц.: isotopie.
1. Семантична ізотопія
Це поняття ввів А.Ґреймас у теорії семантики: йдеться про “надлишкову інформацію семантичних категорій, що дає змогу однозначно прочитати оповідь, і ця надлишковість виникає після вибіркового прочитання одиниць висловлювання та розгадування двозначностей” (Greimas, 1970 : 188). Ізотопія – це (якщо бути точним)
основна лінія, яка допомагає читачеві та глядачеві шукати сенсу, перегруповуючи
різні значущі системи за заданою перспективою. Таке визначення критикував Корвен (Corvin, 1985 : 234). Воно цінне врахуванням когерентності* тексту й вистави,
незважаючи на багатогранний матеріал та ходи прочитання*, зокрема, на вказування (як наслідок низки взаємозв’язаних ізотопій) на читача, який повинен переходити від одного рівня тексту до іншого. Згадану когерентність можна розширити, якщо перейти від змісту до вираження [Растьє (Rastier, 1972)]. Щодо театральної репрезентації, то цікаво спостерігати за означальними репризами та іграми, властивими для усіх знакових систем.
2. Ізотопія дії
Театральна вистава не має єдиної фундаментальної ізотопії. Для визначення ізотопії дії слід розглянути сценічну реалізацію, шукати рецидивні риси єдності
спектаклю та пропонувати глядачеві напрям інтерпретації. Так відразу виникає потреба в інтеґраційній функції фабули і дії з їхнім перегрупуванням та іншим опрацюванням (у розповідній схемі) сценічних систем як цілості. Згідно з кожною драматичною естетикою, починаючи від Арістотеля, саме дія служить “провідником”
вистави в її єдності: “Дія, якщо розуміти її як сутність драматичного мистецтва, єднає слово, актора, одяг, декорації та музику в сенсі нашої здатності ідентифікації з
ними як різних провідників одного й того ж струму, що протікає від одного до іншого елементу або через увесь ряд” [Гонзль (Honzl, 1971 : 19)]. Образ багатожильного провідника, по якому протікає струм, є насправді ймовірною конкретизацією ізотопії. Проте в наш час стає можливим прочитати спектакль, який базується не на розповідності й послідовності дій, а за принципами інших ізотопій, зв’язаних радше зі знаковими одиницями вистави.
3. Ізотопія вистави
Ізотопію часто матеріалізують завдяки певному типу освітлення, музичного
або мовленнєвого рефрену, усталеної метафори, сукупності образів одного реґістру, одне слово, завдяки усьому тому, що є ознакою певної когерентності. Сприймання та векторність спектаклю залежать від нашої спроможності розпізнавати й виявляти зв’язок між інформацією, яку подають всі елементи вистави. Це поняття веде нас до текстуальної стратегії (чи інакше – стратегії прочитання) або до дискурсу постави.
Літ.: Arrivé, 1973 .
